Спочатку:
На сторінку книги
– До чого? – здивувалася я, сіпнувшись.
Озирнулася – він наблизився явно не з боку головного входу! Ніби спеціально хотів якнайдовше залишитися непоміченим.
– Я ж запрошував вас у драконячий храм, Амберлі. Мені якраз треба туди злітати.
– Але... прямо зараз? Вночі?
– Ніч – час драконів, – усміхнувся він. – Наші храми відкриті вночі.
Я не встигла відповісти, навіть для себе вирішити. Лише задумалася, розриваючись між страхом, обережністю – і жагою доторкнутися до справжньої, потужної, початкової магії, чого я так довго була позбавлена!
А за мить опинилася верхи на величезній темній спині.
У голові пролунав тривожний вигук Нея.
Першої миті я схопилася за міцну шию, боячись впасти. Але потім зрозуміла, що й без цього щільно тримаюся на драконячій спині. Мене наче захищає щось.
Дивовижна, тепла, трохи ніби матова луска переливалася дивним блиском, схожим на металевий. І звідкись з-під лусочок, або навіть зсередини них, пробивалося ледь уловлене зелене світло.
На голові – два моторошні, загнуті назад роги. Розмах мерехтливих крил просто вражав уяву!
Я чула зовсім іншу істоту. Знала, що десь там, усередині, мав залишатися Шепре Ерлінг. І, напевно, саме він вирішував, куди летіти.
І все-таки звіра можна було цілком розрізнити. Він лякав і захоплював одночасно.
Я майже не відчувала воду: усередині цієї іпостасі клекотів вогонь. Вогонь, готовий спопелити будь-якого ворога, що встав на шляху!
І як маги з ними билися? Не уявляю!
А потім раптом від нього надійшло тепло. Така м'яка, затишна хвиля, яка зовсім не в'язалася із потужною зовнішністю махини для вбивств.
Десь вдалині я відчула Нея, який зірвався з місця, спробував нас наздогнати. Та де вже крильцям нетопира зрівнятися у швидкості з гігантським звіром!
Стрепенувшись, я спробувала відправити йому заспокійливі думки, шкодуючи про Мишачий камінь, що залишився в кімнаті.
Мабуть, треба було заперечити, крикнути Ерлінгові, щоб повернув мене назад! Але я не могла, заворожена картинами, що пропливали внизу, зоряним небом. Відчуттям польоту та передчуттям магічного дива.
А раптом мені вдасться заглянути в озеро передбачень?
Страх зник. Тепло, що виходитло від дракона, утихомирювало сильніше, ніж дзеркальна магія Фірана-Сане.
Пригорнувшись до шиї, я на всі очі дивилася зверху на наш прекрасний світ, дивуючись: ну кому спадає на думку воювати, руйнувати його, спалювати ліси та поля? Навіщо?
А потім попереду з'явився храм. Блискучий у ночі, невимовно казковий! Магія відчувалася у кожному відтінку, у кожному згині!
Витончена композиція різнокольорового каміння, ніби пелюстки якоїсь гігантської квітки, або драконячого гребня. І кожен із них світився своїм, особливим кольором, викликаючи чисте захоплення.
Напевно, кожен колір відповідає своєму виду драконячої масті, подумалося чомусь. Тільки такого, як у Ерлінга, я не побачила.
Храм оточував парк із високими, багаторічними деревами, між якими вилися доріжки. Майстерно розставлені світильники доповнювали красу та гармонію. Місцями виднілися любовно висаджені клумби.
Дивно. Як створіння, які звели цю красу, здатні вбивати собі подібних, знищувати цілі міста! Руйнувати вщент фортеці!
Кажуть, магія у них особлива. Хоч і вважається, що вся магія світу походить від Ліоса, виливається з нього і йде в нього, але у драконів з нею якісь особливі взаємини. Їхня магія не йде в Ліос, а залишається всередині роду.
Тому й храми їх особливі. У магів таких немає.
Тут було пусто. Попри слова Ерлінга, інші дракони не поспішали злітатися сюди вночі. Напевно, це мало налякати чи насторожити, але мені подобалися тиша і порожнеча.
Із завмиранням серця я вдивлялася в картину, що відкрилася очам. В глибині душі відчайдушно сподіваючись зазирнути в озеро передбачень. І впустила мить, коли дракон пішов на зниження.
Він не залітав у сад, приземлився на величезному майданчику перед брамою. Ажурна, вельми умовна на вигляд, вона була просякнута такою могутньою магією, що навряд чи якийсь небажаний гість зміг би прорватися крізь неї.
Мить – і я опинилася на руках у Ерлінга, що вже обернувся. Не встигла зніяковіти чи обуритися, як він обережно поставив мене на землю.
– Тут треба пройти пішки, – промовив.
Зі зникненням дракона зникло і несподіване відчуття затишку. Тільки зараз я усвідомила, що одна. З чоловіком. Ворогом!
Далеко від дома. Не знаючи його цілей.
Але бажання доторкнутися до магічного таїнства вже настільки захопило мене, що навіть голос розсудливості його не пересилив.
Кіон-Шепре торкнувся рукою воріт, і стулки гостинно відчинилися, запрошуючи нас.
Дракон нервував. Я відчувала це на якомусь неясному рівні, хоча зовні він залишався ледь відчуженим, міцним, як скеля.
Його так легко пропустили – не впевнена, що не можна було підлетіти ближче. Адже він голова Сейму, найголовніший дракон Драконії! Можливо, він просто забажав пройтися. Або навпаки, чомусь хотів відтягнути момент.
– Навіщо вам у храм? – поцікавилася я, з інтересом оглядаючись.
Усього крок за ворота – а ніби потрапила зовсім в інший світ! Чарівний, м'який. Тут було дуже тихо та спокійно, повітря наповнювало стрекотіння комах.
А ще я раптом зрозуміла, що ми перемістилися набагато південніше! Тут тепло, і запахи, улюблені з дитинства, лоскочать ніздрі, змушуючи сльози навертатися на очі.
– Розібратися в одному питанні, – з деякою затримкою відповів Ерлінг.
– Хвилюєтеся?
– Так помітно? – хмикнув він, не відпираючись.
– Мені... здалося.
– Може, я просто хочу прогулятися з гарною дівчиною землями стародавньої Онії. Прародительки Драконії.
Ці слова майже вибили мене з дивовижного стану, який я зненацька тут зазнала. Дракони завжди претендують не тільки на наші землі, але ще й на спадщину! Прилетіли зі своїх островів, заселилися, а потім почали розповідати, що вони перші!
– Магонія була тут раніше, – не втримавшись, заперечила я. – Кажуть, давня Онія мала зв'язок із Ліосом. Тому вона так сподобалася драконам. Тому вони боролися за неї з магами. І борються досі!
– Так, – хмикнув Шепре, – маги досі намагаються за неї боротися. І ні. Ми облаштували в ній своє, окреме магічне джерело. До приходу драконів там були пусті, нікому не потрібні землі. Завдяки нам вони розцвіли. І знадобилися магам.
– Магонія існувала на цьому місці задовго до прильоту драконів, – спохмурніла я, пригадуючи науку моїх вчителів ще там, у Тіссені. У Моравені мене трохи вчила мати, але потім Рассанда не стала цим займатися. І лише взявшись за освоєння магічної медицини, я намагалася потроху підтягувати і інші науки. Які вже книжки траплялися.
– Магонія, – зневажливо скривився Шепре. – Тобі не здається дивною, запозиченою сама назва? Раніше землі магів називалися зрозуміло і просто – Магові, або – Магове. У ту давнину, коли столиця була одним невеликим поселенням. Але ні, їм захотілося долучитися до Онії, сьорбнути з джерела. Адже в Ліос не кожен ризикне сунутися.
– Чого тільки не придумають дракони, щоб виправдати себе, – пробурчала я.
Не хотілося лаятись тут і зараз. Але як же дратували ці одвічні драконячі спроби очорнити магів!
Ерлінг обернувся, наче збирався заперечити. Але промовчав. Мабуть, не мав що сказати.
Та й ми вже підійшли до входу. Тут не було дверей, усередину вів темний провал.
Серце забилося від божевільної суміші страху, трепету, передчуття.
Я стільки разів уявляла собі драконячий храм! З цікавістю читала описи, жадібно шукала хоч якісь картинки. І завжди в моїх думках, моїх мріях так чи інакше був Рам. Я намагалася вгадати, яким він виріс. Який у нього дракон.
Адже часто колір дракона відбивається і на зовнішності людини. Ось надбав він, наприклад, червоного вогняного – і став рудим! Уявити це було складно, але іноді відвідували такі думки. Адже я тоді взагалі його не впізнаю! І без того непросто впізнати хлопця, що встиг змужніти, майже через десять років після коротких зустрічей у невірному світлі свічки в підвалі.
– Що ви бачите? – відволік мене від тривожних роздумів голос Шепре. Велика тверда рука намацала мою, стиснула міцно, наче боячись, що я загублюсь.
