Раді Вас бачити!

Я не гнав коня до виснаження. Зупинявся рідко, але кожна зупинка була чесною. Перш ніж рушити далі, я спускався із сідла, клав руку на його шию й чекав, поки дихання вирівняється. Він був розумний. Ніколи не рвався вперед сам, ніколи не хитався, навіть коли я починав хилитись. Ми були вдвох. Іноді — єдині в усьому полі. У селах, які траплялись на дорозі, я передавав, що табір прорвали. Що треба готуватись. Казав без крику, не гучно. Просто: «Передайте далі. Там ідуть». І далі в путь. Кожен кілометр наводив на думки. Про братів. Про тих, хто лишився. Про табори, вогнища, ніч на дереві. Але щодалі — то частіше я ловив себе на чомусь іншому. Радість. Вона не приходила як вибух. Вона підкрадалася. Маленькими хвилями. Спершу — запах стиглого вівса. Потім — знайома ластівка над дахом біля глинистого узвозу. Потім — дорога, що веде вниз повз старий млин. Я впізнавав. І це впізнавання ставало чимось більшим за спогад. Коли побачив село, то не повірив очам. Хата стояла, як і раніше. Дим — із труби. Сад — похилений, але живий. Я не кричав. Не кликав. Просто зліз із коня, пройшов останні кілька кроків пішки. Двері відчинились. Спершу діти — обидва, швидко та міцно обняли. Потім вона. Вийшла на поріг, прикривши рукою очі. Дивилась довго. Я не пам’ятаю, що сказав. Чи сказав щось узагалі. Мабуть, ні. Коли її долоня торкнулась мого обличчя. Я вдихнув. І вперше за довгий час не треба було йти далі.