Раді Вас бачити!

«…Двадцять третього грудня близько десятої години вечора, у вільний від служби час, я та капітан Левченко зайшли до бару випити по чашці кави. Там ми натрапили на громадянина Петренка, розшукуваного за пограбування громадянки Олени Левченко та завдання їй тілесних ушкоджень середньої тяжкості.

Зазначена особа була у нетверезому стані й поводився зухвало. Ми з Левченко мали намір провести затримання, однак Петренко дістав ніж і навідріз відмовився пройти з нами до відділку поліції.

Забравши у Петренко зброю, я не став вступати з ним у бійку, а лише акуратно поклав його обличчям на підлогу. Проте Петренко, очевидно з наміром підставити нас, почав нахабно й цинічно битися об неї обличчям, зламав собі ніс і вибив зуби. Ми намагалися присоромити громадянина Петренко та провести з ним виховну бесіду, однак він продовжував своє неподобство, що можуть підтвердити свідки.

Щодо травм нирок і печінки повідомити нічого не можу, оскільки, судячи з усього, вони були отримані до інциденту затримання, що й не дивно за такої зухвалої поведінки Петренко.

З нашого боку фізичне насильство до громадянина Петренко не застосовувалося. Заява, написана ним до прокуратури, — огидний наклеп на працівників поліції».

— Бився обличчям об підлогу? — знімає окуляри, скептично дивлячись на мене з-під лоба начальник.

— Саме так, товаришу майоре! — підскакує поряд Льова. — Хворий, видно. Хіба здоровий піде грабувати сестру опера з карного розшуку?

За спиною — нестримний регіт.

Впізнаю на папірці, яким він тицяє мені перед обличчям, власний почерк. Чорт! Як воно до нього потрапило?

—Це що?

— Гадаю, пояснювальна.

— Пояснювальна?! Ти що мені тут… сто кіло борзоти!

— Сто двадцять п’ять, товаришу майоре.

— Нічого! Я тебе трохи висушу, Вовченко. Новий рік я вам скасовую. Як покарання за зухвальство.

— Е-е… товаришу майоре!

— Як це так?!

— Мовчати!! З чергування всіх за годину наказом розпускають по домівках. А ви… всю новорічну ніч — на чергуванні по району, ясно? Я вас у рабство здав. Бо наступного разу за таку дичину обидва підете у черговими працювати. Ясно?!

— Так точно… — тихо гарчимо ми з напарником.

Щойно майор відчалює, боковим зором помічаю, як за вікном миготять фари.

— Льово, у нас, здається, гості.

У двері тарабанять. Так тарабанять тільки свої. Відчиняю.

— Хлопці, ми вам компанію привезли. Погрітися.

Три «жриці». Руда, що йде першою, провокативно усміхається мені, похабно жуючи жуйку. М-да, товар не першої свіжості. Сітчасті колготи… червоні чоботи… Це має викликати бажання? Мене особисто сіпає від огиди. Не виношу цей контингент. Фу!

 «Естет, глянь…» — фиркаю сам до себе. — «Невже інші мужики якось уміють забивати на такі дрібниці?»

Відчиняю ришітку і, не озираючись, повертаюся на свій пост. Замикаю вхідні двері.

— Гей… — чую, як одна з дівок починає піддражнювати льову. — Красунчику… «Новий рік же»… шампанського наллєш дівчаткам зігрітися?
— А що — тут є дівчатка?
— Та ти перевір… а раптом. Он та лялька — запросто! Не наша.

Тримаючись рукою за стіл, відштовхуюся від батареї, відхиляючись назад сильніше.

— Опа…якийсь дивний новорічний збіг.

Біля батареї — та сама дівчина, що я звалив у замет.

«Ну, якось так…» — ковзаю поглядом по її довгій спідниці. Повія з неї — на слабку трійку. Років вісімнадцяти, щоки рум’яні, окуляри… стильні. Опускаю погляд нижче — замшеві черевики на невисокому підборі.

Сівши на батарею, гріє на ній руки.

Підходжу до ґрат, здивовано дивлячись на неї.

— Вау… вау… вау… — веде пальцем по ґратах руда. — Оце екремляр! Я б тобі навіть приплатила. Чисто за порцію тестостерону!
— Тихо… — гарчу на неї, скалячись.
— Який строгий, а!… Я готова! Аха-ха…

Насупившись, задумливо воджу кісточками пальців по щетині.

Дівчинка біля батареї підводить на мене сором’язливий погляд. Ніздрі тривожно тремтять. Червоніє ще дужче.

— Іди-но сюди… — кличу її пальцями.
Вона, ковтаючи клубок у горлі, заперечно хитає головою.

Дурненька…

— Кажу ж: іди, — закочую очі, відчиняючи двері. — Як тебе занесло в цю гоп-компанію? Виходь, не бійся.

Дівки ревниво проводжають її поглядами.

— Сідай, — киваю на одне з крісел.

— Вовк… — Льова тицяє в кнопки факса. — Як цією древністю користуватися? Орієнтування надіслали, а прийняти не можу.

Цокаю язиком.

— Ти що такий безрукий, напарнику?

Підходжу, налаштовую скрипучий факс.

— А що — фотки поштою не можуть надіслати?

— «Вінда» на компі в них злетіла.

— Встанови… ти ж у нас комп’ютерний геній.

— Та треба б…

З ксерокса виїжджає аркуш з невиразною плямою. Фарба смугами — текст і не прочитати.

— Оце так вони працюють, скажи? — злюся я, люто приколюючи орієнтування на стенд «Розшукується».

— Вовче, знімай. Це по своїх тільки. У Тищенка донька втекла кілька годин тому. Полковник дуже переживає. Якщо знайдемо — наказано ніжно затримати й доставити до батька.

— А в нього що, є донька?

— Як бачиш…

— Бачу! Симпатична… — показую розмиту пляму, що ледь нагадує людське обличчя. — Тут точно не сплутаєш! Одне обличчя з полковником.

Льова регоче, вириваючи в мене аркуш.

— Гаразд, зараз «вінду» поставлю — помилуємось на втікачку. Шукати все одно по клубах треба. Але воно нам треба?

Повертаюся до дівчинки. Підносить руки до обличчя, дмухає на них, намагаючись зігріти.

— Ну, розповідай, як тебе до нас занесло?

— Ваші колеги забрали, — ображено.

— Чому?

— На вокзалі хотіла купити квиток і… тут вони. Перевірка документів. А ці дівчата поруч стояли. А я… мм… я паспорт загубила.

— Батькам подзвонити?

— І телефон теж.

— Ой, лихо… — цокаю язиком. — Як тебе звуть, Ґаво-роззяво?

— Марія…

— Ну а як же! Сирітка-Марійка. Льово, зроби їй чаю.

Переглянувшись із напарником, фиркаємо від сміху. Надуливши губки, Марія відвертається до вікна, не торкнувшись чаю.

Ой… образили ляльку.

— Тобі хоч вісімнадцять є?

— Є…

Вісімнадцять — це добре. Це означає, що можна вже про цю ляльку з чистою совістю фантазувати. Чудова, смачна дівчинка…

Фу, Вовче, виплюнь! Зовсім молоденька ж.

Дістаю телефон.

— Диктуй номер, подзвоню — хай батьки заберуть.

— Я не пам’ятаю.

— Жодного номера?

Вона зосереджено кусає губу. Мені хочеться відтягнути її пухку ніжну губку вниз, вирвавши з полону безжальних зубів. Вона й так лопнула від нашої попередньої зустрічі.

— Марія… тато, мама… хлопець, може?

— Жодного номера не пам’ятаю.

— Та-ак… а як ти квиток купувала без паспорта, до речі?

Вона спалахує! Нервово торкається горнятка й, обпікшись, смикає тонкі пальчики.

— Ма-ріє?..

— М… точно. Я ж його в касі залишила… мабуть.

— Ясно. Ну, поїхали, Марійка.

— Куди? — підозріло.

— Заберемо твій паспорт у касі.

Щойно ми виходимо на ґанок, нас накриває пелена снігу. Він ковзає під ногами. Хапаюся за перила. Подаю Марії руку. З таким талантом усе губити й рівновагу втратити — справа нескладна. А з відділку — в «швидку» якось зовсім не по-новорічному.

Вона обережно вкладає зап’ясток у мою долоню. Так само обережно витягує пальчики, щойно ми спускаємося. Підіймає обличчя до неба — скельця окулярів вкриває шар сніжинок, ховаючи від мене її сині очі.

— Снігопад… — сіпаються в усмішці її зашарілі вуста. На ніжній шовковій шкірі тануть сніжинки, перетворюючись на крапельки.

Ех… красиво…

І квапити її мені не хочеться. Хочеться зняти з неї окуляри й притиснутися поцілунком до цих вологих губ. Обійняти міцно. І урвати трохи давно забутих відчуттів. Коли спонтанно й на емоціях…

У зрілих вовків, як показало життя, такого добра не водиться. Усе більше по-дорослому — із взаємним розрахунком, попередньо обговоривши умови сторін. Або взагалі якась одноразова історія про фізику. А от про лірику…

Тобі воно треба, Вовче, — про лірику?

Та взагалі — це все святкова атмосфера! На вулиці романтично — сніжно, усе мерехтить гірляндами, ялинки ж, зрештою, стоять… Свята хочеться — мандаринів, дзенькоту келихів, жіночого сміху!.. А не на чергуванні до ранку горбатитися. І так увесь рік без відпустки. Та й неромантичний контингент, з яким я працюю, вже, м’яко кажучи, задовбав!

Зітхаю…

Марійка знімає окуляри, ховає до сумочки.

— А як Вас звати?

— Капітан Вовченко…

— Капітане Вовченко, а давайте я сама за паспортом поїду. Не хотілося б вас обтяжувати. У вас, мабуть, справ багато, — не кліпаючи, дивиться мені в очі своїми чесними-пречесними.

— М-да? — з підозрою дивлюся у відповідь. Звідки така турбота?

Хоча, звісно, треба відпустити. Ну який сенс тягати її із собою.

— Давай хоч додому підвезу. Небезпечно. А мені все одно у справах. Кажи адресу.

— Я нетутешня. Тут у мене нікого немає. Мені треба на вокзал.

Трохи сумно, що ця юна краса залишає мою територію.

«Можеш йти», — крутиться на язиці, але чомусь видаю іншу версію:

— Добре, поїхали на вокзал. Машина через дорогу.

Запрошувально вказую рукою, пропускаючи її вперед на стежку. Ми виходимо до проїжджої частини. І просто перед нами нею гуркотить грейдер, насипаючи на узбіччі величезний безкінечний вал льоду й снігу. Вскрикнувши, вона робить крок назад, втискаючись у мене спиною.

І за інерцією… чи з якоїсь іншої невідомої причини, я обхоплюю її рукою за талію, притягуючи до себе.

Ми обоє дивимося на замет. Самій їй цю крижану глибу не здолати.

Марія розвертається в моїх руках і задирає голову, заглядаючи мені в очі.

— Капітане Вовченко… я на світлофорі обійду, добре? — ніби читаючи мої думки. — І підійду до вашої машини.

— Роман, — чомусь поправляю. — Світлофор далеко. А перехід тут.

Відсторонюю її, таю на обмерзлий вал, трохи провалюючись, і стрибаю на асфальт.

— Іди сюди.

Простягаю їй руки. Вона робить крок угору. Підхоплюю за талію і… не втримавшись, іду на поводу у власної фантазії. Підіймаю її, притискаючи до себе за талію. Вона обіймає мене за плечі. Шурхіт одежи… ніздрі забиває тонкий квітковий запах… Наші погляди зустрічаються.

От зараз було б кайфово поцілувати… ми одночасно облизуємо губи. Мої — ніби розпирає зсередини кров’ю, і майже свербить від бажання це зробити. Тиск підскакує. Пульс починає гупати у вухах.

Проїжджаюча повз машина нервово сигналить, нагадуючи, що ми, взагалі-то, на дорозі.

Струшуюся.

Це все від голоду… Коли ти жінку востаннє цілував, Вовк? Уже — на дівчат молодесеньких кидаєшся! Не чіпай…

Ставлю її на ноги. Нам трохи ніяково.

— Куди їдеш, Маріє?

Навіщо я це питаю? Щоб зняти незручність, звісно! Ну так…

Переходимо дорогу.

— У Черкаси.

— А сюди навіщо приїжджала?

— У гості.

— До кого?

Вона відкриває рота, щоб відповісти, та, розгубившись, змикає губи.

Ой, і мутна ж ти, пані Маріє! Паспорт загубила, телефон загубила, номерів не пам’ятаєш, на запитання відповідаєш із затримкою…

— Ой… — скрикує вона, дивлячись мені за спину.

— Що там? — скептично смикаю бровою.

— Б’ються!

Справді! Молодняк сцепився біля ялин, висаджених поблизу Управління.

— Гей! — гукаю хлопців.

Нуль реакції. Свиснувши гучніше, роблю кілька кроків у їхній бік.

— Ви мене контузили, — ниє Марія, морщачись і притискаючи руку до вуха.

Двоє тримають один одного за груди. І ще кілька «співчуваючих».

— Романе, може, я за Вашим товаришем збігаю?

— Не смій злиняти, подам у міжнародний розшук.

— У Вас навіть фото немає, — фиркає вона. — Без фото ніхто орієнтування не прийме.

— Не хвилюйся, я тебе намалюю.

— Ви художник?! — дивується.

— У певному сенсі. Щоправда, не по портретах — я більше по живопису.

— Пейзажі пишете??

— На обличчях, ага… Гей, пацани, ви страх втратили. Ану гайнули звідси, поки я добрий.

— Іди, куди йшов, мужик, — витирає один кров під носом.

Відштовхуючи руку Марії, роблю кілька кроків до них, прикидаючи, чи ці сапієнси з головою дружать.

Сапієнси з головою дружать непогано… Розвертаючись, хлопці дають драпака. Залишається лише один — видно, той, кого били.

— Заяву писатимеш?

— Ні.

— Тоді вільний. Ну от, — задоволено розвертаюся я до дівчини.

— Навіщо Ви один лізете? — сердито впирає руки в боки. — Ви мали викликати наряд. Представитися, показати документи. А якби вони Вас не злякалися? Це провокуючі агресію дії, от! А Ви… — вдихає, набираючи побільше повітря для завершення тиради.

Я ж обриваю, ляснувши себе з розчулення по щоці.

— Ой, це що — школа поліції? Юні теоретики навчають досвідчених практиків?

Вона ніяково закушує губу.

— Поїхали, колего, — зі сміхом підхоплюю за плечі й веду до машини. — Довчишся, прийдеш до нас великою начальницею — слухатиму тебе в обидва вуха. А поки давай ти — мене, як бувалого.

— Але ж Ви неправі!

Виїжджаю на проїжджу частину. Марія замислившись, дивиться на мої руки на кермі.

Треба швидко відвезти на вокзал і повертатися до Льови. Та в мене сьогодні роздвоєння свідомості. І от відщеплена частина знову видає щось неочікуване:

— Голодна? Може, спершу в піцерію? О котрій у тебе потяг?

— Я точно не пам’ятаю розклад. Давайте краще на вокзал.

— Тоді тримай, — вкладаю їй у руки новорічний дитячий подарунок із цукерками та мандаринами. Його помилково вручили мені на роботі для дитини, якої в мене немає.

Вона довго перебирає цукерки в коробці, розглядаючи фантики й назви.

Машину наповнює запах Нового року — мандарини й шоколад.

— «Ромашка», — зі сміхом відкладає собі на коліна. — «Мак», — друга цукерка приєднується до першої. — «Бджілка»…

Усміхаюся, не дивлячись на неї.

— Марії там, випадково, немає? Я б з’їв.

— «Маша і Ведмідь» є. Хочете?

— Хочу!

Вона розгортає. Простягає до мого обличчя. Не відриваючи руки від керма, перехоплюю цукерку з її пальців ротом і, не втримавшись, навмисно торкаюся їх губами.

Простір між нами стає таким самим солодким, як цукерка. Невинний флірт… а п’янить, мов прелюдія!

Можу я трошки пофліртувати?

— Ну, тепер ти давай… — паркуюся на заправці біля колонки.

— Що давати? — її щоки червоніють.

— З’їж мене… — стріляю поглядом на три цукерки на її колінах.

— «Ромашка»! — демонструє мені.

Сміюся…

Вона розгортає фантик. Кладе «Ромашку» до рота.

І я починаю відпливати від берега притомності, прокручуючи, мов касету на повторі, останню думку з «взяттям» ромашки. Фраза дуже хоче набути якихось інших, більш крамольних сенсів.

— Смачно? — ковтаю я.

Дивлячись мені в очі, Марія задоволено киває й облизує губи. Безстрашна панянка!

Валюся на спинку сидіння, дивлюся в лобове.

Хто я? Де я?.. Де вогнегасник?..

Погляд знаходить червоний балон на стіні заправки.

Заправка. Бензин. Машина. Точно!

— Зараз повернуся.

І, сподіваюся, ми ще трохи пограємося!

Розплатившись за бензин, заправляю авто.

Черкаси, так?

Може, телефон у неї взяти?

А навіщо?..

Моє роздражнене нутро заздалегідь починає страждати від того, що, на відміну від цукерки, саму Марійку мені не з’їсти. З роздратуванням повертаючи заправний пістолет на місце, відчиняю двері.

На сидінні — ще одна цукерка. «Ромашка».

Підіймаю погляд. Зникла…