Спочатку:
На сторінку книги
— Ти навіть уявити собі не можеш: там ліс, свобода. На кілометри — жодної душі навколо!
— Годі дражнити, скинь локацію…
Льова відстає, дістаючи телефон.
Я обертаюся до нього, йдучи спиною вперед вузькою, витоптаною в снігу стежкою.
— Ой! — жіночий зойк позаду.
Відчуваю водночас поштовх і різко розвертаюся, збиваючи когось із ніг.
Дівчина! Відлітає від мене й падає спиною в замет. Перед святами все якось шкереберть.
— Упс… Перепрошую! — подаю руку.
Вона хапається за мою долоню своїми тонкими холодними пальцями. Тягну на себе. Та, не розрахувавши її вагу, смикаю надто сильно — і вона влітає обличчям просто в сталеву нашивку на куртці.
Скрикує. Поправляє окуляри, в’язану шапочку. Гарненька… трохи кирпата, очі-озера. Строга! На обличчі — претензія. Але якась трохи лялькова, чи що.
Усміхнувшись, хочу знову перепросити дівчину.
Та вона випереджає мене, не даючи слова:
— Дивіться шановний, куди йдете! — ображено стискає пухкі губки. Помічаю, що нижня розсічена й починає кровити. Це вона об нашивку? Чорт… Мені шкода й трохи ніяково. Покалічив перед святами таку красу.
Ми стоїмо на вузькій стежці. Мовчки роблю крок у замет, пропускаючи її. Льова повторює за мною.
Гордо розправивши плечі, вона проходить повз, стискаючи в руках сумочку. Пишна вовняна спідниця до п’ят — уся в снігу. Тканина звабливо рухається на струнких ніжках. Допомогти б обтрусити… Дівчина доходить до дороги й сідає в таксі.
— Вовк… — штовхає мене в плече Льова. — Чого встав?
— У сенсі? — опускаю погляд на штани.
Регоче…
— Кажу ж: чого став посеред стежки, ходімо!
