Спочатку:
На сторінку книги
Чи все-таки чутки про трофеї... вірні?
Трофеї можна і без кулонів збирати, гірко подумалося.
– Хто вона? – знову зажадала відповіді сестра.
– Його кузина. Їхній шлюб благословив Асвел-Мігел Ерлінг перед смертю.
Батько благословив. І чого Шепре не сидиться вдома з нареченою, знову майнула роздратована думка.
Різко розвернувшись, Рассанда вийшла. Кухарка знову опустилася на табуретку, але колишній спокійний, ледь розслаблений настрій у кухню не повернувся. Напруга так і витала в повітрі.
Майя судомно почала бурмотіти, перебираючи, що готувати до обіду.
– Крупа... ні, драконам надто просто... Рибу мали привезти... чи краще кроля, а рибу на вечерю... А що ж у гарнір, піду перевірю, скільки...
Підхопивши наповнену тарілку, я подякувала всім і кинулася до себе. Відчула, як слідом тихо прослизнув Ней.
І майже одразу загальмувала.
Коридором пливла М'Вара. Стара в плащі, що розвівався, з сивим волоссям нижче поясу, що так само розвівалося. У руках – палиця темного срібла з головою змії замість набалдашника, в очах якої виблискували смарагди.
В дитинстві, коли я бачила її такою, то з вереском тікала, боячись, що з цієї палиці вилетить блискавка і розірве мене на клаптики.
Зараз же лише втиснулася в стіну, намагаючись втекти з дороги.
Стара відьма беззвучно пройшла повз – сьогодні я не цікавила її. Можна було лише поспівчувати тим, хто залишився на кухні.
Ну все, кінець нареченій, раптом подумалося.
Злякано труснувши головою, я поспішила скоріше до себе.
Апетит зник, їсти не хотілося зовсім. Я мляво колупалася в тарілці, розуміючи, що підкріпити сили все ж таки потрібно. Давно вже ніхто не стежив, як я їм, не казав, що не можна довго голодувати. Давно вже сама звикла піклуватися про себе. Але в моїх медичних книгах писали, що їжа – основа і здоров'я, і магії.
Ней повиснув на люстрі, час від часу розкриваючи крила, від чого магічні світильники тріпотіли.
– Хочеш? – запропонувала я, ледь піднявши за краєчок майже повну тарілку.
Нам не звикати їсти з однієї, але цього разу він похитав головою, відмовляючись. Після злетів, перевернувся людиною. В одній зі своїх улюблених поз сів на підвіконня, підтиснув коліно і почав розглядати подвір'я внизу.
– Вони все ще там? – запитала я, розправляючись із порцією на самоті.
– Ховаються, – погодився Ней.
– Бідні, – зітхнула я. – Поки леї тут у теплі їжею перебирають, прості стражі там ночами мерзнуть.
Останні роки я стільки часу проводила зі слугами, що їхні проблеми мені давно вже стали ближчими, ніж аристократів.
– Жалієш драконів? – хмикнув Ней.
– Ні! – замотала головою я. І справді, якось не подумала, що вони дракони. – Нехай їх леї жалкують!
Ней усміхнувся, ніби говорячи: «Та жалкуєш, знаю я тебе», але нічого не сказав.
Трохи помовчавши, я відклала столові прилади і тихо спитала:
– Що ти можеш розповісти про смерть мами? Напевно чув, що пліткують.
– Краще не треба, Амбер. Навіщо зараз?
– Отже, чув. І мені не сказав!
– А що б це змінило? Тільки засмучувати тебе.
– Кажи!
Ней підвівся, пройшовся вітальнею, явно сумніваючись. Я стежила за ним очима, всім виглядом показуючи, що не дам уникнути відповіді.
Нарешті зітхнувши, він розвернувся до мене і виклав:
–... пліткують, що її отруїли.
– Отруїли? – нахмурилася я.
Знала б тоді, може, спробувала б усю кров своєю магією вичистити! Адже я невідому хворобу лікувала! Хоча, книг з магічної медицини в ті часи теж не читала.
– Хто?!
Піднявшись, я підступила до нього – Ней навіть позадкував трохи, але вперся в підвіконня і мовчки витримував мій погляд.
– Це Рассанда, так? Або її психопатична наставниця? Вона вважає, що через маму забрали на війну якогось Карлі. Ти знаєш, хто такий Карлі?
– Мене тоді тут не було, – з жалем нагадав Ней.
– Мабуть, Рассанда його любила. Мабуть, його вбили на війні. Вона ненавиділа маму! Так?
– Я не можу стежити за ними, ти ж знаєш. А плітки... всього лише плітки. Доказів ні в кого немає.
– А Улька... Що то за змія її вкусила? Теж не випадково?
Ней мовчав, і його мовчання було для мене промовистішим тисячі зізнань.
– Чому ж більше вона не намагалася... – пробурмотіла я. – Це ти! Ти боронив мене? Так?
– Як міг, – озвався він.
– Ти... повернув мені борг, – прошепотіла я.
– Давно вже, – погодився Ней. – Але мені подобається... тут. Та й ти, Амбер, поки що потребуєш захисту. Впевнений.
– Розкажи все, що знаєш про них!
– Я мало знаю, – з жалем хитнув він головою. – Вони закриті. А я давно вже не живу в Ліосі, не насичуюсь магією. Щоб нкопичити сили для прориву їхньої оборони, мені потрібно надовго залишити тебе. А я... не хочу.
– Невже вони жодного разу не відчули тебе? – злякано пробурмотіла я.
Очі ніби розплющились, і я раптом усвідомила, з чим поруч жила весь цей час! Здається, мені давно не було так страшно.
– У них моя сорочка, пам'ятаєш? – посміхнувся він.
Я з жахом притиснула руки до губ. Боги!
– Рассанда не раз намагалася закликати мене як ліосея, але так і не знайшла, де я і хто. Не будь у нас з тобою зв'язку, можливо, я не зміг би чинити опір її поклику.
– Чому ти мені не казав?!
– Навіщо? – знизав він плечима. – З цим я можу впоратися і сам, і наш із тобою зв'язок вже зробив все, що було можливо. Навіщо зайвий раз тебе турбувати? Наші борги давно вже не просто пораховані, а проросли безліччю нових зв'язків.
– Ох, Нею...
Зітхнувши, я припала до нього, і він обережно притиснув мене до себе.
– А тепер тобі треба полетіти, – сумно прошепотіла.
– У мене є й інші борги, на жаль. Але я не збираюся надовго тебе залишати, – посміхнувся він.
Перед очима випливло моє падіння з Ульки. Нога, перемотана бинтами. Рассанда, що забирає сорочку Нея та його голі до плечей руки взимку...
Він, звичайно, запевняв мене, що тепер до погоди йому байдуже. Але я все одно з перших зароблених грошей купила йому нову сорочку. Наполягла.
А виходить, мегера відразу відчула в ньому магічне створіння і всіляко намагалася отримати! А він захищав мене від цього.
– Ніколи не бачив на тобі кулона, – раптом промовив він, схоже, думками звертаючись зовсім до інших подій.
– Я втратила його ще в Тіссені, – відповіла я.
Мабуть, варто було розповісти Неєві про Рама. Але ця подія так давно вже стала моєю особистою, глибокою таємницею, що не хотілося нікого впускати в неї. Незважаючи ні на що, спогади про Рама залишалися світлими. Іноді мені просто не хотілося знати, ким він став. Скільки магів та їхніх дітей убив. На що перетворився.
Чому так і не знайшов мене.
Не бажаючи говорити про цю тему, я пройшла до крісла біля столика, взяла магічний підручник, який ми з Неєм розбирали.
Ні на чому не наполягаючи, мій майже фамільяр мовчки приєднався до мене.
Стараючись не думати, що вранці книгу гортав Шепре Ерлінг, я з усіх сил намагалася зосередитися. Ней допомагав, як завжди, чудово відчуваючи і знаючи багато магічних моментів, які без нього я, можливо, не змогла б зрозуміти.
Поки сонце не перебралося в самий верх небосхилу, вкоротивши тіні, а потім не почало відрощувати їх у зворотний бік.
– Час обіду вже, мабуть, – пробурмотіла я, глянувши у вікно. – Дивно, чому не звуть?
– Злітаю, гляну, що там і як, – відразу підвівся він.
– Нею! – вигукнула я стривожено. – Адже тебе... майже розкрили.
– Я не боюся, – хитнув він головою. Після рішуче рушив до дверей, на ходу обертаючись кажаном і злітаючи.
Відклавши книгу, я нервово пройшла до віконця. І де він там бачив драконів?
Прикрила очі, налаштувалася, спробувала випустити свою силу...
Ні, не так. Як там було у підручнику? Нащупати найближчу воду. Море, підземні річечки та гірські струмки. Від великого до малого, поки не почну розрізняти людей та тварин.
У драконів особлива будова, і...
– Амбер, – пролунав голос.
Здригнувшись, я втратила концентрацію. Обернулася: Ней повернувся надто швидко і виглядав похмуро:
– Обід іде. Просто тебе не покликали.
Р-р-р-рассанда!
Гнів та образа заповнили серце. Гадина! Вона спеціально не покликала мене, щоб сяяти там своїм кулоном і нав'язувати свої умови!
Але ж не можу я вдертися до них. Це зовсім принизливо.
– Амбер! Ти куди? – стрепенувся Ней на мій рух до дверей.
– Пройдуся трохи, – відповіла я.
Проїхатися б верхи. Після смерті Ульки сестра не дозволяла мені брати коней. Іноді, коли вона виїжджала, конюх потай сідлав для мене коня. Але не зараз, коли вона у замку.
Я попрямувала до гойдалки. Але тут виявилося надто людно, снували слуги туди-сюди, носили дрова, продукти, речі. І я сама не помітила, як ноги понесли через невеликі задні дверцята в стіні кам'яною стежкою у бік моря.
