Раді Вас бачити!

— Лавр! — почув я своє ім’я серед гуркоту дорожніх кроків. Я озирнувся. Мій старший брат, Степан, вийшов із загону й махнув рукою. Усмішка на його обличчі була такою, наче він йшов на свято. — Ну що, брате, рятуватимемо світ? — запитав він, сміючись, і я побачив усі його зуби. — Весь цей бруд? Невже думаєш, що все буде, як у книгах? Я тільки кивнув, але на душі було важко. Брат був завжди такий — весняний, не сприймав нічого серйозно, але вірив у свої сили. Я ж навіть не знав, чому йду. До нас підійшов другий брат, Іван. Він тримав у руках мотузка й неспішно загортав її в клубок. Його обличчя було спокійне, але в очах я бачив інше: йому не хочеться йти. Йому було ліньки, не страшно, в саме лінь. Навіть зараз, коли нас всі закликали до обов'язку, він не виглядав ні враженим, ні наляканим. Просто тримався осторонь, такий як і завжди, ніби бачив цей світ вже с дитинства. — Чому ти мовчиш, Іване? — запитав Степан, піднявши брову. — Ти ж вірив у свою велич, пам'ятаєш? А тепер ось — є як про себе заявити. Іван лише похитав головою, не піднявши очей. — Так, брате, — мовив він ледве чутно. — Тільки якщо не змогли б ми витримати навіть на своїй землі через цього зрадника, то навіщо все це? Степан засміявся: — О, я бачу, ти розумієш. Війна — це не про героїв. Але ми ж повинні повернути те, що нам належить, правда? Я подивився на обох братів. Одного сповнював захват, а другого — байдужість. Я ж, здається, лише намагався зрозуміти, що все це означає для мене, поки Іван розповідав що кращій бій — це бій якого не було. Минуло три дні в дорозі. Ноги ставали важкими, спина боліла, а втома втікала в кожну клітину тіла. За цей час ми бачили лише спільне небо, яке здавалось важким і низьким, як сама земля, що вбирає кров. Ми наблизилися до точки, де мав стояти табір. Ліс з одного боку, річка з іншого, а далі підіймався невеликий пагорб. За ним відкривалося широке поле — місце, де все мало розпочатись. Я дивився на це місце, і чомусь відчував, що тут, на цих пагорбах, усе зміниться. Моє серце билося швидше, і це було не через страх, а через непевність. — Ось і місце, — сказав Степан, пильно вдивляючись у поле. — Тут ми й будемо здобувати славу. Іван мовчав, потягнувшись до води й не зводячи очей з течії. Можливо, все це було для нього чужим. Він був тут, але вже давно не вірив у те, що відбувається, як і я. Ми спустилися до самого берега річки. Сотник показав рукою: тут ставити вози, трохи далі — намети й загін для коней. Люди поволі розсипалися по своїх місцях, кожен займався тим, чим умів. Ті, хто мав міцніші руки, натягували полотнища й закопували кілки в м’який пісок. Двоє братів з нашого села розпалювали багаття, підкладаючи сухі гілки й трухляві дощечки. Степан одразу взявся допомагати, весело підбурюючи інших, мовляв, «Хто швидше накриє дах, той і живий буде до осені». Я не мав сили сміятися, хоч його голос трохи розвіював тривогу. Я просто допомагав підтягувати мотузки, пригладжував жмути сіна, з яких робили підстилки. Біля річки дехто вже мив казанки, інші лагодили ножі чи сушили промоклі онучі на камінні. Усе нагадувало село, тільки тут ні в кого не було свого дому. Коли я саме поправляв мотузяний ремінь на власному клунку, до мене підійшов Свобод. Він тримав у руці вузлик і дивився кудись убік, ніби боявся зустрітись очима. — Лавре, — почав він обережно. — Ти ж грамотний? — Трохи, — сказав я. — Що таке? — Чув оце… що нам щось належить, — він нахилився ближче. — Якісь гроші чи землі. Бо ми ж не просто так ідемо. А герольди лиш обіцяють та обіцяють. Я потер пальці, що боліли від мотузок. — Може, й належить. Тільки хто те скаже? — Ну ти й скажи, — попросив Свобод. — Бо хто, як не ти? Ти ж читати вмієш. Я зітхнув. Не хотілося нічого випитувати чи сперечатись, але його погляд був таким безпорадним, що я не відмовив. — Добре. Як отримаю накази чи список — прочитаю. А поки… просто роби свою справу. Він кивнув і пішов до багаття, затискаючи вузлик у жмені так, ніби там була остання крихта надії. Так минув перший вечір. Ми розклали невеликі вогнища, натягнули намети. Коли сонце сідало, дехто грів воду для каші, інші чистили латки шкіри для пов’язок. Я бачив, як Іван сидить, спершись спиною об колесо воза, і жує сухий хліб, навіть не зводячи очей з неба. Я розкладав свою підстилку, розуміючи, що тепер оцей берег — наш дім. І хоч ми всі удавали, що то ненадовго, у глибині душі кожен знав: ось-ось ми побачимо те, чого не забудемо до кінця життя. Трохи пізніше до табору прибув гонець. Коли він зіскочив з коня, той був спітнілим і важко дихав. Пилюка з дороги ще стояла в повітрі, коли він говорив із сотником, не криючись але дуже напружено. Ми всі мовчали. Навіть ті, хто ще годину тому сперечався про пайки й похідні записи. — Завтра перед світанком — вихід на поле, — сказав сотник коротко, коли гонець поїхав далі. — Хто не готовий — нехай не стає у стрій. Бо я не тягтиму ваші тіла назад. Я бачив, як у багатьох обличчя стали сірими. Вночі, коли ми сиділи біля багаття, вже ніхто не сміявся. Навіть Степан мовчав, час від часу стискаючи руків’я ножа, ніби перевіряв, чи воно справжнє. Я подумав тоді: отак швидко все змінюється. Ще нещодавно ми були людьми, що жили біля своїх городів, серед дітей, худоби й сушених трав. А тепер... Хто ? Я вийшов із табору, щоб трохи пройтись уздовж річки. Вода була темною й холодною. Я зняв онучу й занурив ногу в воду, намагаючись хоча б так спинити дрібний, безглуздий біль у тілі. Десь за спиною чутно було приглушені голоси. Люди молилися як вміли. Деякі писали вуглем на дощечці короткого листа. В більшість просто дивилося у темряву. Того вечора я вперше подумав, що ми можемо не повернутись. І що якщо якась людина колись захоче писати про нас, то все буде просто рядком у літописі. У хроніках скажуть: «У році тринадцятому від останньої великої посухи селянське ополчення числом у сто п’ятдесят три душі виступило під стягом північних земель. Становище на рубежі було хитке, й вирішено було перейти ріку та зайняти пагорб навпроти ворожого табору». І більше нічого. Жодного слова про те, як тряслись руки, коли ти збирав вузол. Як ти боявся дивитися братам у вічі. Як хотілося бодай на мить знову опинитися вдома — серед запаху печеного хліба й теплого молока.