Раді Вас бачити!

Кожен крок у болоті був як останній. Спочатку я думав, що зможу. Але чим глибше я йшов, тим важче було рухатися. Ноги тонули, земля ковтала їх, підкидаючи грязюку, яка, здавалось, хотіла забрати мене вниз, у темну безодню. Відчуття слабкості приходило швидко. М’язи боліли, паморочилося від втоми, а дихати було важко — болотний запах густо стояв у легенях. Я вдарив ногою об тверду землю — відчайдушно. І так і не зміг підняти її відразу. Болото вже було по пояс. Кожен крок, кожен рух давався важко, і я почав думати, що ось зараз зупинюсь. Впаду, і мене накриє ця темна вода. Та раптом щось змінилося. Я не зупинився, але відчув — рідні були поруч. Немов сильно підіймали мене, мов натягнута мотузка — не давав впасти. Якесь невидиме, але знайоме відчуття, як у моменти, коли я не можу зрозуміти, чи це я йду, чи сила якась йде за мене. Спершу я подумав, що це просто втома. Але далі почав чітко чути: «Ти повинен попередити тил». Це був мій голос, але й не мій. Наче чути з глибини. — Брати, — промовив я вже, майже не усвідомлюючи. — Вони можуть бути оточені… І далі — чітка картина: Степан, мій старший брат. Потім Іван — молодший, але з таким самим поглядом, як у того хлопця, що йшов до бою ще зовсім недавно. Вони якраз повинні були знати, що ззаду ворог. Що їм потрібно рухатись. Але голос був не їхній. Він був зсередини. І цей голос сказав ще одне: — Дома. Рідні. Мені знову стало легко. Тепло, немов я відчував їх поруч. Моя жінка. Мої діти. Вони не поруч, але… Вони дають мені сили. Це був порив, до якого я не можу пояснити, чому прийшов. Але я почув це точно. Як ніколи. Я рвонув ногами, навіть не запитуючи, звідки ті сили. Я не зупинявся. Між болотом і землею, між темрявою й світлом, я раптом відчув тверду землю під собою. Я не зупинявся, бо це було не просто бажання — це була вимога, яка йшла зсередини. Я вийшов на край, туди, де земля вже була твердою. Як тільки ступив на неї, розслабився. І, не підводячи голови, сів. Тіло не могло більше рухатись, але голова знову була ясною. Я просто сидів, вдивляючись у далечінь, де дерева тонули в мороці, де ліс залишався глухим і темним, але вже з іншого боку. І тут стало відчутно, що більше не важливо, скільки часу залишилось. Важливо було тільки те, що я знову на землі, де нічого не ковтає й не ховає. Після години відпочинку я встав. Тіло ломило, але вже не стискалось судомами. Глина на ногах затверділа, наче кірка. Я зішкріб її об кору дерева, перевірив, чи все ще тримається перев’язка. І рушив далі. Ліс рідшав. Крізь дерева почали пробиватися жовті смуги сонця — з того боку, де земля спускалась у невелику улоговину. Я пригнувся, пробрався між кущами, і зупинився, коли побачив це. Ворожий табір. Невеликий, тимчасовий. Вози — по колу. Кілька наметів. Одне загальне вогнище. Людей небагато. Група сиділа біля казана, декілька лежало на траві, скинувши шолом. Один спав просто неба, прикрившись щитом. Я відійшов назад. Сів на корч і довго сидів. Без коня я не дістанусь додому. Йти лісами пішки — це смерть, просто розтягнута в часі. Я перевів подих. Згадав, як ще недавно тримав за шию мого пораненого коня. І як не зміг йому допомогти. Якщо зараз буде шанс — я не можу його змарнувати. Я рушив. Йшов у півколо — повз край табору, під вітром. Стежив за гілками: не ламати, не шурхотіти. Підбирав кущі, бур’ян, повалені колоди — все, що могло сховати мене у випадку шуму. Коли вийшов ближче, побачив: два коні прив’язані біля воза. Один — вороної масті, другий — гнідий, з подряпинами на боках. Між табором і кіньми — близько тридцяти кроків. Один вартовий сидів поруч, але очі мав напівзаплющені, голова схилилась. Ймовірно, не спав усю ніч. Я перечекав. Хвилину. Дві. Потім подався далі, шукаючи обхід — між брезентом і завалом дров. У разі чого — можна було сховатися, відкотитися за воза, зникнути між сідельними мішками. Я рухався, мов тінь. Ніхто не звертав уваги. Всі були втомлені. Табір не чекав ворога — не тут, не зараз. Я вже майже відчував запах коней. Вони дихали важко, повільно, час від часу били хвостом по боках. Я став на одне коліно, звіряючись із кожним шумом. На краю табору я помітив маленький похідний намет — без сторожі, напіввідкриту. Всередині були речі: зім’ятий плащ, черевики, скручений пояс, шматок тканини. Я присів, слухаючи — нічого. Лише далекий стукіт ложки об казан. Я прослизнув усередину. Руки тремтіли. Швидко стягнув свою зношену сорочку, вологу і здерту на боці. Вибрав чужу — грубу, трохи затісну, але суху. Одягнув поверх ще й плащ — не заради тепла, а щоб менше впізнавали здалеку. Побачив у вузлі хлібину, сушене м’ясо, два корінці — поклав усе в торбу. Там же знайшов порожню флягу, наполовину заповнив її з казанка, з якого парувала рідина. Запах був різкий, але питний. Усе зробив без поспіху, але всередині все стискалося. Ноги вже хотіли бігти. Коли я вийшов з намету, день хилився до вечора. Сонце било крізь дим, від чийогось вогнища. Я підійшов до коней. Обрав вороного. Його очі блищали — розумний кінь. Я повільно простягнув руку, погладив по морді. — Тихо, брате, — прошепотів. — Не ворог я тобі. Дістав із торби шматок хліба, запропонував. Він понюхав і взяв обережно. Це був знак. Я закинув речі — безшумно, обережно. Пристебнув пояс із флягою. Тугий вузол, тільки один — щоб можна було зірвати, якщо доведеться. Розв’язав вуздечку. Повільно. М’яко. Кінь зробив крок, другий. Я тримав його за гриву, ведучи стороною, за возом. Поки не вийшли з табору, я навіть не дихав на повні груди. Ми вже відійшли метрів на двадцять, коли я почув кроки. Позаду, десь лівіше. Потім — голос. Нечіткий, але не сонний. Людина с лагеря шла у мій бік. Я не чекав. Стрибнув у сідло й ляснув коня п’ятами. Він рушив одразу. Спершу спокійно. Коли позаду щось загрюкотіло, він рвонув. Вітер знову був у волоссі. Кров гнала в грудях. І я мчав — не наосліп, а знайомою стежкою, якою колись ішов повільно, як пішак. Тепер же — тікав, вже як вершник. Позаду не кричали. Може, не зрозуміли, може, ще не зібрались. Але я не зупинявся, бо знав: у таких ситуаціях не дивляться назад. Тільки вперед.