Раді Вас бачити!

Я прокинулась від того, що мене хтось лупцював по щоках. А потім голова відгукнулась диким болем. Я хотіла щось сказати, та з горла вирвалось щось схоже на хрип.

- Дівчино, нарешті. – мене поклали на подушку. Дівчино? Нарешті?

- Хррр…

- Не мучтесь. – мені протягнули води і я пийнула. В очах блимало і темніло.

- Вона зараз нічого не скаже, розумієте? Дайте їй трохи часу. – почувся знайомий голос. – Бачите в якому вона стані!?

- Та бачимо, але поки все свіже…- промямлив чийсь голос.

- Може вам зарядити трубою по голові і потім вести допит?

- Гаразд, ми трохи зачекаємо.

Допит? Що сталось? Ми ж просто йшли в лабораторію…

- Кирил!? – навіть не знаю, як вийшло вимовити це.

- Тихо, тихо, дівчинко. – прошепотів директор і поцілував мене в лоб. А мій забитий розум відмовлявся розуміти, що твориться навкруг. Одне я змогла зрозуміти напевно. На дворі був день! День! А де ж ніч!?

В пам’яті зіяла величезна прогалина. Невже мене і справді чимось приложили? Це був Кирил? А за що тоді?

Як виявилось я була в лазареті коледжу. Там було всього три ліжка, так на всяк випадок і ще кілька кімнат медичного призначення.

Випила ще води і намагалась сфокусуватись, поки плило перед очима.

- В вас може бути струс мозку. – мовила медсестра, що давала воду. - Але не бійтесь, все буде добре. Вас не тоншить?

Я хитнула головою і вона закружилась, а в очах потемніло.

- Маринко, з тобою все добре? – професор наклонився наді мною і притулив руку до лоба. – Жару нібито немає.

- Ні-ні, я міряла їй температуру годину тому.

- Годину? А скільки я тут?- виходило погано та я все ж спитала.

- Довгенько. Вас після кінця дискотеки знайшли, викладач Травознавства зі старших курсів. Походив мимо і побачив з-під дверей світло.

- Де Кирил?

- А ти не знаєш?

- Ні. Я навіть ввійти не встигла. – я пийнула ще води. – Мене чимось вдарили?

- Очевидно, схоже на трубу, та ми її не знайшли.

- Що з Кирилом?

Професор відвернувся від мене.

- Це він мене? – я закусилу губу стримуючи сльози.

- Я не хотів цього тобі казати, Марино. Тільки Кирил мертвий.

- Що!? – я рванула з ліжка та голова закружилась ще більше.

- Марино, він був убитий. Єдиним ударом в серце…і на ножі тільки твої відбитки.

Мої руки похололи, накотилась безвихідь, товстою і густою хвилею – я її відчувала, ніби желе, а я муха, що прилипла і борсається.

- Я…я не могла!

- Знаю, знаю, дівчинко. – він обняв мене. – Я певен, що це не ти.

- Розумієте, професоре, я ж тільки хотіла поговорити з ним, він сам мене покликав.

- Розумію.

- Я хочу до нього. Він же тут? Відведіть будь-ласка.

Він кивнув і допоміг встати, відкидаючи запевнення медсестри, що вставати мені не можна. І ми поволі пішли коридорами.

По словах професора сьогодні була ще неділя. Про те, що відбулось поки ніхто не знав. Батькам він зателефонував і заспокоїв. Цікаво, що ж він їм таке казав, що їх немає і досі?

Коли нас знайшли зчинився галас і викликали поліцію. Тільки незвичайну, а по магічних злочинах. Принаймні професор все інтерпретував саме так. Тож мене очікував допит. І найголовніше в цьому всьому – я нічого не пам’ятала, ніби чистий лист. Може я взагалі пролежала у відрубі? Та я радше сама померла, ніж підняла б руку на нього. Хай який нестерпний і наглий він не був та я була закохана по-справжньому, і навіть більше – я його любила! Може й мені було боляче бачити його з Наташкою, та інша моя частина, з глибини душі говорила мені, що раз йому з нею добре, раз я його люблю, значить варто відпустити і дати шанс бути щасливому. Я рідко звертала увагу на цей голосок та він був, настирний, як комарине дзижчання.

А тепер все. У нього більше немає шансів…і мені потрібно побачити це на власні очі, що це не розіграш, не черговий прикол. Та хіба таким жартують.

Ми поволі спустились сходами вниз. Яскраве сонце, яке осявало перший поверх і грало між листям кімнатних рослин, змінилось тьмяним освітленням підвального поверху. Перший курс сюди рідко ходив. Тільки з другого семестру і тільки ініційовані маги і відьми, то ж я опинилась тут вперше.

Стіни дихали сирістю, але виглядали досить пристойно. Ми пройшли майже в кінець коридору. Минули ще один поворот і зупинились біля масивних металевих дверей.

Амвросій Прокопович залишив мене біля стіни і відімкнув їх своїми ключами.

А потім ми увійшли. Він допоміг мені підійти до ліжка, що стояло збоку і упевнившись, що добре тримаюсь відійшов в сторону.

Я ж тремтячими руками відкрила простинь. І замружилась. Боялась відкрити очі назад. Та що це все змінить? Тож я таки поглянула.

І це була правда. Це був він, мій самий коханий і самий мертвий шатен. Дарма я була з ним така жорстка, сварилась, завжди можна було знайти інші слова! Стало гірко і по щоці потекла сльоза, впавши на його.

Він був блідий і холодний. З заплющеними очима здавалось, що просто стомився і спить, ніби скований льодом. Ніби це страшна казка. Найстрашніше. І це було в сотні раз болючіше, ніж помирала бабуся. Може тому, що цього не мало статись.

Я нахилилась і легенько торкнулась його губ, ніби і справді надіялась, що він оживе, почне дихати, відчитувати мене і лукаво усміхатись. Якось не так я уявляла наш перший поцілунок…

А скільки ж було можливостей, коли нас розділяли буквально кілька сантиметрів. І що, якби він мене прогнав, просто сьогоднішньої події не було б, все було б по-іншому, а не так як є.

Я відгорнула простиню трохи більше. Мені треба було знати, бачити цей шрам. Але нічого не було.

Професор вже підійшов до мене і поклав руку на плече.

- Удар був у спину. Спереду попасти дуже важко. Насправді, грудина і ребра захищають серце дуже добре, спереду важко його зачепити, ти радше ніж зломиш.

- Професоре, я нічого не пам’ятаю. Ви мені вірите?

- Вірю. Хоча б тому, що по голові отримала саме ти. А викладач Травознавства тебе точно не бив. А ще ти шукала рану не там де вона була, ти не знала.

- А як знати, що сталось?

- Є один спосіб.

- Я згодна на все, можливо мені вдасться щось пригадати.

- За умови, що ти не увесь час пролежала без пам’яті. Тоді ти нічим допомогти не зможеш.

- Це ж гіпноз?

- Це люди так називають. Гіпноз один з найпростіших ментальних трюків. Ти тільки відповідаєш на питання. Я пропоную ментальне зчитування пам’яті.

- Це боляче?

- Коли ти не будеш противитись, то все пройде гладко. Ходімо в мій кабінет. Прийдуть свідки і проведемо цю процедуру.

- Ви проводитимете?

- А ти проти? – він вперше сумно усміхнувся. – Марино, є речі, про які іншим магам краще не знати, а потрапити можна в будь-який момент пам’яті, тож краще, коли це буду я.

- Як скажете, професоре.

 

Кілька поліцейських, той викладач, що знайшов нас і пані Амалія, яка теж була в числі викладачів вже сиділи в кабінеті директора і голосно обговорювали події.

Нашу появу вони зустріли похмурими поглядами.

- Прийшла в себе? – спитала Амалія. Але у її голосі не було співчуття. Вона і раніше мене не любила. І чому відьмам викладають магині!? А тепер взагалі звинувачувала у всіх смертних гріхах, принаймні її тон говорив про це.

- Швидше всього в неї струс мозку. – повторив директор слова медсестри.

- А ви не думаєте, що хлопець її огрів перед тим, як вона його штрикнула?

- Не певен. Вона навіть не пам’ятає, з якої сторони його рана. І у вас, пані Амаліє, поки немає доказів, тож не варто сипати звинуваченнями.

- Ритуальний ніж досить вагомий доказ. – втрутився поліцейський.

- Ми зараз подивимось. Я проведу ментальне зчитування пам’яті, а потім покажу всім бажаючим.

- Звідки нам знати, що ви не викинете потрібні вам моменти? Ви занадто багато спускали цій особі. – пані Амалія все не вгавала.

- Ви можете знайти іншого ментального мага. Викличте зі столиці раз ви не певні в моїй компетентності.

Він зло прищурився і обвів поглядом сидячих в кабінеті людей.

- Вам і без мене прекрасно відомо, що ніж можна вкласти в будь яку руку, тож перевірка необхідна. Тим більше, судячи по антуражу в приміщенні, був проведений якийсь ритуал і нам краще знати про нього.

- Ви праві, професоре. – мовив один із поліцейських. – Якщо ваша учениця готова, то ми можемо почати. Адже це справа не на п’ять хвилин.

Мені запропонували місце поряд з директорським кріслом і я чемно сіла. Не та була ситуація, щоб говорити хоч щось. І я ще досі знаходилась у прострації. Мені не вірилось, що це сталось. Ніби це щось із фантастичних фільмів чи книг, страшилок. І що за ритуал там міг відбутись? Я і сама хотіла б дізнатись.

Амвросій Прокопович сів навпроти мене.

- Не варто боятись. – він заспокійливо стис мою руку. – Не пручайся і боляче не буде.

- Звичайно. Просто, я раніше ніколи не проходила подібного, тож якщо в мене не вийде, то не сердіться. Я і правда хочу допомогти.

- Не бійся, дитино, все буде гаразд.

За спиною фиркнула Амалія та я не оглянулась, тільки зціпила зуби і кивнула.

- Ти молодець, а зараз дивись мені в очі і починай пригадувати в думках, що було до того, як тебе огріли. Мені потрібен хвіст спогадів.

Я кивнула і занурилась в спогади.

 Кирил привів мене до тієї ж лабораторії, де я недавно намагалась привести себе в порядок. Тоді мені допомагала пані Ангеліна. А зазвичай лабораторії закриті.

- Хіба тут не закрито?

- Зараз перевіримо.

- А іншого місця не знайшлось?

- Дивно буде виглядати, коли нас застануть у кімнатці в підвалі, чи не так?

- Цілком. Гаразд.

Він натиснув на ручку і двері подались. Кирил увійшов першим і почав шарити по стіні, щоб увімкнути світло.

І воно таки зблиснуло. Але різко погасло…

А потім мою голову пронизав гострий біль. А потім я отримала по щоці і по другій.

- Ауч! – я відкрила очі і перед очима попливли білі плями. А потім я зустрілась з очима і голосом, який говорив до мене.

- Дивись у мої очі. Слухай мене, мій голос. Я це ти. Ти робитимеш, що казатиме твій голос, тобто я.

На мене впала хвиля важкого заціпеніння і я кивнула, ніби знаходячись у сні. Руки і ноги різко поважчали.

- Ось і чудово! – вона усміхалась та поки розпливалась перед очима. – А зараз посиди поки я все приготую. І будь хорошою дівчинкою, нічого не чіпай.

- Що вам треба!? – якась частина волі противилась, але моя суперниця була сильніша і її гіпноз поглинав розум. Я плавала десь посередині, яка коливалась не в мою сторону. Ніколи не думала, що відьом можна загіпнотизувати та й взагалі до чогось принудити. Нас же всі бояться! Та тепер стало ясно, що не всі.

- Все так мило склалось. А головне, я можу отримати те, що мені так потрібно.

- Що вам треба? – прошепотіла я через силу.

- А ти сильна, не думала, що просто відьма зможе так довго триматись. Ти ще досі борешся! – вона заливисто засміялась. – Що ж, в цьому є своя ізюминка.

Вона залишила мене сидіти на підлозі, підпираючи стіну, а сама подалась в сторону лабораторного стола. Там лежало щось велике. Та вона обминула його і почала розставляти свічі. Хоча зір вже фокусувався і я змогла зрозуміти, що плаття на ній синього кольору та свічки я відчула лише по запаху воску, який миттєво розлетівся по кімнаті. Такий хороший, який буває тільки в справжнього воску. В нас використовували тільки такі.

Потім забряжчали якісь інструменти, які вона принесла ближче.

- Що там, вже подіяло? – вона обернулась до мене та в мене в очах ще пливло.

- Що ви збираєтесь робити? – прошепотіла я знову.

- Та ти вперта. Гаразд. Відворотне зілля мені треба, найпотужніше. На крові.

- Ви хочете мене вбити?

- Ти скоріше будеш моєю зброєю. В темній магії все дуже складно…просто сьогодні ідеальний день. А мені потрібна кров юнака, чи дівчини, яку кохають, а вони не відповідають взаємністю. Ти ж кохаєш Кирила Гайдара? Правду кажи!

- Так…- прошепотіла я і почала усвідомлювати, що робиться. Мало того, що світ був досі не чіткий – сльози стовпом стали в очах і я схлипнула.

- Ану заткнись, щоб я не чула, що ти ревеш! – рявкнула вона і я припинила, як собака Павлова! Лише мокрі доріжки на щоках, що холодили шкіру нагадували про миттєвий перехват контролю. А якщо так буде далі, то все погано і навряд чи хтось нам допоможе. Казок в реальності не буває, хороших казок!

Вона ходила круг столу, ще щось робила, чи то малювала, а потім підійшла до мене.

- Пані… - вирвалось у мене та я не встигла нічого сказати, знову отримала ляпас.

- Ти мене не знаєш і не можеш пам’ятати. Я тобі наказую, я твій внутрішній голос. – коли я повернулась і туман трохи розсіявся переді мною сиділа навпочіпки незнайомка. І щось мені здавалось, що я її знаю, та чомусь розум не підкорявся і не давав згадати. – Що ж, коли ти готова, то ми зможемо приступити. Навіщо дарма витрачати час. Тим більше, найкраще таку процедуру робити опівночі.

Вона підвелась і потягла мене за собою. Я не хотіла йти, та руки і ноги не слухались мене. Вони йшли за нею, а мені хотілось кричати.

- Ні!

- Ану цить!

Губи мені немов заліпило і я відчувала, що мені боротись все важче і тільки дам слабину, то вже не зможу вирватись з її пут.

Потім вона вклала мені у руки ніж.

- Бери, і двома руками, а то сили в тебе, як в горобця, а мені треба все чистенько, одним ударом.

Мої руки слухняно обхопили ніж і я нічого не змогла – ні заплакати, ні крикнути чергове «ні». І де ті супер-герої і друзі, які мають з’явитись у потрібний момент, врятувати і допомогти!? Не прийшов ніхто. А магиня тільки підштовхнула мене до столу.

 На ньому лежав Кирил. Тільки спиною доверху. І він був живий-живісінький, я бачила, як він дихає і відчувала тепло, що йшло від його тіла. А як же ж він сюди умудрився потрапити? Невже вона його раніше загіпнотизувала? Чи теж приложила чимось? Але ран на ньому не було. Поки що.

- Чого стоїш, бачиш мітку на спині, туди і цілься, під ребра.

Вона подивилась на мене і моє обличчя повне жаху, задоволено усміхнулась, а потім взяла мої руки і перемістила з ножем на мітку. А вона-то хитра, вдягла рукавички!

- Ну, давай! – скомандувала вона, а я зі всіх сил напружилась намагаючись не підкоритись їй, аж капельки поту потекли. Опір давався надто складно. А потім вона зробила найгірше, зі всієї сили вдарила зверху. Ніж ввійшов у спину, а мою руку опалило вогнем. Я могла спостерігати, як моя мітка чорніє і робить додатковий узор на руці і це супроводжувалось нелюдським болем, який забрав мою свідомість.

Я прокинулась від того, що мене хтось лупцював по щоках. А потім голова відгукнулась диким болем. Я хотіла щось сказати, та з горла вирвалось щось схоже на хрип.

- Дівчино, нарешті. – мене поклали на подушку. Дівчино? Нарешті?

 

Професор сидів згорбившись біля мене. А в моїй голові ожило все, що було стерто нею.

Все виявилось ще гірше і я заплакала. Це я тримала той ніж, я була слабачкою і не змогла протистояти її проникненню в мій розум. У всьому винна тільки я. І чому я не опинилась на його місці, краще б я була мертва. Це було б не так страшно. Зовсім не так.

- Амвросію Прокоповичу, ви готові поділитись тим, що побачили?

- Так. А дівчинку відведіть назад, хай їй дадуть якесь зілля, що лікує, а краще викличте хорошу відьму. Марино. – він звернувся до мене. – Можливо, ти хочеш забути це. Я ментальний маг, як і вона. – він опустив голову додолу.

- Якби це допомогло його повернути, я б своє ім’я забула, я б сама померла.

- Тоді йди.

Один з поліцейських провів мене назад до ліжка в медпункті і присів біля мене.

- Охороняєте, щоб не втекла? – мовила я зі сльозами.

- Ну що ви, ніхто й не думає, що ви втечете. На вас мітка коледжу, вас знайдуть в будь якій точці Землі, поки ви не закінчили навчання. В інші світи ви нібито і не збирались, тож переживати мені нічого. – Він усміхнувся.

А я подумала, що тепер на мені є одна мітка, яку ніколи не стерти. Тепер я помічена зрадою. Хоча фактично я її не робила та це нічого не міняє. Тепер кожен бачитиме це. А найгірше – це бачитиму я і пам’ятатиму про моє перше кохання і про те, яка я слабка.

Я виставила руку вперед. Поліцейський глянув на неї і хмикнув.

- Кажіть вже, що думаєте.

- Все так погано? Я читав про такі, ніколи б не зміг її поставити. Завеликий ризик бути випадково заклеймленим. Значить, це ви.

- Під гіпнозом. Завжди думала, що ми відьми, не піддаємось йому, що ми сильніші за магів.

- Ох. На жаль, це не так. Відьми ще сприйнятливіші до нього, бо вони сприймають чужу ауру. Тільки дорослі сильні відьми можуть навчитись протистояти йому і то не завжди успішно. Тільки у двох випадках, з тих, що зареєстровані гіпноз був поборений, але це було до нас з вами.

- Я намагалась. – в горлі став комок. – Це складніше, ніби на тебе навісили кайдани і на розум теж. Ти розумієш, що робиться навколо, але тіло тебе не слухає.

- Дивно, що у вас взагалі таке було. Часто ново ініційовані відьми взагалі нічого не можуть. А ви так розповідаєте, що виникає думка, ніби ви років десять тренуєтесь.

Я розумію, що він хотів підтримати мене та це зовсім не те, що мені було потрібно. Зараз я хотіла померти. І розум підбирав ідеальні варіанти самогубства. Без нього я ще змогла б жити, та з думкою про те, що це зроблено моїми руками – ні. Це занадто, це шокуюче. І нести цей біль протягом всього життя мені не під силу, почуття вини просто згризе мене.

 

Після обіду мене відпустили погуляти з умовою, що повернусь за годину-другу. До мене приставили поліцейського, який йшов позаду метрів на тридцять. Мотивували тим, що мені може стати погано в будь-який момент.

І я пішла. Просто вулицями.

А потім забрела в студію. Їхню студію, в яку я мала доступ, як найкраща подруга…

Інструменти хлопці бережно складували на столах в чохлах і я не посміла відкрити хоча б один з них. А так хотілось. Можливо хоча б щось змогло б заставити вийти мене з цього заціпеніння. Провести пальцями по гітарних струнах визволяючи мелодію.

А що тепер буде? Напевно сюди я потрапила востаннє. Та і хіба це має значення після всього що сталось? Напевно вже ні.

Просто все так непросто. Мого друга в якого я так необачно закохалась більше немає. І це я винна в його смерті. З якої сторони не подивитись. І хоча мій світ куди дивовижніший і цікавіший, ніж в більшості людей та в ньому не воскресають люди так як у звичайних фентезі, немає такого дива. А моє серце тепер болітиме завжди.

Я сіла на диванчик і заплакала. Ще кілька днів тому він лежав на ньому і грав шахмати на телефоні. А я при ньому запрошувала Іллю. І чому я не запросила його. Чому ніколи не поцілувала? Чому не сказала, що люблю? Адже тепер я вже цього не зможу зробити.

Я стисла кулаки і нігті вп’ялись в долоні, до крові. Я знала, що тут ніхто не почує і голосно закричала, зі всього духу. Немає тут чистого поля, то хоча б тут.

Викричавшись я знову почала плакати. Аж поки сльози не закінчились і не почалось якесь дике отупіння, байдужість. Тепер я знала, що зроблю. Принаймні спробую.

Та вийшовши на вулицю я зіткнулась із моєю подругою. Елька накинулась на мене і обняла.

- Маринко! Що сталось? Цей мене не пускає до тебе і не говорить, що сталось. Коли ти і сьогодні не брала трубки я стала переживати. Додому тобі дзвонила, сказали, що тебе ще немає, але щось вони зовсім не турбувались. То ж я вирішила, що ти тут, разом з Кирилом. – затараторила вона усміхаючись!

- Ель, Кирил мертвий?

- Як так? – вона здивувалась, точно не повірила, я і сама подумала б, що це злий жарт, скажи хто мені.

- Це правда, Ель.

- Як давно!? – вона спохмурніла. – Як це сталось? – вона власно потрясла мене.

- Це я.

- Ти!? Це неможливо!

- Як бачиш, можливо! Гіпноз творить чудеса, і наша кураторка теж.

- Пішли, нас же впустять до нього?

- Тих, хто не задіяний у справі в морг не впускають. – строго сказав поліцейський.

- А ми нікого не питатимемо.

Вона взяла мене за руку і світ поплив перед очима. Знову!