Раді Вас бачити!

Мені снилося дитинство. Я не часто про нього думав. Коли ще був удома, завжди знаходилися справи: треба було полагодити тин, посушити сіно, піти на болото по коріння. А коли почалася ця служба — дні стали такими короткими, що не лишалося ні місця, ні часу на спогади. Але тепер вони самі прийшли. Ми були з братами ще малі. Степан тоді завжди вигадував ігри — то у лицарів, то у пастухів, що рятують худобу від вовків. Іван сидів осторонь, як і потім, коли ми виросли. Він не любив шуму. Найбільше йому подобалося збирати гілки й будувати з них халабуди, у яких можна було ховатися від спеки. Я пам’ятаю, як мати кликала нас до хати. Її голос був глибокий і спокійний, хоч вона ростила нас сама. Вона ніколи не казала, що їй важко. Лише іноді, коли думала, що ми не бачимо, сідала біля печі й довго дивилася в один куток, ніби там було щось, що могло допомогти. Уві сні ми всі були знов дітьми. Сонце висіло низько над полем, а пилюка з наших босих ніг здіймалася так високо, що здавалося — ми біжимо крізь золотий серпанок. Мати стояла біля порога, притуляючи руку до чола, щоб краще нас бачити. І я знав: поки вона там, нічого не станеться. Тоді мені здавалося, що так буде завжди. Що є речі, які не змінюються: теплий хліб на столі, запах сіна, лагідні слова. А потім усе стало занадто швидким, щоб хоч якось це зрозуміти. Між тими днями й теперішнім був такий розрив, що я навіть не помічав, як він виріс. Уві сні я простягав до матері руку, але вона вже була надто далеко. Я кликав її, та голос не виходив. Лише глухий шурхіт, наче вітер жене сухе листя. Я хотів повернутись у той двір, на те поле, але щось холодне тримало мене, не відпускаючи назад. Не знав, чи це був сон, чи вже щось інше. Але в ту мить я вперше зрозумів, що пам’ять — то останнє, що залишається, коли решта відходить. Інколи я приходив до тями й бачив над собою полотнище намету, вимазане бурими плямами. Місцевий лікарь міняв пов’язки. Я чув, як тепла вода стікала по шкірі. Якийсь хлопець клав мені долоню на плече й говорив щось спокійне, але слова не доходили, мабуть то була людина від бога. Я знов провалювався у сон. Мені снилася дружина. Вона стояла біля вогнища й тримала в руках глиняну миску. Діти сиділи поруч, щось малювали на землі пальцями. Їхні обличчя були такі спокійні, що від того ставало тепло на серці. Я хотів до них, клявся подумки, що повернуся. Але щоразу, коли простягав руки, щось відштовхувало мене назад у темряву. Прокидався у холодному поті. Бачив, як повз мене проходять ті, хто ще міг триматися на ногах. Вони несли воду, ділили сухі пайки, лагодили щити. Чув, як за стіною намету сперечалися двоє. Один казав, що треба збиратись у новий похід, бо ворог не відступить. Другий відповідав, що їм і так бракує людей, що немає кому стояти у передньому ряді. І тоді мене накривав сором. Сором за те, що я не можу ні воювати, ні йти додому. Що лежу, як старий кінь, поранений і непотрібний. Що мене годують чужі руки, поки інші ще щось ро***ь. Не знаю, як воно сталося, але одного ранку я вже міг сісти сам. Нога боліла, бік тягнуло тупим свинцевим болем, але голова була яснішою, ніж усі ті дні. Я дивився на свої пальці, брудні, зморщені, і не впізнавав їх. Здавалося, що вони належать іншому чоловікові — тому, що залишився на полі під річкою. Я спробував підвестись. Спершу ноги підкосились. Я сперся на жердину, віддихався. Потім зробив ще крок. Біль ішов слідом, але вже не такий, що валив із ніг. Так починалось моє повернення до життя. Якщо те, що лишалося, можна було назвати життям. Я стояв біля вузького проходу між наметами, коли побачив Свобода. Він ішов, трохи кульгуючи, з перев’язаним стегном. На обличчі був сірий вираз втоми, але коли він помітив мене, одразу спробував усміхнутись. — Гей, Лавре, — озвався він хрипким голосом. — А я вже думав, що ти й не зведешся. — Та бачу, ти сам не кращий, — відповів я. — Що з тобою? Він притулився спиною до стовпа, обережно підняв полу свого грубого плаща. Під бинтами виднів край старої полотняної сорочки. — Стріла в ногу, — сказав він просто. — А збоку розрізало шкіру мечем, трохи вище ребра. Якби не той ремінь… — він замовк, вдивляючись у мене. — Знаєш, я ж його перетягнув на повну силу. І тим собі кров зупинив. А бік перев’язав своєю сорочкою. Я кивнув і не одразу знайшов, що відповісти. Думав про те, як я віддав йому ремінь тоді, ще в селі, не замислюючись. І як мій власний розрубали тієї ж днини. — Мабуть, так мало бути, — мовив я стиха. Свобод потер собі потилицю, важко переводячи подих. — Цікаво що з братами? — він трохи випростався. — Один твій брат… той, що сміливий, Степан, здається… Він допоміг мене дотягти до лазарету. Потім ще кілька наших підійшли. Їм наказали доганяти головні сили. Кажуть, ми тоді ворога таки відкинули. Але там усе хитке. — А Іван? — я чомусь за нього менше переймався, мабуть тому що як Степан, він не буде бігти у перших рядах. — Іван пішов з іншим загоном. Вони мали супроводжувати вози з провізією. Я бачив його ще до того, як нас тут розмістили. Він був цілий. Мені хотілося щось спитати ще, але слова знов застрягли. Свобод дивився на мене з такою лагідною втомою, що я зрозумів — він усе знає й без моїх питань. — Слухай, — озвався він, знов стишуючи голос. — Післязавтра цей табір згортатимуть. Нам усім наказано рухатись за військом. Я сам іду — ногу трохи відлежу й вирушаю. Але… — він помовчав. — Я тебе чекатиму. Чесне слово. Коли доберешся — знайдеш мене. Я хотів посміхнутися, але не вийшло. Тільки торкнувся його плеча й стиснув так, як міг. — Дякую, — сказав я. — Що був тоді поруч. — Та годі, — махнув він рукою. — Ти зробив би теж саме для мене. Ми ще постояли кілька хвилин. Говорили про дрібниці: про кашу, що цього ранку знов була пересолена, про те, як якийсь молодий хлопак загубив цілу торбу стріл. І в тих словах було щось більше, ніж у будь-яких урочистих промовах. Коли він пішов, я довго дивився йому вслід. І раптом подумав, що, може, саме такі розмови й рятують людину там, де все решта руйнується.