Раді Вас бачити!

Так потекли мої серпневі дні. Кожного дня перших два тижні у нас були лекції. Тож ми помалу вливались у загальний потік. Під насмішки приходили у великі аудиторії. І часто чули відверті глузування в коридорах.

Старші курси відьом мало чим відрізнялись від нас. І їх було ще менше! На четвертому тільки тринадцять і всі дівчата, на другому вісім – п’ять хлопців і троє дівчат. Та апогеєм був третій курс – з п’яти учнів, де двоє хлопців. Відьми рулять…Тож в загальному нас усіх було менше, ніж магів-першокурсників. І що ми могли відповісти іншим? Нас би просто розмазали по стінці. Навіть не уявляю, як моя баба добилась того, що ми зараз тут і я вже була не певна, що воно мені треба чи іншим відьмам. Нас могли навчити наші попередники. Хай тільки того, що знають, але так було б простіше. Ми не терпіли б насмішок і знущань, які були зовсім несправедливими.

Якби там не хотілось, та я тут. І нічого не змінити. Жаль, що силу не можна передати і не померти при цьому. Я б зараз саме так і зробила.

З такими апатичними думками я разом з моє новою подругою Раєю йшла на першу практичну з «Історії магії». Як я зрозуміла зі слів старших учнів – це має бути опитування по першій лекції. І що мені розповідати – про Бабу Феодосію? Тож я прочитала всі конспекти, щоб хоч якось бути готовою.

Проте Гайдар зовсім не поспішав нас опитувати, він у своїй манері розповідав про історії магів, а в кінці заняття нарешті видав питання, які ми мали підготувати на наступний раз і там нічого схожого з пройденим матеріалом не було. Ось він – початок навчання!

- Вам важко, я бачу! – врешті видав він, коли до дзвінка лишалось ще хвилин п’ять. – Я це щороку бачу. На жаль. Знайте, не всі так відносяться. І, маги часто заздрять вам – ви чисті носії сили. У нас це генетичні мутації, а в відьмах нічого подібного немає. Жоден аналіз не покаже, що ви чимось відрізняєтесь від звичайних людей, хіба здоров’я міцніше…Цей феномен не розуміє ніхто, як і вашу передачу сили. Ніколи не думайте, що ви гірші. Марино, чесно кажучи я думав, що ви успадкуєте характер бабусі, раз дар обрав вас.

- Я взагалі на неї не схожа, пане Анатолію. В мене мамин характер.

- Шкода. Ви могли б допомагати боротись проти несправедливості…

- Пробачте, та мені тільки сімнадцять. Я просто хочу, щоб мені не ставили палки в колеса. Якби можна було відмовитись від сили, я б зробила це ще вчора, як і половина тих хто тут сидить. – я оглянулась на групу і справді мене підтримало кілька людей, проте Рая відвернулась. Ну і гаразд!

- Не радив би вам це робити…

- А є способи?

- Ні, немає. – відчеканив він. – Гарного всім дня.

Викладач пішов, а ми лишились. Тепер я точно знала, що сили можна позбутись – різкий тон просто видав його. Тепер треба було пошукати в бібліотеці і зробити це непомітно.

- Ти справді хочеш відмовитись? – вирвав мене з роздумів голос Раї. Ми йшли на фізру.

- Можливо. Ніколи не думала, що буде гірше, ніж я знаю. У селі бабу Феодосію всі поважали і в очі, і поза. А тут нас мало не мішають з багном.

- Чому ж мало? Мішають. Та це загартовує характер! – усміхнулась подруга і я подивувалась її ентузіазму.

- Ей, ти! – хтось вигукнув позаду та я проігнорувала голос. Хоча було враження, що окликають мене та я не повелась – головне правило не вестись на провокації! – Оглохла чи що!? Ану стій!

Мене сильно рвонули за плече, розвертаючи до себе.

- Відчепись від неї. – випалила Рая.

- Заткнись, прокажена. – випалила блондинка Аня. – А ти, обертайся, коли до тебе звертаються!

- Взагалі-то, в мене ім’я є. Звертайся по ньому і я обов’язково обернусь! – сама не знаю де в мені знайшлась хоч краплина сміливості, може історик своїми кпинами повпливав?

- Знаєш, Задорожня, знали б ми, хто ти, ще минулого разу всі патла повиривали.

- Яка честь! – я вже язвила по-повній, а що втрачати і так попускають по повній, навіть столик окремий в їдальні видали – в самому кутку! – Напевно всі два тижні навчання мене виглядали, щоб таки вчепитись. Відчуваю себе віп-персоною!

- А ти ж ховалась увесь час. – пирхнула блондинка.

- Ань, зупинись. – тут вже вклинилась та, яку я пам’ятала Лєною.

- Замовкни, чи ти на її стороні?

- Ні, але проблеми мені не потрібні.

- То стій в сторонці. – і та справді відійшла до вікна. – Зрадниця! – прошипіла Аня.

- Чесно кажучи, велика честь, щоб я ховалась від якоїсь помилки природи! – дивлячись, як багровіє блондинка, я зрозуміла, що перегнула палку і зараз почнеться.

І воно почалось! Вона з розгону вчепилась мані в волосся і я тоді порадувалась, що в мене зав’язане у хвіст, на відміну від суперниці. Що ж, я не горда і вчепилась у її шевелюру. Та тягатись нам довго не довелось.

Очевидно хтось з натовпу, що зібрався подивитись на епічну битву викликав викладачів ще тоді як все тільки починалось. Тож нас майже одразу розборонили, аж стало жаль. Волосся у блондиночки то куценьке, вирвала б жмутик і та лишилась би майже лисою.

 

В кабінет директора я потрапила першою. Все-таки не я розпочала цю «бійню».

- Марино, Марино. – Прокопович скрушно похитав головою та я бачила як він усміхається у вуса. – А якби вона тобі чого начаклувала?

- Я знаю, чим дати здачі. – мій тон здивував мене саму.

- Та невже? І чим же?

- Не переживайте, нічого такого, що не виправляється…Але для дівчини страшенно неприємно! І чарами не виправиш. – я усміхнулась сама собі.

- Значить «Отрути…» студіюєш? – здогадався він.

- На війні всі методи хороші.

- А це війна? – він звів сиві брови?

- Не я її оголошувала. – я і собі усміхнулась.

- Знаєш, ти мені бабусю нагадала. Перед тим, як вона добилась права вчитись для вас. – він захихотів. Наш старенький директор захихотів!

- А ви її знаєте так давно?

- Я переїхав сюди відкривати цей коледж, а потім покликав її. Все-таки рідні краї. А вона і погодилась. Я знав твою бабусю більше півстоліття.

- Але ж, хіба ви не маг? – моєму здивування не було меж. Вже другий маг, який добре ставитись до відьом! Це нонсенс!

- Маг. І що? Щоб ти знала, дитино, ми теж люди. В нас такі ж почуття. Діти судять жорстоко. А потім ми виростаємо і бачимо істину. Магині, як тут так і кругом упиваються силою, несуть себе гордо і напищено. При такому розвитку подій важко не звернути увагу на чудових дівчат, котрі допомагають і словом, і ділом. Та ще й неабиякі красуні, як живою водою вмиті.

Я ж роззявила рот від здивування, а він засміявся і погладив вуса.

- Хіба хоч один хлопець зі старших курсів образив вас?

- А звідки мені знати, з яких вони курсів?

- Видно. Вони ведуть себе по-іншому. Більшість вас просто ігнорує. Такі союзи батьки магів не одобрюють, та решта ведуть себе нормально, як і кругом. Підніми голову і придивись.

- Не знала.

- І йди вже, постарайся не влипати в неприємності. Так вже й бути, сьогодні тебе не каратиму раз не ти починала. Тільки треба було б прорідити їй трохи косми. – і він підморгнув мені, я вже хотіла знов відкрити рот від здивування. – Іди. Скажи Івановій, хай зайде. В нас мало п’явок в лабораторії лишилось…

 

На фізру я спізнилась. Але наша викладачка не збиралась відпускати мене раніше, ніж я відроблю все необхідне, то ж почала я спочатку. І коли всі вже пішли в душові я ще нарізала круги на стадіоні. А ще ж медитація!

Коли продзвенів дзвінок викладачка навіть не думала мене відпускати.

- Мене не цікавить, за що ви там посварились з Івановою та тобі Задорожня варто знати. На тебе покладають неабиякі надії. – вона і собі фиркнула на манер інших. – Особисто я не бачу причини, хоч і ти справляєшся не гірше інших, та особливих успіхів не робиш.

- Так, пані Амалія.

- Не люблю відьом, але мені не хотілось би, щоб тебе вигнали. Можливо, ти зможеш стати корисною для нас.

- Можна вже йти, я хочу помитись перед медитацією.

- Та йди. – вона нарешті махнула рукою і я потрухцювала до роздягалень.

О так! Нас гонили по повній. Це не була звичайна шкільна фізра, де можна було злиняти чи сперти все на критичні дні і продрушляти на лаві. Відпускала вона тільки тих, хто падав в обморок і тільки в медпункт. Тож після кожного заняття з нас текло, як з відра. А ще на першому занятті, яке було ознайомчим я дивувалась нащо нам кілька комплектів форми, махрові рушники і душові. Та після другого разу все стало ясно. Благо я встигла принести рушник і перевдягання. А потім треба було це все совати додому прати, щодня! Як непродумано.

Роздягалка для дівчат-відьм була маленька. Камери схову схожі на ті, що в супермаркетах. Та нам вистачало. Сюди можна було б ще стільки ж дівчат і ще лишились вільні місця.

Душові ж були спільні зі всіма дівчатами та нам зазвичай ставили заняття так, щоб ми не перетинались з магинями.

Душ сьогодні був, як ніколи доречний! Тут завжди була тепла вода і я з насолодою окунулась під воду з ароматною пінкою. На волосся наділа шапочку – сушити мою шевелюру в екстреному порядку просто нереально!

Жаль це блаженство не можна було розтягнути, до заняття медитацією лишалось не більше десяти хвилин і я не хотіла спізнитись, щоб і тут не відробляти. Я ж ще хотіла піти в бібліотеку. А треба було перевдягнутись і доплентатись в спортзал. Саме там медитував весь курс.

Що пригоди на сьогодні не закінчені я зрозуміла, коли діставала свої речі з камери схову. Двері з коридору відчинились і я різко розвернулась.

В роздягалку зайшов незнайомий хлопець, зовсім не звертаючи на мене уваги. В мене відняло мову від такої наглості. А він оглянувся і зачепившись за мене поглядом завмер, в його погляді читалось здивування і я зрозуміла, що він не очікував мене тут побачити.

І тут я опустила очі. Дарма! Виглядав він класно…хоча був худенький та виникало враження, що сидить він в спортзалі не тільки днями, а й ночами. До бодібілдерів не дотягував та м’язи були чудово підкачані і на животі кубики. На животі!? О Вселенна! Він був закутаний в один рушник! Я згадала, що сама не краща і почервоніла.

- Якого чорта ти шастаєш по дівчачих роздягальнях!? – випалила я.

- А ти чого п’ялися, голих хлопців не бачила? – збив він мій гонор.

- Взагалі-то я в своїй роздягальці, що хочу і роблю, а от що ти тут робиш, ще й в такому вигляді? – я махнула рукою в його сторону і з мене мало не впав рушник, ледве встигла його затримати. А цей тип голосно і заразно засміявся, я просто не змогла не приєднатись.

- Розумієш, я не думав, що зустріну тут ще когось. У вас же заняття закінчилось.

- То ти вирішив пошастати по наших тумбочках?

- Ні, ти що!? Просто дозволь все пояснити…

- Валяй! Тільки швидше, а то я на медитацію спізнюсь!

- Я кинув свою дівчину, просто вона нині напала на одну з ваших і мені здається, що це переходить всі межі. – я ледве стримала усмішку, здогадуючись що це була за дівчина і в мене вже з’явилась симпатія до цього незнайомця, а він продовжував. – А вона вирішила помститись, потягнула мої речі і кудись заховала. Їхню роздягалку я вже обшукав. Один з наших бачив, як вона заходила сюди, ось я вирішив перевірити…

- А таксі викликати?

- І як я пояснюватиму, те, що я напівголий виявився. Думаєш мені повірять? Та навіть якщо так, яка б вона не була стерва я не хочу її підставляти. Магові ж можуть перекрити силу і це дуже неприємно…

- Значить так, Робін Гуд, зараз ти відвертаєшся, щоб я перевдяглась, а потім ми пошукаємо твої лахи.

Він усміхнувся і покірно відвернувся до дверей.

Я ще секунду розглядала його. З першого погляду не помітила, що в нього заплетена косичка. Спереду він був коротко стрижений, лише довше волосся по середині. А ззаду трохи відпущене і красувалась невеличка косичка із стрічкою в колір волосся. А воно в нього було гарного шоколадного кольору, як і очі.

Я відірвалась від споглядання і швидко почала натягувати одяг. Коли спіткнулась і голосно приземлилась на підлогу почала тихий смішок.

- Тобі допомогти?

- Ага, щезни!

- Я думав тут вчаться тільки добрі відьми.

- А я зла, будеш базікати перетворю в жабу.

- Ти ж ще не ініційована. – з насмішкою сказав він.

- А тобі звідки знати?

- Так всі знають, що на першому курсі всі відмочки цього року не ініційовані.

- А вам що до того! – я вже злюсь, тримайте мене!

- Ну як що? – він вже відверто насміхався. – Наші хлопці вже готуються до першої дискотеки в честь дня знань…Думаєш для кого ці кімнатки знизу.

- Шиш вам, а не відьму! – благо, я наділа футболку і була у всеозброєнні.

- Це ти так думаєш, ваші ж дівчата тільки й думають про те, щоб швидше освоїти дар. Хіба тобі не хочеться взнати, що це і як бути справжньою відьмою?

- О ні! Я хочу взнати тільки, як позбутись цього! – він обернувся до мене. – Я не дозволяла обертатись!

- Ти вже одяглась. Чим же тобі так твоя сила не задалась?

- Це вже не твоя справа.

Я почала методично відкривати всі шкафчики з яких виглядали ключі, але їх огляд показав, що там пусто. Я розвела руками.

- А ну зачекай. – він став шнирити зверху шаф. – А ось!

В його руках опинивсь ключ від ще однієї камери схову. І він радісно усміхнувся.

Двері відчинились і ввійшла пані Амалія.

- Що тут коїться!?

- Так ми це, речі мої шукаємо?

- В дівчачій роздягалці? Обоє до директора! І одягніться, Кирил!

Він швидко відкрив камеру схову під здивований погляд викладачки і витяг свої ж речі.

- Може відвернетесь? – він обвів нас поглядом. – Та не втечу я!

Я взагалі вийшла за двері, а пані Амалія лишилась. Це ж треба було так влипнути, вдруге за день до директора. Тепер він може послати мене ловити п’явки разом з блондинкою. Сам же говорив, що тільки перший раз прощає…Я прислонилась до холодної стіни і закрила очі. Мені явно треба на медитацію, щоб не вибухнути, а краще позбутись дару. І байдуже, що подумає бабуся…подумала б…Вона давно вже перейшла в іншу інкарнацію, чи якраз по дорозі до неї, їй байдуже. А мама була права, сто раз права. І чому так завжди?!

 

- Задорожня! Я радий тебе бачити хоч і сто раз на дню та тільки з хороших причин. Не думав, що мої слова ти сприймеш так буквально і зразу почнеш перевіряти хлопців зі старших курсів. – він знову сміявся, хоча голос звучав сердито. Виникало враження, що його забавляла ситуація. – Поясни.

- Лахи він свої шукав в наші роздягалці. А мене затримали, бо я була у вас і спізнилась. Ми перетнулись випадково.

- Гаразд, вірю. Та покарання все одно варто було б застосувати. – Він глянув на листок у себе на столі. – Раз ти фактично не винна, то допоможеш прополоти квітник. Тільки після медитації.

Я застогнала, бібліотека відміняється!

 

Додому я добралась майже о восьмій вечора. Мама зустріла мене скептичним поглядом і гречкою з котлетами. Вирощені на дачі помідори з огірками пахли ніби були зірвані прямо з райського саду. Хоча, звідкіля мені, простій смертній, знати, які овочі в райськім саду! Та і байдуже. Я все уплела за два вуха.

А потім чекала підготовка до практичних. Що мені явно вдавалось погано, я ніяк не могла зосередитись на новій інформації поринаючи спогадами у сьогоднішній день. Заваривши чаю з пустирником і мелісою я вирішила, що сьогодні варто зробити перерив і відпочити. Лягла спати.

Та і з цим прогадала. Заплющуючи очі я вже бачила свого нового знайомого. І хоч він сам не представлявся мені та я знала, що його звати Кирил. Ще не вистачало запасти на нього! Через дві години марних намагань заснути я підвелась, одягнулась в спортивну форму і попленталась на спортивний майданчик у дворі. В нас була коротка бігова доріжка по кругу. Заткнувши навушники у вуха я стартувала.

Колись бабуся вчила, що непотребні думки добре виганяти діями, і я вирішила спробувати. Спочатку було десять кругів, та вони не допомогли і я збільшила швидкість. Врешті я летіла як торпеда і пробігала сто двадцять перший круг, коли зрозуміла – все, я видихалась. Тоді я вже думала тільки про біг і дихання, про капельки поту, стікаючі по спині і животу…

Раптом я зачепилась з розгону за щось і на всій швидкості полетіла на асфальтовану доріжку. Різкий біль дав тверезо оцінити ідею побігати вночі. Я лежала ниць, тіло пекло і чесно кажучи, було боязно поворушитись. А якщо щось зламане!?

Та врешті я перевернулась на спину. І, можливо, навіть помилувалась би зоряним небом та з носа йшла кров. Шкода буде, якщо я його зламала. Сил підвестись не було.

Порятунок прийшов звідки я не чекала.

- Маринка! – це був тато. – Ти де!?

Я хникнула і відчула як з очей потекли сльози. Тато напевно почув моє ниття і швидко прибіг.

- Що з тобою? – він нахилився наді мною. – В тебе кров! Я виглядав час від часу, чи ти ще бігаєш і коли не побачив, то вирішив перевірити…

Я ще більше розревілась. Я знала, що татко мене любить і переживає, та щоб настільки!

- Тобі треба в лікарню.

Я як могла мотнула головою. Хоча ворушитись було важко, я не відчувала, що мені потрібна медична допомога. Він поміг мені підвестись і провів додому.

На місці обробив здерті навіть через штани коліна і долоні, якими я так вдало гальмувала. На щастя носом я тільки злегка вдарилась, а от губа була розбита і це ще щастя, що зуби лишились цілими і не хитались. І чому я відчуваю себе суцільною халепою. Знайшла неприємності на пустому місці. Це був явно не мій день. Тато як вмів втішав мене. Потім закутав у ковдру і лишився поруч поки я не заснула.