Раді Вас бачити!

Сивоволосий директор усміхався у ще біліші вуса. Табличка на столі оголошувала, що зоветься він Амвросій Прокопович. Не думала, що зараз ще є люди з такими іменами. Сама йому усміхнулась. От і відкрились мені дороги, принаймні одна.

Він постукував ручкою по столі вивчаючи мої документи і інші папери. Коли мені зателефонували, то сказали, що варто брати все – як і документи для вступу, так і грамоти, а якщо є, то характеристику зі школи. Її не було, та поки що директор на це нічого не сказав.

Хто б подумав, що в нашому невеличкому обласному центрі буде коледж для магічно обдарованих. Я ж про нього знала з дитинства. Оскільки я була єдиною онучкою бабусі, то мені автоматично мав перейти її дар і в ті короткі моменти, що ми проводили разом вона вчила мене і розповідала.

Таких, як бабуся в нас звуть відьмами. Вона ж завжди говорила, що це слово колись мало інше значення «відунья» - та, що бачить, володіє знаннями. До інквізиційної єресі всі знання зберігали такі ось жінки, та і чоловіки теж. Хоча на теренах нашої країни інквізиції не було, як такої, та зараз ми були не в повазі. Хоча люди йшли – хто травку яку взяти, яйце вилити чи зняти вроки, масаж чи просто за порадою. Як казала бабця – ми найменше зло у світі магії, який від простих людей старанно сховано. І тепер я могла взнати, що ж тут таке сховано і собі навчитись чогось.

- Ви ж розумієте, Марина Павлівна, що ви нікому з друзів не зможете розповісти де ви навчаєтесь. В нас ведуться і звичайні предмети, тож ви матимете вкінці два дипломи. Один для суспільства і наш. Це магічна печатка.

- Хм.

- Майте на увазі, що не всі закінчують наш коледж. – я кивнула, а він і далі усміхався в вуса. – Гуртожиток вам не потрібен? – я помотала головою. – То і гаразд. Навчання розпочинається, раніше, ніж у всіх, книги в бібліотеці можете взяти хоч сьогодні. І за тиждень взнати розклад занять. Вітаю вас у коледжі магічних наук.

Він протягнув мені руку і я потисла її. Від цього стиску мене ніби вдарило блискавкою і я відсахнулась, рука пекла.

- Що це?

- Ми закріпили договір, магічний. А звичайні документи можете лишити секретарці, щоб оформила. Щасливо вам.

- І вам.

Я кивнула і приттю вискочила з його кабінету з папкою документів. Лишивши їх у секретарки я полегшено видихнула.

Директор зовсім не здався мені поганим, просто закріплення магічного договору було неочікуваним. Тепер я ще довго буду боятись брати людей за руки.

До початку занять лишалось два тижні. Як сказав директор Амвросій Прокопович, уроки починались в нас раніше. Аж на цілий місяць! Ще два тижні тому я б гірко шкодувала про таке, бо літо планувала провести у бабусі в селі, тепер же, коли її не стало я відчувала себе трохи втраченою.

Це важко, коли любимі люди зникають з твого життя. Навіть коли це не назавжди, як з братом. Спочатку я сердилась, та врешті довелось себе вмовити – це життя, ображатись і плакати немає причин, бо в кожного своя дорога, він має нею пройти. Ось так і з бабусею – вона її пройшла. Жаль, звичайно, що її не стало, але скільки б я не побивалась її вже не повернеш. І світ далі існуватиме, тільки без неї.

Нам слід відразу затямити – ми не вічні, нам дарована смерть. Саме так – дарована. Спочатку я її боялась. Коли мені було років сім і я навчилась читати в газеті прочитала невеличку статтю про черговий «кінець світу». Для мене то була трагедія. Я не хотіла помирати і було гірко, що помруть тато з мамою і братик. Я плакала увесь вечір та навіть не хотіла слухати батьків, що це неправда. Але тепер я розумію, що смерть, як подарунок і позбавлення, можливість прожити нове життя і нові пригоди. Не варто бажати її передчасно та і боятись не варто, так писав Ошо, і я з ним згідна – нам всім потрібна анестезія перед операцією «переїзд».

Так ось, що робити ще два тижні я категорично не знала.

Сьогоднішній день нічим не порадував. Знову пекло. Мені страшенно хочеться на море та без Миколи батьки не відпускали. І чому їм не дійде нарешті, що я вже доросла. Мені через два місяці вісімнадцять. Як на мене два місяці вже й нічого не означають.

Тож вирішила взяти на штурм бібліотеку коледжу. Раз сам директор благословив, то це навіть не просто можна, а потрібно і обов’язково.

Бібліотека, нічого особливого. Такі ж формуляри, як кругом, тільки два. А ось далі мені видали всі підручники для першого року навчання – і для звичайних предметів і для магічних факультативів, як висловився бібліотекар.

Зміривши стопку з двадцяти семи книг я зрозуміла, що пакет БОСС тут не допоможе, краще два. Леонід Віталійович тільки змірив мене насмішливим поглядом.

- Перший курс. Не напасешся на вас. – І витяг з під стола ще один точно такий самий пакет, що я прихопила з собою.

- Звідки ви знали?

- Більшість першого курсу взагалі з рюкзаками міні приходять. Не знаю, на що розраховують.

- Навіть так? – я і сама заусміхалась. – Я поверну пакет.

- Не варто, дирекція розпорядилась закупити й видавати. Інколи і старші курси забувають.

- І що тоді?

- Книг не даю.

- А чому першому видаєте?

- Та щоб не відбити бажання вчитись випадково.

- Ясно. Дякую вам. Щасти.

- І вам, панночко.

Книги із звичайних дисциплін я відразу засунула на полицю подалі, багато з них, такі як вища математика чи українська мова, біологія були мені знайомі і нічого нового від них я не очікувала. А от магічні зовсім інша справа.

Серед них була історія магії, яку я відклала на стіл, щоб прочитати першою. Здивувало мене те, що нам дали «Рецепти». Банальна назва така. Проте коли відкриваєш анотацію розумієш, що тут щось не те:

«Шановні читачі, ця книга дасть вам максимум знань про те, що ви так хотіли знати. Рецепти, які ви вже втомились шукати – тут і вони справді допоможуть. Запрошуємо вас у чарівну подорож сторінками книги. Проте, не забудьте захопити екіпіровку – пробірки, колбочки, ваги і інше. Адже практика понад усе!»

О так, на першій сторінці я знайшла рецепт для красивої шкіри: ромашка плюс подорожник! Он звідки бабуся знала про це. Вона ж напевно теж вчилась в цьому коледжі. На душі потепліло.

Я відкрила книгу, щоб глянути, де такі випускають. І мене навіть не здивувало, що це було одне з найбільш відомих українських видавництв. Серед трьох авторів книги була моя бабуся. Моя бабуся! і ні слова мені не сказала, це ж треба.

Я відкинулась на ліжко і вперлась поглядом в стелю. На ній пропливали біленькі хмарки – таку зробили два роки тому. А мені завжди було приємно роздивлятись їх форму на блакитному тлі, це дуже заспокоювало і дозволяло зібратись з думками. Ніби потрапляєш на природу і душа відпочиває. Так. Що ми маємо? Бабусю в ролі автора книг…і спитати тепер немає можливості. Як же все-таки жаль, що ми не поговорили раніше.

Я підвелась і взяла наступну книгу. І перше, що зробила, прочитавши назву «Магія і біологія» заглянула в список авторів. Хоч тут вона не відзначилась, тільки наш директор і якийсь Анатолій Гайдар. Гаразд.

«Отрути і протиотрути» мене не розчарували. Книгу писала саме вона Задорожна Феодосія Григорівна. Оце так дає!

Врешті добре хоч про коледж розповіла колись і підготувала морально.

Не могла ж моя маленька двоюрідна сестричка Аня, котра живе в Канаді їхати сюди, щоб унаслідувати той дар? І чому мама і досі сердиться? Змін хоч якихось я не відчуваю. Яка була, така ж і лишилась, ніби й не було нічого. І я б повірила, що це лише видумка хворої уяви, якби не книги.

Серед решти книг бабуся не відзначилась. Ну і гаразд. Навіть одна книга – це вже багато.

У двері постукали і зайшла мама. Вона в мене вчителька і влітку в неї примусові канікули.

- Маринко. Що робиш? – вона м’ялась на порозі, ніби боячись увійти. Я зрозуміла, що вона хотіла б поговорити і кивнула на своє ліжко. Мама присіла і якось сумно поглянула на книги розкидані біля мене. – Бачу, ти вже освоїлась.

- Мам!

- Що мам? Ти ж знаєш, я не хотіла такої долі для тебе. – в неї на очі набігли сльози.

- По-перше, досить вже. Все як є, так є, цього не зміниш, тож нічого ридати. – я була сердита і серйозна як ніколи. – А по-друге, в мене таке враження, що моя думка тебе зовсім не цікавить. Ти ніколи не думала, що це мій вибір?

- Вибір бути ненормальною!?

- Уяви собі, ніяких змін поки в собі не відчуваю. Та і врешті, може мені набридло бути нормальною. Досить сприймати це як покарання, сприйми це як можливість для мене!

- Ну…- запнулась вона. – Я рада, що поки змін не має. І щось мені здається, що ти ще пошкодуєш про свій вибір.

- Всі про щось шкодують. Як на мене краще шкодувати про вибір, ніж про втрачені можливості.

- Яка ж ти ще дитина. Інколи вибір призводить до таких наслідків, що краще було б не вибирати.

- Скажи, ти будеш мені до кінця життя капати за це?

- Вибач, але пройшло занадто мало часу, щоб я змирилась. Така я вже є, але все одно тебе люблю.

- Мам!

Вона підвелась, чмокнула мене в щоку і залишила саму.

І якось все стало так паскудно – і бабусина смерть і цей дар, коледж та мамине неприйняття. Зараз мені вистачило б маленької краплинки, щоб чаша переповнилась і я би просто вибухнула, як повітряна кулька в яку надули забагато кисню.

За тиждень до початку занять я і справді вирішила ще раз податись в коледж. Все-таки Амвросій Прокопович говорив щось про розклад. Варто було б взнати про нього.

На цей раз він зовсім не був пустинний. Кругом снували учні. А мені стало якось незручно серед такого натовпу незнайомих людей. Невже заняття почались раніше?

Ця думка мучила мене всю дорогу до директорського кабінету. А якщо мене не прийняли, передумали з якихось причин?

- Панночко, ви це куди? Директора немає і сьогодні не буде.

- Доброго дня! А я за розкладом.

- Перший курс? – вона порилась в шухляді і витягла листок. - Ось тримайте.

- А чому так багато людей? Навчання ж нібито починається з наступного тижня.

- Ох! Саме так, не турбуйтесь. Це ж другий і третій курси повернулись з практики. Здають зараз, ну і хвости закривають з літньої сесії.

- А що так можна хіба?

- Небажано, та цілком можливо. Що ж ми робитимемо з магами, котрі не контролюють сил? Це гірше за глобальне потепління. – вона усміхнулась і я їй теж.

- Дякую за розклад.

- Звертайся, особливо коли якісь питання виникнуть чи проблеми.

- Добре, обов’язково.

Ми кивнули одна одній і я вийшла на коридор.

І наткнулась на свої перші неприємності в коледжі.

- Ти подивись хто тут! Ще одна відьма-першокурсниця. – і навколо мене окучувались троє незнайомих дівчат.

- Фу, яка гидота.

- Так ти не краще! – випалила я білявці з обкладинки глянцевого журналу.

- Чуєш, вона ще й розмовляти вміє. – продовжила вона.

- Ань, та відчепись ти від неї. Вони ж і так всі безталанні. Взагалі не розумію, що вони тут роблять, напевно їх приймають через благодійність. – це була вже третя.

- Чесно кажучи, руки чешуться зробити якийсь подарунок. – проспівала перша.

- Лєнка, хочеш щоб вигнали?

Я вже хотіла сказати, що я теж можу зробити подарунок та двері позаду відкрились і виглянула секретарка.

- Задорожня, що ти тут досі робиш? Марш додому і приходь через тиждень. А ви троє, зайдіть до мене. – вона грізно зиркнула на трійцю і вони мовчки залишили мене.

Після цього я не зупиняючись ні на які репліки покинула коледж. Якось не хотілось щоб знову хтось перестрів.

І чому в них таке ставлення до відьом? А якщо так ставляться усі, то мама була права і нічого доброго мене не чекає. Чудесненькі перспективи!

Почитаю-но я бабусині «Отрути і протиотрути», може там є щось для проносу чи висипки, вугрової бажано. Так щоб білявка на обкладинку довго не потрапляла. Якась зла з мене відьма буде… та що поробиш, таке життя. І ми платимо тими монетами, які нам дають.