Раді Вас бачити!

Я прокидався, коли сонце ще тільки торкалося стріх і малювало на стінах вузькі смужки світла. В хаті стояв запах теплого молока й сушених трав, які дружина складала у полотняні мішечки. Я обережно підвівся, щоб не збудити дітей. Старший спав, підібгавши ноги й міцно обійнявши подушку, а молодший сопів, притиснувши до грудей дерев’яну конячку. Я дивився на них і думав, що, мабуть, у світі немає нічого простішого й кращого, ніж оця ранковий час. Я виходив надвір і спершу зупинявся біля порога. У повітрі пахло землею, ще вологою після нічної роси, і димом від учорашнього вогнища. Десь у загоні хропли коні. Коли я проходив повз, вони ворухнули вухами. Щоранку я починав з тих самих справ. Перевіряв, чи не протік дах над коморою, чи не розпустилися перевесла на сіні, чи не треба замінити замок на воротах. Потім ішов до річки — набрати води, вмитись, подивитися, як легка імла стелиться над берегом. Ми жили просто. Іноді мені здавалося, що так буде завжди: ранки із запахом теплого хліба, діти, що бігають босі по подвір’ю, дружина, що стиха наспівує, коли місить тісто. Моя земля, мій дім — усе, що мені було потрібно. Я не думав про те що життя можете бути інакшим. Не уявляв, що може статися таке, що змусить мене залишити це місце. Того літа життя здавалося повним і незмінним, як розпечене полудневе повітря над нивами.