Раді Вас бачити!

Нас підняли ще до того, як небо стало світлим. Ніхто не сперечався. Ми розуміли: час вийшов. Першими рушили вози із запасами: бочки води, мішки зерна, запасні полотнища, кілки для огорожі. За ними — загін вершників із гонецькими знаками й двома прапорами. В центрі одного був темний хрест, на іншому — символ нашої волості, жовтий птах на зеленому тлі. Сотник розставив нас у дві довгі колони. Ті, що мали коротку зброю — коси, серпи, списи, — йшли попереду; ті, хто носив луки, ставали позаду. Збоку крокували писарі, що фіксували число й відмічали, хто відстав. Коли ми йшли, один зі старших воїнів, що служив при замку, проходив уздовж рядів і гучно повторював правила. — Коли почуєте три удари в барабан — тримати стрій. Коли сурма дасть довгий сигнал — лучники готують стріли. Коли сурма двічі коротко — піші замикають ряди. Якщо впадеш, підводься одразу. На полі бою не чекають, — його голос котився над колоною, немов чужий, холодний. Ніхто не ставив питань. Ми просувалися повільно, бо вози застрягали в глині. Коли нарешті піднялися на пагорб, я побачив головні сили війська. Вони вже шикувалися на полі — широким півколом, що замикало долину між річкою й лісом. Там стояли важкоозброєні люди з латами й довгими списами. Їхні шоломи поблискували в ранковому світлі. По центру — головний прапор із гербом короля. На краю — кілька десятків вершників. Нас підвели до правого флангу, де вже стояли інші ополченці. Вони тримали старі щити — різного кольору й висоти, бо кожен приносив те, що мав. Під ногами була розбита трава, мокра від роси. Я опинився в третьому ряду. Переді мною стояли двоє сивуватих чоловіків, обидва зі списами, зліва — хлопець, молодший за мене, що тремтів і раз по раз перевіряв мотузку на руків’ї сокири. Над нами натягнули сигнальні полотнища: біле — для початку наступу, червоне — для стримування, чорне — для загального відступу. Сотник обходив шеренги, дивився в обличчя, більше нічого не казав. По обидва боки війська вже займали позиції лучники. Позаду гуртувалися вози, де тримали запасні стріли, воду й перев’язувальний матеріал. Кілька воїнів ходили з великим рогом — він мав подавати сигнали, якщо гине головний прапороносець. Коли ми всі стали, над рівниною повільно підіймалося сонце. Було видно, як на протилежному боці поля шикуються вороги. Їх було багато. Ряди теж були рівні, щити поставлені щільно, попереду — темні кінні загони. Я стискав у долоні держак списа й думав, що тепер нас не відрізняє нічого — ані походження, ані слова. Тільки цей клапоть землі між нами. Сигнальники підняли білі полотнища. Залишалося чекати першої сурми. Сурма подала довгий протяжний звук, від якого волосся на потилиці стало дибки. Усі ряди повільно рушили вперед. Трава, вкрита росою, злипалася під ногами. Попереду, за кілька сотень кроків, вороже військо вже рухалося нам назустріч. Їхні прапори колихалися, наче великі темні крила. Наші лучники вишикувались ліворуч. Коли подали сигнал, вони підняли луки, і перша хмара стріл здійнялася в повітря. Я чув, як над головами шелестіло й ламалося віття. — Щити! — гукнули спереду. Передній ряд уперся в землю, поставивши дерев’яні щити під кутом. Стріли стукали об них, впивалися у мокру землю чи глухо билися об шоломи. Ті, хто стояв позаду, притискалися до спин, бо у вузькому строю не було куди відступати. Я бачив, як із нашого правого флангу повільно висувається загін важких списників. Їхнє завдання — стримати натиск кінноти. Щити вони тримали у два яруси, списи виставили горизонтально, утворюючи довгий частокіл. Другий ряд наших лучників пустив стріли. Цього разу вони летіли далі, у ворожі тили. Над полем здіймався пил і запах горілого дерева — запалили смолоскипи. Я вже не чув окремих голосів, тільки суцільний шум — рик, удари металу, короткі крики. Наш ряд просувався повільно, ніби ми всі були частиною однієї великої машини. Ліворуч посунули вороги. Їхня піхота рухалася широким клином, а позаду коні переступали, чекаючи, поки буде наказ. Наші сигнальники підняли знак тримати стрій. Ми зупинилися. Ті, хто був у першому ряду, уперли щити в землю. Поруч хрипко дихав хлопець, в біля нього інший тихо молився. Перший удар був не схожий на бій із книжок. Ніхто не кликав богів чи слави. Просто зійшлися два ряди, й затріщали списи, наче хмиз у багатті. Щити глухо билися об інші щити. Люди відштовхували одне одного плечима. Я бачив тільки спини перед собою й уламки деревини під ногами. Зверху сипалися стріли, але вже рідше — тепер наші лучники боялися поцілити своїх. Далі — знову сурма. Кіннота ворога зрушила з місця. Чорний фронт вершників пішов по лівому краю, намагаючись обійти нас із флангу. Там вже виставили списників, утворивши густий загін, що нагадував їжака. Ми стояли, тримаючи щити, і чекали, коли знову подадуть сигнал. Чекати було важче, ніж рухатись. Час тягнувся, мов смола. Я пам’ятаю, як підняв голову й побачив перед собою не людей, а тільки довгі тіні й прапори, що билися під вітром. У той момент поле здавалося чимось старим, вічним, що бачило десятки таких боїв до нас і побачить ще стільки ж. Так описують у хроніках: На світанку того дня війська зіткнулися на полі біля річки, і багато людей упало під першими ударами. Перший ряд стримав натиск, і серед ранкового туману сходилися ряди піхоти та вершники. Під трьома прапорами стояли ті, кого зібрали по селах, тримаючи щити й списи, як годиться людям, що не шукали слави, а лише виконували наказ. І справді, ми не шукали слави. Ми просто стояли там, де нас поставили. Я побачив, як Степан з криком кинувся вперед, і більше його не бачив. Тільки вірив що побачу. Ми просувалися вперед так повільно, що здавалося — ми почали вростати в землю. Щити тримали щільно, списи виставляли під ребра ворожих рядів. Часом я чув, як люди стогнять чи падають, але не озирався. Тут усі дивилися тільки уперед. Я відчув різкий удар збоку — десь під ліву руку. Було, ніби крупна людина зі всієї сили штовхнула мене коліном. Я хрипко видихнув і ступив ще крок, тримаючи списа двома руками. У голові стояв глухий гул. Я не одразу збагнув, що це не просто удар. Лише коли спробував вдихнути глибше, відчув, як щось гаряче розтікається по боці. Але тоді це здавалося дрібницею — наче подряпина. Ми ще раз просунулись уперед. Я бачив, як передній ряд ворогів хилиться, як наші важкоозброєні йдуть густішим строєм, стискаючи ворога біля річки. Я вже не чув команд. Світ звузився до обличчя людини попереду — вона дихала часто й сипло, обертаючись щоразу, коли боєць кричав ліворуч. А потім я почув свист. І відразу — короткий різкий біль унизу живота. Стріла. Вона пробила онучу й уп’ялася десь біля коліна. Я похитнувся, зробив крок назад, ще один — і впав. Небо раптом стало дуже близьким. Сірим, затягнутим тонкою пеленою. Я спробував підвестись, але нога не слухалась. Десь унизу вона горіла так, що хотілося вирвати її з власного тіла. Я лежав на спині, спершись плечима на зім’ятий кущ, і бачив, як наші ряди просуваються далі. Вони тіснили ворога до річки, і людина вже здіймав прапор перемоги. Щити здалеку здавались однаковими — темними й широкими, як ворота до дому. Я розтулив рота, але нічого не сказав. Ніхто не озирнувся. Повітря було холодніше, ніж здавалося. Кожен вдих пах травою й металом. Мені хотілося встати, але руки не знаходили опори. Я відчував, як тіло потроху перестає слухатись. Думки ставали важкими, як мокрий одяг. Наче я вже не був тут — тільки спостерігав за тим, як схожий на мене лежить серед розбитої трави. Згодом біль змінився чимось іншим. Тихою прохолодою, що повільно підіймалася від стоп до грудей. Я заплющив очі. Світ затих.