Раді Вас бачити!

— О, ну нарешті! — дружним ентузіазмом зустрічають мене хлорці.

Приміщення маленьке, нас семеро. Усі штовхаються, неузгоджено рухаючись у ще не освоєному просторі.

— А то ми вже почали вибирати пожирнішу жертву! — видає маленький лисий Крольков. — Льову, наприклад.
— Льову не можна, він ще вінду не встановив, — кидаю погляд на екран, де висить віконце з завантаженням. — Установить — замаринуємо.
— Ні, Вовче, тепер найм’ясистіший — ти.
— Мене не можна. У мене сьогодні благодійна акція з Марійкою. Треба когось менш соціально відповідального.

Ставлю стос коробок із їжею на стіл. Усі з цікавістю заглядають мені за спину.

— Кролькова, наприклад. Все одно безкорисний. Три справи — всі «зависли».

— О, наша роззява повернулася! — здивовано дивиться на Марію Льова. — Знову щось загубила?

— Ні, цього разу вона сама загубилася. Хлопці з Центрального знайшли — повернули мені особисто в руки.

— Серйозно?!

— Серйозно, серйозно…

— Усім доброго вечора! — робить легкий реверанс Марія, ковзаючи по обличчях чоловіків допитливим, трохи тривожним поглядом.

— А я думав, ти до Віоли поїхав, за «подарунком у новорічну ніч», — усміхається Льова.

— Так я поїхав! Але Марія — вона невідворотна.

— Як бумеранг? Чим далі кидаєш, тим швидше повертається?

— Ну все, загал прізвисько видав: Марія-Бумеранг! Увійдеш в історію відділу… — урочисто піднімає палець Крольков.

Усі беззлобно регочуть. Марія невдоволено морщить носик, стискає вуста, ховаючи збентежену усмішку.

Саджу її за стіл, де стоїть комп’ютер.

Чайник кипить, але всі, не чекаючи чаю, тягнуть з коробок піцу.

Маша, витягнувши з принтера білий аркуш, складає його й починає вирізати сніжинку.

— То навіщо ти Марію привіз?

— А куди я її діну?

— Відпустив би…

— А потім знову ловити цей бумеранг? Ні… Чаю поп’ємо — сам відвезу на вокзал, посаджу на потяг без паспорта. За своїм посвідченням.

Марія стягує шапочку. Каштанове волосся розсипається по плечах. Заправляє пасмо за вушко, зосереджено цокаючи ножицями…

Затишна така, свіжа, гарненька.

Я зависаю на ній, стежачи за кожним рухом. Хочеться підійти, провести долонею по витонченій шиї, підняти її обличчя вгору, нахилитися й поцілувати. Ніби між іншим. На мить. Як свою…

Ставлю перед нею горнятко із чаєм.

— Поки тебе не було, Тищенко заїжджав особисто, — Льова тихенько штовхає мене плечем, відволікаючи від розглядання. — Злий! А в нас навіть орієнтування немає на його доньку. Добре, що не перевірив.

Усі озираємося на екран — вісімдесят відсотків до завершення процесу.

Чоловіки пожвавлюються, починаючи обговорення.

— М-да… як би Полковник на друге коло не пішов.

— А чого він її так гучно шукає?

— Мала, мабуть.

— Мабуть.

— Та ні! Була б мала — уже офіційно шукали б і ОМОН, і Інтерпол підключили. Він же шизонутий…

— Роздрукуємо орієнтування — дізнаємося.

— Романе… поїхали вже, раптом затори? — торкається моєї руки Марія.

— Які затори, Маш? Усі по домівках уже старий рік проводжають. Долетимо за десять хвилин. Хвилин двадцять у нас ще точно є. Їж давай… чай пий.

Вона, хмурячись, зітхає, поглядаючи на монітор.

Черговий телефон дзвонить.

— Виклик прийняв капітан Левченко… — ліниво зітхає Льова в слухавку, записуючи адресу.

— Наряд виїжджає.

— Що там?

— Сусіди з балкона феєрверки запускають. П’яні. Перила підпалили…

— Оо… — невдоволено стогнуть усі. — Почалося!

Чоловіки одягають куртки. Льова підіймає очі на монітор. Там — сто відсотків.

— Сонечко, натисни «завершити».

Марійка, зависнувши на кілька секунд, рішуче тисне «ресет».

— Ей! Ей!!! — встигає лише зупиняюче змахнути рукою Льова.

Комп’ютер, блимнувши екраном, починає перезавантажуватися.

— «Завершити процес», Маш! — вибухає він. — Процес!!

— Ой… — перелякано кліпає вона. — А я думала — роботу… завершити.

— Чорт! Тепер заново встановлювати!

— Вибачте… — кається, опускаючи погляд. Встає зі стільця, звільняючи його Льові.

— Хто її на вокзалі забрав? — злиться той. — Ти, Крольков? Дай тобі хоч дам стусана… А то об Вовченка руку зламаю. Вовченко! Прибери її з очей моїх, поки я їй по дупі не дав.

— Так, Марія… Поїхали, — киваю на вихід.

Ділити таку інтимну фантазію, як «по дупі», з цією катастрофою я не готовий навіть із Льовою. Це — моє!

На засніженій дорозі кілька аварій. І часу в дорозі ми витрачаємо трохи більше, ніж я планував. Залишивши машину на зупинці біля вокзалу, ми поспішаємо до потяга. Мені хочеться на прощання ще трохи поспілкуватися з Марією. Трошки її подражнити й помилуватися палаючими щічками. Але, як на зло, саме зараз — шквал дзвінків із привітаннями. І не відповісти я не можу. Бо — батьки, армійські друзі і… Віола, зрештою. Безперервно розмовляючи телефоном, я веду давчину за руку вокзалом.

У грудях наростає неприємне, щемливе відчуття. Але я вперто відкидаю його як недоречне, намагаючись упіймати святкову хвилю. Її зігріта маленька долонька дуже затишно сховалася в моїй великій. Волосся розвивається, вона ледве встигає за моїм швидким кроком. Шапочку забула у відділку? От розтяпа…

На вокзалі все обвішане дощиком, серпантином і мішурою. Людей мало… З динаміка оголошують якийсь потяг. Людський потік спускається вниз, у перехід.

Віола психує…

— Ром, ти скоро? Уже майже дванадцята!

— Платформа, колія… — прикриваючи телефон долонею, шепотом підказую я Марії. — Подивись.

Вона озирається в пошуках табло.

— Хвилин за двадцять, — відповідаю вже в слухавку.

— Мені нудно, Ром! — вередує Регина.

— Я дуже поспішаю, правда. Залишилася остання справа, — зітхаю я.

Мій ентузіазм щодо новорічного «подарунка» дедалі тане. Ми з Марією спускаємося в підземний перехід. Скидаю ще один виклик.

— Куди?

— Мм… друга колія, третя… ой! Третя колія, друга платформа! Так.

Орієнтуючись за вказівниками, звертаємо ліворуч, відділяючись від основної маси людей. Вхід у п’ятий вагон — просто біля дверей із підземного переходу.

— Ну от…

Підводжу її до провідниці. Дістаю своє посвідчення.

— Добрий вечір… дівчина в мене без паспорта. Візьмете до кінцевої?

Дістаю складену навпіл купюру, непомітно вкладаючи її в руку провідниці.

— Візьмемо… — коротко усміхається вона.

Повертаюся до Марії.

— Усе… — знизую плечима, намагаючись усміхнутися. — Давай прощатися.

— Дякую, — несподівано обіймає мене за пояс, притискаючись обличчям до грудей. — Виявляється, вовки теж люди.

І стає чомусь іще важче й гірше. Обіймаю її за плечі, притискаючи до себе. У грудях твориться якась незнана хрінь. Підхопивши за талію, ставлю її на бетонний приступок. Наші обличчя опиняються на одному рівні. Її руки несміливо лягають мені на плечі.

— Більше нічого не губи, домовилися? І сама не губися. У Черкасах вовки не водяться.

— Постараюся, — усміхається.

Рідкі сніжинки падають на її палаюче обличчя. Тануть. Стираю пальцем кілька крапель. Хочеться розрядити болісну, щемливу атмосферу жартами. Та нічого не йде в голову.

— З наступаючим, Ром… — теж стирає теплим пальчиком мокре відчуття сніжинки з мого обличчя.

— І тебе…

Неконтрольовано тягне ближче. І за мить, чорт знає як, наші носи торкаються. Мотор глушливо гримить у грудях. І мені здається, що я теж зараз розтану від дотику до її шкіри й розтечуся калюжею по платформі.

Інстинкти оглушують і вимагають узяти те, чого мені так хочеться. Наші губи торкаються… Але я не наважуюся поцілувати. Бо… вона така… зовсім юна, так м’яко, ніжно пахне… солодко… полуничною глазур’ю від пончиків… і її губи невпевнено тремтять на моїх. Вона не цілує першою. І я не наважуюся.

Зачіпаю рукою. Від легкого поштовху її сумка падає на землю. Не дивлячись, підіймаю й повертаю дівчині. Розстібаю куртку, пірнаю пальцями в нагрудну кишеню. Дістаю візитку. Вкладаю їй у руку.

— Маш… — притискаю її за потилицю, спалахуючи до сліпоти від того, як мої губи торкаються її, коли рухаються.

— Що це? — шепоче вона, не намагаючись відсторонитися.

Її губи теж ковзають по моїх із кожним рухом. Обпалююче дихання змішується, наповнює млосністю й крутить голову. Ковтаю клубок у горлі.

— Там мій телефон… Приїдеш — подзвони. Ти ж така катастрофа… Я хвилюватимусь.

От зараз, Вовче, цілуй! Якщо хочеш — цілуй. Останній шанс!

Десь фоном оголошують відправлення потяга до Черкас. І прибуття якогось іншого… Усе!

Відсторонююся, не дивлячись їй у вічі, беру за руку й веду до вагона. Грудну клітку зводить судомою, ніби не випадкову дівчину до Черкас проводжаю, а свою — і назавжди. Зовсім уже дах їде…

Добре, що не поцілував. Як потім відпускати?

Марія мовчки зникає у вагоні. Безцільно опускаю погляд — під ногами хтось загубив паспорт. Підіймаю. Відкриваю. На мене дивляться її величезні очиська.

Святковий феєрверк мені в мозок: Тищенко Марія Павлівна…