Раді Вас бачити!

Того ранку я лагодив стійло. Підпираючи колоду плечем, думав, як воно так гниє щороку, хоча я не раз мазав її смолою. Дощі все одно знаходили шпарини. Пальці вкривалися тирсою, а сорочка прилипала до спини, хоч сонце ще тільки сходило. Жінка сиділа трохи далі, під навісом, пер***рала трави й коріння, що я вчора приніс із болота. Вона розкладала їх у рядки, пробувала на дотик, ділила на ті, що йдуть на настої, і ті, що треба сушити. Я не знав їхніх назв — хіба що лопух та зозулині сльози впізнавав, а решта для мене була просто зеленою мішаниною. — Якщо те коріння знову пахтітиме гниллю, я його викину, — сказала вона, не підіймаючи очей. Я лише усміхнувся. Їй завжди хотілося, щоб усе було чисте й ладне, навіть коли ми поверталися додому по коліна у багнюці. Надворі старший син бігав з ящіркою в руці й кричав, що вона отруйна. Він підносив її до обличчя меншої доньки, а та пищала й ховалася мені за спину, як тільки я виходив на поріг. — Гей, обережно, — сказав я, — у нас нічого отруйного не водиться. Хіба що ти сам, коли тебе не нагодувати. Він розсміявся й показав свою здобич — маленьку зелену істоту з блискучими очима. Я провів пальцем їй по спині, відчуваючи, як вона напружує лапки. Я саме думав, чи не час буде підремонтувати ворота, коли почув голос. Спершу не розібрав слів — тільки відлуння, що котилося з боку великої дороги. Той голос був глухий і урочистий, як на похованні. Я поклав долото, витер руки об поділ і підійшов до воріт. Люди вже сходилися, озиралися одне на одного, немов сподівалися, що почули неправду. Біля старої верби стояв герольд у темно-синьому плащі. Він тримав сувій і читав повільно, голосом, що не дозволяв нічого не розуміти. — …у зв’язку зі зрадою землевласника пана Костеля, що пропустив ворожі загони без бою… Позаду мене тихо вилаявся. — …оголошується мобілізація чоловіків віком від шістнадцяти до п’ятдесяти років… Жінка біля мене затулила рота долонею. Я слухав, ніби то стосувалося когось іншого. Слова пливли повз, а я дивився на трави, розкладені на полотні. На ті коріння, що пахли болотом. І думав, що треба було раніше їх перебрати, доки не пішов дощ. Я не пам’ятаю, скільки часу ми просто стояли біля воріт, мовчки дивлячись на того герольда. Здавалося, що варто заплющити очі — і все зникне, розтане, як туман над річкою. Та коли люди почали розходитись, я зрозумів, що немає куди тікати від цих слів. Я повернувся до хати, не відчуваючи ані рук, ані ніг. Жінка вже стояла на порозі. Вона тримала вузлик — стару полотняну торбину, що її мати давала нам, коли ми тільки побралися. Всередині, я знав, буде шмат хліба, кілька сушених яблук і невелика глиняна посудина з маззю від ран. Я намагався знайти слова, але в горлі стояв клубок. — Як буде? — спитала вона. — Не знаю, — відповів я чесно. Торкнувся її плеча, потім провів долонею по волоссю молодшого. Він ховався за її спиною й не хотів дивитись на мене. Старший стояв збоку, притискаючи до грудей дерев’яну конячку. — Слухайте матір, — голос зрадницьки захрип. — І… Що б там не було, я повернуся. Чуєте? — Повернешся, — сказала вона тихо, ніби самій собі. Я пішов до комори. Там, серед мотузок і старих мішків, лежав мій пасок. Я перевірив, чи цілий, підтягнув пряжку. Запасний ремінь висів на кілочку збоку — я колись зберіг його про всяк випадок. Коли вийшов на подвір’я, біля хвіртки стояв Свобод. Він був мій сусід —нежонатий, рудий, завжди трохи скутий у розмовах. Тепер він тримав у руках напівпустий мішок і розгублено озирався. — Чув, ти маєш другий ремінь, — сказав він, не підіймаючи очей. — Мій десь пропав... Чи даси? Я кивнув і подав йому той запасний. — Дякую, — він пом’яв край ременя пальцями. — Може, то ненадовго. Кажуть, що це тільки похід, щоб налякати ворога. Я нічого не відповів. Ми обоє знали, що ніхто не йде так, «щоб налякати». За селом уже гуркотіли вози, скликали всіх чоловіків. Я перекинув вузлик через плече, ще раз глянув на дім. На жінку, що стояла й тримала сина за руку, мовби він міг полетіти від першого подиху вітру. Я не попрощався вдруге. Бо якби сказав ще хоч одне слово — не зміг би піти. Я вийшов на дорогу разом з іншими. Стало тихо — так тихо, що було чутно, як сосід закривав хвіртку в сусідньому дворі. Нас збирали під старим дубом, що ріс на роздоріжжі. Його гілля скидалося на темний купол, під яким стало тісно від людей. Деякі люди тримали вузли, в деякі — торби зі старими ременями й ножами. Декому не було що взяти із собою, крім пустих рук. Списки читали двоє писарів. Один, молодший, біг очима по рядках і час від часу нервово перекладав клаптики пергаменту. Другий мав сиві пасма у бороді й такий голос, що змушував усіх стишуватись. Він називав кожне ім’я так, ніби відрізав від нього шмат. — …Милован… Свобод… Левко Лавр… Я почув своє прізвище, відгукнувся, підняв руку. Мене записали. Людей лічили тричі. Кожен раз виходило менше, ніж сподівалися. Я бачив, як сотник стискав щелепу, коли йому передали число — він так і не озвучив його уголос. Від цього ставало ще гірше. Я стояв осторонь і водив очима по обличчях. Майже все наше село зійшлося тут. Старі й малі, хто міг триматись на ногах. Жінки ховали погляди, наче це могло щось змінити. Я помітив, що чотирьох чоловіків не було. Іван, що мав трьох дітей, молодий Михась із кособоким плечем, ще двоє — всі вони просто зникли за ніч. Люди шепотів, що вони знали заздалегідь та подалися в ліси. Я не засуджував, якщо їм повідомили та вони втекли, то їх справа. І все ж знав: сам би не зміг. Якби навіть тікав, усе життя дивився б у спину своїм дітям. — Рушати за годину, — сказав сотник коротко. Його голос не лишав простору для суперечок. Я присів біля дороги, сперся спиною на корінь дуба. Руки тремтіли, хоч було ще не холодно. Дивився, як жінки біля мене ховають у вузлик сухий хліб, і думав: скільки разів ми оце бачили у книжках — списки, накази, печаті. А тепер воно все тут, живе, і нікуди не подітись. Коли сонце піднялося вище, нас знову перегукали й шеренгами вивели на дорогу. Попереду рушили вози, потім — піші. Я не чув нічого, окрім власного дихання. Здавалося, що з цього дня у моїх грудях більше не буде спокою. Так почався наш похід. У хроніках напишуть, що того літа, коли зраджено рубіж, селяни й міщани пішли боронити рідненьку, несучи із собою худі пожитки й жмені надії. Що за першим пагорбом вони зникли з виду — і відтоді ставали рядками в чужих переліках. А я просто йшов, дивлячись під ноги, аби не перечепитись.