Раді Вас бачити!

Кілька днів минули так, ніби я спостерігав за всім зі сну. Прокидався зранку від запаху диму й гіркої трави, що сушилася під навісом, і вже не був певен, яка це доба. Ті, хто міг триматись на ногах, бралися до роботи. Я довго лише спостерігав, доки не відчув, що можу підвестись без палки. Тоді підійшов до кухарки й спитав, чи не треба допомоги. Вона не дивилась на мене довго, тільки ткнула ложкою в казан і мовила: — Мішай, поки не пригорить. Так я почав. Спершу — перемішати крупу, нарізати сушені гриби. Потім — зібрати хмиз, натерти казан попелом, перенести воду від джерела. Нога боліла, але нестерпного болю вже не було. Біль став звичним, як холод уранці. Ще за день мене покликали до перев’язок. Там завжди бракувало рук. Я тримав рани, подавав бинти, витискав теплу воду з ганчірки. Не міг допомогти з ножем, не міг підняти людину, але був потрібен. Ближче до вечора йшов до ремісника, що лагодив щити й залізо. Ми сиділи мовчки, стругали пошкоджене дерево, латали шкіру. Там не треба було говорити. Достатньо було подати цвях, притримати дошку. Табір поволі стишався. Людей залишалось усе менше. Основні сили пішли далі, женучи ворога вглиб долини. Дехто говорив, що вже взято два форпости, що командир наказав не зупинятися, поки лінія не вирівняється. А ми лишалися. Поранені, слуги, кілька старших вартових. Ходили чутки, що через день-два нас або розформують, або кинуть услід за армією. Сотник, що лишився старшим у таборі, проходив повз мовчки. Він не говорив, а лише дивився. І від того його погляд був важчий за будь-який наказ. Увечері я сидів на краю табору з мискою теплої юшки, і дивився, як сонце сідає за пагорбами. Повітря було вогке, як після дощу, хоч дощу не було. І в тій вогкості щось стискалося в грудях — ніби тіло вже відновлюється, а душа ще боїться повертатися. Я не знав, що буде далі. Але цього вечора я міг стояти рівно. І цього було достатньо. Мене розбудив тріск. Спершу подумав — людина розтоплює вогонь чи кидає в багаття сирі гілки. Але запах був не той. І небо не те: чорне, із жовтими плямами, що рухались. Стріла вдарилась об стовп за кілька кроків від мене, лишивши позаду хмару іскор. Друга — вп’ялася в дах кухонного навісу. Почало горіти. — До зброї! — закричали десь попереду та збоку. Я не роздумував. Схопив щит, що лежав біля жердини, й присів за стійкою, тією, де вчора сушились онучі, треба було зачекати поки всі стріли впадуть. Вогонь уже лизав край брезенту, і все навколо раптом стало надто яскравим. Далі — крики. З десяток голосів, що зливались в один. Один гукав «в кругову!», інший матюкався, в більшість просто кричала — дико, без сенсу. Почулося брязкотіння металу. Значить, ворог вже тут. Я не бачив, звідки саме вони прийшли, але за звуками зрозумів — нас оточили. Мабуть обійшли з боку лісу. Я вдихнув крізь зуби. Стояти тут — значить чекати. А я не мав чим відбиватись. Щит був дерев’яний, старий, тріснутий біля обода. Я обережно визирнув з-за стійки. Стріли, що палали, летіли з неба, далі — силуети ворожих фігур між наметами. Більшість наших ще не встигли схопитись. Частина вже відбивалась навмання, інші тікали. Я прикинув відстань до краю табору. Від головного шатра — метрів тридцять. За ним — вузький прохід до схилу, яким учора ходили по воду. — Пішли, пішли, пішли! — гукнули десь. — Полонених випустили! — с іншого боку. Мені треба було вийти. Припав до землі й почав повільно рухатись, прикриваючись щитом. Стежив за кожним спалахом. Якщо десь світились очі — я чекав. Потім знов повз. Я бачив, як один з вартових лежить горілиць, з порожнім поглядом. Один раз мені здалося, що противник побачив мене. Постать рвучко обернулась — я завмер. Але вогонь засліплював, і ворог побіг у інший бік. Я добрався до останнього шатра. Далі — ще кілька кроків, і там був прохід. Я зібрався, підвівся навприсядки, кинув погляд востаннє на табір. Намети у вогні, метушня, обриси бійки, як тіньова вистава на червоному фоні. Ковзнув у темряву. Без бою, без слави, без жодного слова — тільки з тихим, страхом у грудях, що пульсує. Я вибрався на пагорб далі усе було ясно, унизу, на відкритій ділянці, я побачив групу наших. Вони тримали стрій між двома валунами. Їх було не більше дванадцяти. Вони билися спокійно, мовчки, з якоюсь сухою впертістю. І завдяки їм ще з десяток встигли вийти з табору — хто пішки, хто на коні. — Гей! — крикнув один, побачивши мене. — до тилу! Попередь усіх! Кажи, що табір прорвали! Я кивнув. У голові ще дзвеніло від напруги, але ноги вже рухались самі. Біля колоди я побачив коня — без сідла, із пінною шиєю й розширеними очима. Він шарпався, але ще тримався. Я схопив його за гриву, стрибнув на спину, вчепившись колінами. — До наших! — вигукнув хлопець с толпи. — Ми їх стримаємо! Я пустив коня галопом, спершу по краю долини, далі вздовж струмка, у бік великої дороги. Але за поворотом побачив: на шляху стояв ворожий загін. Лучники. Вони ще не стріляли, але вже зводили тятиву. Я не чекав. Рвонув ліворуч до лісу. Кінь хрипів, але ще мчав. Ми майже дістались до дерев, коли він перечепився. Один раз, другий — і впав. Я вилетів уперед, вдарився грудьми об землю. Перевернувся — і побачив, як він лежить, закидаючи головою. Під задньою ногою — стріла. Глибока, майже по оперення. Я повз до нього, обхопив шию. Його очі бігали, дихання було судомним. — Тихо, — прошепотів я. — Тихо, тихо… Я провів рукою по його шиї, по вологій гриві. — Пробач, — сказав. — Пробач, що не можу допомогти. Ти зробив усе. І більше, ніж мав. Кінь здригнувся востаннє. Тіло обм’якло. Я сидів поруч кілька хвилин. Потім підвівся, ковтнув повітря, що пахло кров’ю й потом. Глянув на ліс. І пішов. Сам.