Раді Вас бачити!

Якось прикро. Втекла, дурненька. Можна, звісно, поїхати на вокзал, перехопити її там і дати по дупці за такі витівки. Але який у тому сенс?

Гаразд…

Нехай їде собі в свої Черкаси. Користі з неї все одно жодної. Тільки милуватися та цукерками годувати. А в мене сьогодні в меню — «м’ясо».

Дістаю з кишені вібруючий телефон. Віолетта… Вперше дзвонить сама. Та навіть на емоціях після втечі Марії мене це не надто хвилює. Хочеться дати собі отямлюючого ляпаса. Ну де Віола, а де Марійка?

Але… якось не чіпляє. Кручу в пальцях залишену цукерку.

Ти, Вовче, ідіот?

Ніби — ні.

Тоді негайно відповідай на дзвінок.

— Вовченко… — бурмочу я, закидаючи цукерку назад у коробочку.

— Роман, привіт.

— Привіт.

— З наступаючим!

— І тебе.

— У тебе щось сталося?

— Е-е… так. Мене залишили на чергуванні. Вибач, що так вийшло. Робота…

— Тобто ти не приїдеш? Я одна зустрічатиму Новий рік?! — обурено. — Ну знаєш!..

— Я приїду… на пару годин.

— Коли?

— Хвилин за сорок, — дивлюся на годинник.

— Чекаю… — муркоче з легкою агресією Віола. А в мене не вистачає запалу навіть звично з нею пофліртувати й розрядити обстановку.

Гальмую біля парфумерного бутика. Моя фантазія застрягла і чкурнула кудись слідом за Марією, тож із подарунком обійдемося банальністю.

Дорогою телефоную Льові, пояснюючи, що в мене перерва на особисте життя і треба прикрити.

— Коли повертатимешся, забери наше замовлення з піцерії, доставка вже не працює. А то ми тут один одного з’їмо!

— Як там атмосфера?

— Тихо… пара викликів. Дівки написали пояснювальні, я їх відпустив.

— Ну й правильно.

Грюкаю дверцятами машини, сигналізація видає звичний «чмок». Підіймаю погляд, відраховуючи поверхи. Шостий…

Треба якось налаштуватися. А то ще сам собі, злий вовк, зіпсую новорічний подарунок!

Підіймаюся ліфтом із парочкою в карнавальних масках.

— З Новим роком вас!!

— І вас, — усміхаюся я.

З портативної колонки негучно грає щось веселе. Настрій піднімається. Піднімається ж, Вовченко?

«Чого ж ти втекла?» — знову лізе мені в голову ця коза.

Дзвоню у двері до Віоли. Вона відчиняє, пропускаючи мене всередину. Бордова вечірня сукня, захмарні шпильки, світле волосся зібране догори.

— З Новим роком! — простягаю їй квіти й пакет.

Зустрічаємося поглядами.

«Давай… — внутрішньо підганяю себе. — Тисни на “пуск”! У тебе година!»

Стою, туплю.

Та ж гарна!.. Чого гальмуєш?!

Підмальовані густі вії повільно кліпають, губи спокусливо прочиняються. Вона веде долонею між розстібнутими полами куртки. Тепла рука ковзає до шиї, вона підіймає обличчя, заплющує очі.

А я, чорт забирай, стою як статуя. Ну!!

Нахиляюся, торкаючись її вуст своїми. Серце калатає. Але «пуск» ніяк не вмикається. Кнопку заклинило!

Телефон у кишені надривно дзвонить, збиваючи мене ще більше.

— Чорт… — шепочу їй у губи. — Хвилинку…

І, притискаючи її за талію до себе, дістаю телефон. Умілі губи ковзають по моїй шиї, відчуваю, як Віола з тихим стогоном вдихає мій запах.

— Так? — хриплю я в слухавку, втискаючи в себе струнке тіло.

— Капітане Вовченко?

— Я.

Повільно гладжу Віолу по оголеній спині.

— Це колеги з Центру. Старший лейтенант Радіонов. У нас тут… дівчина. Каже — Ваша.

— Моя дівчина?.. — відсторонююся від Віоли.

— Гриценко.

— Що?.. — зависаю, намагаючись пригадати хоч одну Гриценко. Якось не пригадується…

— Паспорта немає. Бреше?.. Не знайомі? Вибачте тоді.

Марійка?! — раптом прошиває мене!

— Ні-ні-ні-ні!!… Стій! — швидко отямлююся, розгублено скуйовджуючи коротке волосся.

— Не бреше! Марія?

— Так.

— Моя!

— Тоді забирайте.

— Зараз буду.

Нахмурюючись, зітхаю, дивлячись у вічі Віолі.

Ну що ти за калічена тварина, Вовче, а? Ти що, зараз просто так звалиш? Навіть солодкого не скуштуєш?

Що з нею станеться, з цією дрібною козою? Що — годину не почекає?

На потяг запізниться…

Та яке, до біса, твоє діло? Запізниться — й запізниться! Вона ж без паспорта на нього все одно не сяде!

— Я щось не зрозуміла, Ром, — невдоволено веде ідеально виведеною темною бровою Віола.

— Ти мене зараз кидаєш?

— Я приїду пізніше. За годину-півтори. Робота.

Вона закочує очі, терпляче зітхає. З показною байдужістю розглядає свій манікюр.

— О-кей! — сердито кидає. — Раз уже робота…

Робота?! — скептично волаю я до власної адекватності. — Яка робота?! Нехай із нею тепер «центрові» морочаться! Ти що, Вовченко? Вона ж сама втекла…

Я злюся на неї за це, так.

— Не сердься, — підхоплюю пальцями за підборіддя точене обличчя Віоли, коротко цілую в губи. — Я приїду, все відпрацюю.

Заберу її звідти — і одразу повернуся!

— Давай шампанське відкрию, щоб не дуже нудьгувала?

— Я тебе дочекаюся.

Піцерія Льови недалеко від центральної чергової. І я, радше з упертості — щоб довести собі, що Марія не пуп землі й остудити власний запал, — замість летіти витягати дівчину спершу забираю замовлення. Ставлю численні коробки на переднє сидіння.

«Нехай ззаду проїдеться. Нічого голодних вовків дражнити, а потім кидати!» — пригадую, як вона облизувала губи після «Бджілки»… Усміхаюся собі. Гаразд… На дівчину я, власне, не злюся. Просто по-людськи допоможу — і все. Новий рік усе-таки.

Струшую сніг, заходжу всередину.

— Здоровенькі, лейтенанте, — простягаю руку, він тисне. — Ваші мали дівчину привезти.

— Там, — киває в бік коридору.

— З Новим роком, колеги, — оглядаю чергову. — Капітан Вовченко. Хто мені дзво… — натикаюся поглядом на Марію, що сидить у кутку. Ой! Пай-дівчинка! Залишилося тільки ручки на колінця покласти й два банти причепити.

Зустрічаємося поглядами — Марія густо червоніє. Чарівна… Хочеться змусити її дивитися мені в очі близько-близько й вбирати цю емоцію. Чіпляє… Не витримавши мого погляду, Марійка закриває обличчя долонями. Тисну руки колегам.

— За що забрали?

— Переплутали з іншою людиною.

— Буває. А де?

— На вокзалі.

— Це ж наша територія.

— Автовокзал, у сенсі.

— М-м…

Логічно. Там можна й без паспорта з водієм домовитися.

— Ходімо, Сирітко-Марійко, — киваю їй на вихід. Оце тобі й Новорічний збіг обставин: тільки відпустив — і знову повернули

Вона стискає губи, намагаючись сховати усмішку. В очі не дивиться. Щоки палають яскравими плямами.

— До побачення… — озирає всіх.

Ввічлива ти моя!

Як провинилася дівчинка, йде попереду мене коридором до виходу. От тепер «настрій» піднімається як слід, заважаючи рівно йти.

— Ходімо… — заспокійливо обіймаю за плечі. Виходимо надвір. Вона розвертається, знову піднімаючи на мене свої чисті дівочі очі.

— Дякую, Романе!… Ви — мій герой.

Подумки поправляю медаль.

— Сподіваюся, тобі хоч трохи соромно? Я через тебе без подарунка лишився.

— Пробачте, — кусає губу. — Я піду?

Пухнасті вії кліпають… зараз злетить!

— Е, ні, Маріє. Я тебе особисто на потяг до Черкас посаджу. А то, боюся, наступного разу мені прямо під час «дарування подарунка» хтось зателефонує й остаточно зламає психіку.

— Не зовсім розумію, що ви маєте на увазі.

— Головне, що я розумію.

Відчиняю задні дверцята, допомагаю сісти.

— Спершу — у відділок, потім — на вокзал.

— О, ні! Треба навпаки.

Але навпаки не можна — охолонуть піца й пончики.

— О котрій потяг?

— За годину двадцять.

— Якраз устигнемо.

У дзеркалі заднього виду Маію майже не видно. Лише коробку зі солодким подарунком, яку я переставив назад. Та мій погляд постійно намагається вловити її рожеві щічки.

— Можна, я мандаринку візьму?

— Можна. Пончик хочеш? Гарячий.

П’ятисекундна тиша…

— Хочу…

Скромниця.

— Тільки не криши й маслом не капай! — грізно попереджаю я. — Машина щойно з хімчистки.

Простягаю їй назад коробку з пончиками, відчуваючи парадоксальне задоволення від того, що нагодую цю маленьку паразитку.

«І що це за хрінь знову зі мною відбувається?» — прислухаюся до нових відчуттів.

В очі б’є світло фар зустрічної, збиваючи з збудженої думки. Машину кидає слизькою дорогою на мою смугу, і я різко тисну на гальма, відводячи свою вбік. Марія перелякано скрикує. На віражі краєм ока бачу в дзеркалі заднього виду феєрверк із политих кольоровою, ще не застиглою глазур’ю пончиків.

Уникнувши аварії, виїжджаю на напівпорожню дорогу.

Серце калатає… Повільно їду далі. Пончики…

— Марія!..

— М? — тоненько.

— Мої сидіння цнотливо чисті, правда?

— Ваші глазуровані сидіння?

— Марія!! — гарчу я.

— Шкода. Цнотливо чиста тепер тут лише я.

— Я тебе випорю!

— За що?!..

— Було б за що…

Тихо матюкаюся, недобрим словом згадуючи своїх хлопців, яким закортіло затримати цю ходячу катастрофу. Жив би собі й горя не знав. А тут…

— Романе, тут останній пончик у коробці лишився, будете?

— Доідай… і там, у коробці з цукерками, — медалька.

— Так, знайшла…

— Сміливо надягай!

— А?

— Перше місце, Марія. За організацію мені проблем у році, що минає.