Раді Вас бачити!

- Прокидайся, сонько! – мама будила мене і водила прохолодними пальцями по шиї і щоках, а я відмахувалась. Це була така щоденна гра.

- Я ще п’ять хвилин. – відмахнулась я і залізла під подушку. Благо – вона величезна.

- Ти ще маєш заскочити в салон на зачіску! І макіяж встигнути зробити, Маринка!

- Встаю, встаю.

Я з горем-пополам підвелась з постелі і сильно поплескала себе по щоках, щоб краще прокинутись. Мама права, варто поспішити – сьогодні мій випускний з одинадцятого класу. Як кажуть вчителі – відкриваються дороги в світи.

Виповзши з ліжка я встала перед дзеркалом. Виглядала я не найкраще – очі були червоними. Ми вчора дивились з братом до двох ночі фільми, от тепер пожинаю плоди.

Насправді-то він зараз в армії служить. Не знаю яким дивом та йому дали вихідний, щоб міг приїхати до мене на випускний і я йому вдячна за це. Він моя опора, мій захисник. І так було з самого початку, Коля нікому не давав образити мене, носив сумки в школу. І навіть зараз, коли він вже випустився «погані» хлопці боялись підходити до мене зайвий раз, тож йому респект.

Чесно кажучи ми ділили з ним кімнату. В наших батьків двокімнатна квартира і одну з кімнат чесно виділили нам. В дитинстві ми її ділили, а коли підросли, то батьки вирішили, що негоже їм жити в одній кімнаті і організували перегородку, яка мало що перегороджувала, бо була без дверей. Але я ніколи не вважала це проблемою. Брат він і в Африці – брат. Та коли Колька пішов служити я лишилась одна.

Мені інколи було сумно, що ніхто не гукає до мене через перегородку і не влаштовує всіляких проказ. Хоч він захищав мене від інших, та від його жартів захисту не було. І інколи мені здавалось, що я його улюблена домашня тваринка – він мене мучив, лоскотав і натирав вуха, коли був настрій, але це окуплювалось тим, що він завжди ділився зі мною, купував речі за зароблені самим гроші, ділився таємницями. Він був краще моїх подруг.

Так жаль що він далеко і так добре, що він приїхав, знаючи, який важливий цей день для мене.

- Мариш, збирайся, Коля проведе тебе до салону.

- Вже йду мамуль.

Я накинула звичайну майку і джинсові шорти, закинула сумочку на плече. Немає сенсу фарбуватись туди, де мені і так зроблять макіяж. Тим більше ще повертатись додому, щоб одягнутись…

До салону було йти хвилин п’ять, в тому числі – з’їхати ліфтом вниз. Тож ми з братом встигли перекинутись лише кількома словами, як вже опинились на порозі цього закладу краси не вищої проби.

В Аліни я вже була кілька разів, вона стригла, робила зачіски і могла накрасити при потребі, бо в них фактично була перукарня, та дівчата намагались заробити, як могли, по мимо основної роботи.

Впавши у величезне крісло перед дзеркалом я мало не розсміялась – вираз обличчя був якийсь зляканий. І чого б мені боятись – я вважаю себе гарною. В мене русяве волосся – в світлішу сторону, випалене сонцем, і довге, аж до пояса, і густе, дякуючи бабусі. І шкіра чиста, знову їй спасибі, вугрі і пігментні плями мені не страшні, головне не лінуватись. Я сама собі зараз сміюсь? О так, тижня три тому зняли брекети і тепер в мене голлівудська посмішка. А ще Алінка гарно підскубує брови…Тож я майже, як ідеальна слов’янка – руса коса до пояса, брови дугою, а ще рум’янець – тільки зимою!

- Алінка, спортиш волосся, закопаю! – заявив брат, коли перукарка вже приступала з гребінцем, на що вона тільки фиркнула і прийнялась мене розчісувати.

Через годину тяганини вона заплела мені на голові замислувату косу з дрібненькими квітами – ромашками, а волосся знизу злегка підкрутила. Вийшло симпатично і головне – без лаку для волосся. В мене на нього алергія. Моральна!

Макіяж теж був легкий – туш, олівець, блиск для губ і я перша красуня. Могла б і сама так накраситись, але брови – то святе.

Розплатившись за роботу ми направились додому. було дивно йти в старій майці з такою зачіскою. А тут як на зло з самого ранку – делегація! Мирослава Іванівна і Катерина Сергіївна. Головні наші «перемивалки» кісточок.

- Ош то ти, Маринко? – з далека загукала Сергіївна. – ти ж диви, нешто свято яке?

- Випуск сьогодні.

- То де плаття? – Іванівна і собі словечко мусить вставити.

- Так піду. Чим не краса?

- А шо то за хлопець, чи ж не жених-то?

- Катерино Сергіївно, це ж я, Микола. Не впізнали, чи що?

- Ти ж диви, який вимахав. Служиш?

- Служу, служу.

На цих словах ми успішно заховались за дверима під’їзду.

- Тепер точно сидітимуть, поки ти в платті не вийдеш.

І ми разом пирснули зі сміху.

Чесно кажучи від випускного я очікувала більше. Урочиста лінійка вийшла не такою вже й урочистою. Нещадно палило сонце під яким одинадцятому А і Б вручали атестати про закінчення школи, золоті медалі і грамоти. Як і щороку ми дякували вчителям, дарували букети та подарунки. Все-таки останній раз.

Коли директор взяв слово я ще слухала – перших десять хвилин. А потім ми всі його тихо зненавиділи. Це було нестерпно – слухати його промову пів години під палючим сонцем. Хай би які добрі слова він хотів сказати нам в путь вони заглушились палючим сонцем, запахом смоли з асфальту і пилі, що долітала з проїжджої частини.

Першою в обморок звалилась Свєтка, а потім Іванка з Б-класу. Лише тоді він обірвав промову, почав вручати атестати.

Врешті ми всі поїхали в ресторан.

Нам навіть купили шампанське. Кільком з наших вже виповнилось вісімнадцять, та й були ми під наглядом батьків – ті теж святкували випуск своїх чад і перехід їх на новий рівень споживання.

Тут вже було веселіше, тим більше, окрім батьків з нами пішов Коля. Він люб’язно перетанцював зі всіма дівчатами з випуску – такі моменти починаєш цінувати, відчувши їх відсутність, от як відсутність дівчат в армії.

- Вип’ємо за тебе! – брат всунув в мені в руки черговий бокал шампанського, який іскрився в  дискотечному світлі.

- За нас! – я відпила з бокалу, напій буй солодкуватий і швидко вдарив в голову. Але на відміну від першого бокалу, від якого стало весело і легко, цей поселив у серці тривогу. – Коль, мене гложуть якісь передчуття…може я й напилась. Що скажеш?

- Я ніколи не страждав таким, ти ж знаєш, Мар! – брат стиснув мене в обіймах. На мить стало тепло і приємно, тривога відступила. Проте через мить вона повернулась.

- Я вийду на хвильку.

Коля лише кивнув мені і я направилась в туалет.

Я поправила зачіску і вийняла мобільний з клатчу. Вісім пропущених від Марії Гнатівни. Тепер я була більш ніж впевнена в своїй тривозі. І швидко набрала її.

- Добрий вечор, Мариночко.

- Добрий, Маріє Гнатівно. Що сталось, говоріть же. – на другому кінці і справді повисла пауза.

- Ой дитинко, бабуся твоя нездужає, чи то вмирати зібралась, чи що. Кажу їй – викличу швидку, а вона – ні, каже, дзвони до Маринки, най приїде. То я і дзвоню.

- Добре, що подзвонили, дякую, тітко. Скоро будемо.

Тітка хотіла ще щось казати, але я вже поклала трубку. Ноги не хотіли, але я заставила себе йти.

Вже через п’ять хвилин тато гнав машину. Мама дуже не хотіла, щоб я їхала і ми не розмовляли. Кожна дивилась в іншу сторону. І чому вона не може зрозуміти? Це ж моя єдина жива бабуся, поки жива. Хай там як буде, але я хочу її побачити востаннє, та і я майже готова.

Бабусина хатина зустріла ввімкненим світлом у всіх кімнатах. Рябий голосно завивав на подвір’ї, так що хололо в душі. Зачувши, що ми приїхали тітка Марія вийшла на ганок нас зустріти.

Коли я бачила її востаннє вона не виглядала такою втомленою і сумною.

Вона мовчки пропустила мене в хату, поки всі решта ще вивантажувались з машини. Я швидко побігла до бабусі.

В хаті було жарко, але не затхло. Бабуся Феодосія завжди тримала все в чистоті, збирала трави, лікувала людей. От зараз і пахли розкладені трави з сусідньої кімнати – липа, суничник і малина, може й ще щось. Всіх я не знала.

Бабуся лежала в невеличкому ліжку обіч вікна. На лобі був вогкий рушник.

- Ти приїхала… - голос був тихий і зломлений. Я ж пам’ятала веселу щебетуху. Хай їй було вісімдесят чотири, та вона завжди була метка і зустрічала якимось смаколиками, завжди привітна і рада. Завжди є чому навчити мене.

- Так, бабуню. Що з тобою? – я сіла на стільці біля ліжка і змочила рушник з лоба.

В хату зайшли батьки з братом, по черзі привітались.

- Як ви, мамо? – батько і собі присів збоку, тільки навпочіпки і взяв її за руку.

- Вмиратиму, сину. Чи ж не бачиш?

- Та що ви таке кажете? Вам ще жити і жити. – батько змахнув сльозу зі щоки.

- І ти є, Миколко! Як хороше, що я всіх вас побачила нині. – повільно розтягуючи слова сказала вона. І в мене самої сльози набігли на очі.

- Феодосіє, може ви не будете передавати їй дару?

- Ти ж знаєш, Ольго, більше нікому.

- Я прийму, аби її тільки минуло.

- Чи ж не думаєш ти…що їй буде погано…це ж дар…в неї все життя попереду…вона опанує і в благо…пустить…

- Та вона ж ненормальна буде! – випалила мама і собі заплакала.

- Моя мати ніколи не була ненормальною, людям помагала, гідне життя прожила. Нічого страшного, як і дочка такий дар отримає. – тато був серйозний як ніколи. – Ходімо вийдемо. Я люблю вас, мамо. – він нахилився над бабусею і поцілував її в лоб.

- Я теж тебе люблю, мій хлопчику.

Тато вивів маму на вулицю. Коля теж попрощався з бабусею і вийшов, а ми лишились наодинці.

- Я рада, що це ти. – прошепотіла вона. – Ти ж знаєш тепер, де ти будеш навчатись…я вже відправила лист, вранці. – вона прикрила очі. – Жаль, що я так мало навчила тебе, але там все виправлять. Я також тебе люблю. Давай руку.

- Я теж тебе люблю, бабуню. – і протягнула свою руку.

Рука в бабусі була суха і зморщена, але тепла і така рідна, тож я взяла її обома руками. Спочатку нічого не відбувалось. А потім її рука потепліла, світло в хатині вирубилось і здійнявся вітер. Це тривало лише кілька секунд.

Потім в хатину вбіг тато, разом знову само ввімкнулось світло.

Бабуся лежала із заплющеними очима і усміхалась. Я точно знаю, що вона вже не дихала, проте померла щасливою. Тож акуратно поклала її руку на ліжко.

Різниці в собі я не відчувала. То ж лише знизала плечима на німе татове питання.

На жаль, вона нічого не розповіла, що має відбуватись. Занадто мама обмежувала наше спілкування.

З самого початку було ясно, що вона проти, щоб я перейняла дар. Але то були її власні думки, а мені хотілось зовсім іншого. Бачачи, як бабуся допомагає іншим мені хотілось бути такою, як і вона – приносити добро у цей світ. Звичайно, це можна робити і без дару. Та коли ти маєш силу це зробити набагато простіше. Принаймні тоді я так думала.