Спочатку:
На сторінку книги
– Будь ласка! – злякалася я, навіть зупинилася, з благанням глянувши на дракона. – Не кажіть Рассанді про нього!
Очі Ерлінга ледве звузилися, але на губах замерехтіла легка посмішка.
– Так я і думав, – промовив він. – Дивно, що ліосей захищає магиню.
– Що дивного? – нервово відповіла я, продовживши шлях.
– Ліос закритий для магів, – нагадав Шепре, пропускаючи мене вперед через дверцята. – Ви знаєте, як з'явилися ліосеї?
– Щось пов'язане із феями? – невпевнено знизала я плечима. – Я не знаходила цієї інформації у книгах.
Ерлінг пройшов слідом за мною у двір.
– Звісно, не знаходили, – хмикнув. – Маги свого часу повністю знищили перевертнів та фей. Ті з них, хто змогли вижити, бігли до Ліосу. Тут нема чим пишатися, і звичайно, маги це приховуватимуть. Там, у Ліосі, в центрі сили, будь-яке живе створіння видозмінюється. Набуває інших рис.
– Неправда! – озвалась я. – Жодних перевертнів ніколи не існувало!
– Чому ж? Раніше маги любили заводити собі у фамільяри саме перевертнів, а не просто чарівних звірят, як зараз. Чи не тому ви приховуєте свого від сестри? До речі, якщо не вірите, можете спитати в нього самого. Впевнений, ліосей знає більше, ніж залишили маги у своїх талмудах.
Мені не було чого відповісти, я лише сердито глянула на Ерлінга. З'явився тут на мою біду!
– Не бійтеся, – несподівано м'яко промовив він. – Я не видам вашої таємниці.
– Дякую, – пробурмотіла я, бажаючи втекти.
Вхідні двері були уже зовсім близько, і я сподівалася, що Ерлінг не вирішить мене знову проводити.
– А дракони охороняють нас, стежать за безпекою, – повернувся він до мого необачного питання. – Але, якщо ви їх помітили, мабуть, і справді час запрошувати. Піду господарку порадую.
Не знаю, чи засікла їх Рассанда, чи від магів вони мали бути сховані. Можливо, без ліосея і я не помітила б. Але сарказм Ерлінга щодо її радості цілком поділяла.
Біля сходів дракон попрощався зі мною. Під стелею прошмигнув Ней – сподіваюся, його помітила лише я. І що Ерлінг має до нього? Злиться, що Ней тоді зупинив його, став між нами?
Заглянувши на кухню, я нічого нового не дізналася і попросила принести мені їжу до кімнат.
– Ти ж не полетиш у храм? – намотував кола по вітальні Ней, поки я приймала запізнілий обід.
Сам він навіть не доторкнувся до їжі – втім, Ней будь-якої миті міг проникнути в кухню або комору і підкріпитися, за це я не переймалався. Та й взагалі, ліосеєві потрібно набагато менше нашої людської їжі.
– Я б полетіла, – знизала плечима, – завжди мріяла там побувати. Але не думаю, що це було серйозне запрошення. Та й... не з ним.
– Я не зможу тебе там захистити. Розумієш? Їхні храми надто закриті. Мені не проникнути туди!
– Ну чого ти завівся? Він, напевно, вже забув про свою пропозицію, та це навіть і пропозицією не було.
– Було! – впевнено відповів Ней, глянувши на мене спідлоба.
Доївши, я почала складати посуд назад на тацю.
– Ти даремно хвилюєшся, – посміхнулася. – Я нікуди не лечу. Краще скажи мені... Як з'явилися ліосеї?
Ней завмер на мить. Потім розвернувся до вікна.
Залишивши посуд, я наблизилася.
– Ти ж не перевертатимешся, щоб втекти від відповіді? – промовила тихо.
Він ледь вловимо зітхнув. І, ніби зважившись, відповів:
– Я чув версію, дуже схожу на ту, що її розповів дракон.
Невже справді маги?!
– Але ж як... – пробурмотіла я. – Адже маги завжди допомагали чарівним створінням! Навіть фамільяри... без мага така істота просто не виживе! Кажуть, до війни вони й гномам їздили допомагати! Коли у тих якась епідемія сталася.
Та гноми теж не стали вплутуватися у війну, сиділи у своїх підземеллях та чекали, чим усе закінчиться. Ні б віддячити взаємністю!
Ней знизав плечима.
– Не знаю, Амбер, – знову зітхнув. – Хто скаже, якою перекрученою до нас дійшла історія? Якщо судити по тобі, то маги – найкраща з рас. Правда. Але... знаєш, адже мені довелося трохи побачити війну.
– Ти ніколи не розповідав... – прошепотіла я.
– І не розповім, – хитнув головою він. – Давай краще вчорашнє плетіння доб'ємо.
І Ней подався до столика з книгами.
Кілька миттєвостей я дивилася на нього. Що ж ти приховуєш? Чому?
Після все ж наблизилася, сіла у звичне крісло. Хоча думки кружляли зовсім про інше, і, можливо, мало сенс постійно мелькотіти на очах у драконів, щоб рано чи пізно їм набридло і вони, нарешті, вирушили у свої південні теплі землі. Повернувши нам Берлі, звичайно.
Але глибоко у душі я розуміла: це нічого не дасть. Вони мають якісь свої цілі, і на рішення я навряд чи зможу вплинути.
А з Неєм хотілося провести якнайбільше часу, поки Ліос не закликав його остаточно.
Ми захопилися, поринули у своє заняття, забувши про все – ніби знову існував лише наш зв'язок. Магессе та її майже фамільяр. Без жодних таємниць, розлучень і настирливих драконів.
І тільки коли пролунав стукіт у двері – я підняла голову і виявила, що вже вечір.
До моєї вітальні увійшла Ільма. Вклонилася і поспішно промовила:
– Кіон-Шепре Ерлінг велів покликати вас на вечерю, шенно.
Уявляю, як це розлютило Рассанду! Із задоволенням спустилася б до зали лише задля того, щоб побачити її обличчя.
Втім, обличчя вона тримала. Незважаючи на те, що застілля поповнилося чотирма новими драконами – Ней вірно їх порахував.
Не знаю, як вона сприйняла звістку про них, проте прилади підготувала. Усім, окрім мене.
Хоча, чому б не привітати красенів-хлопців? У темно-сріблястій формі, як на підбір молоді та широкоплечі. На грудях біля серця нашивки з портретом, підозріло схожим на голову їх Сейму.
Щоправда, дивилася сестра на них зверхньо, як на прислугу чи охорону. Але навіть у мене серце трохи тьохнуло. Я ніколи, мабуть, і не була в оточенні такої кількості чоловіків. Якщо не брати до уваги безтурботне дитинство.
– Ти вирішила вшанувати нас присутністю? – кинула Рассанда прохолодно.
– А ти вирішила не запрошувати мене до столу? – не стримавшись, озвалася я.
– Раніше тобі запрошення не потребувалося, щоб поїсти.
– Раніше ти не скликала гостей потай.
– Жодних таємниць, усі слуги сповіщені, де проходить вечеря.
Це прозвучало як знущання. Я не служниця, взагалі-то! Скільки не намагалася вона опустити мене до їхнього рівня!
– Саме тому ти розпорядилася не ставити мені прилади? – вказала я на Ільму, яка, спішно розставивши додаткові тарілки з вилками, поспішала непомітно втекти із зали.
– Будьте ласкаві, – перервав наші словесні дебати Ерлінг, – надалі завжди запрошувати шенну Амберлі до столу.
Очі Рассанди звузилися, зуби стиснулися: це пролунало досить двозначно. Мабуть, їй кортіло заперечити, що вона не збирається бачити мене за своїм столом до кінця життя. Проте сестра лише мило посміхнулася:
– Звичайно, лею. Як забажаєте.
Нові дракони дивилися на мене, тим самим не даючи мені розглядати себе у відповідь. Ні, не те щоб вирячилися, але я постійно відчувала їхні погляди. Наче вони знають щось... особливе. Чого не знаю я.
Це бентежило. Варто було б завести бесіду, я навіть намагалася пригадати науку ведення світських розмов. Але ось уже стільки років моїм співрозмовником був в основному Ней, та й слуги, у яких все набагато простіше.
Дракони, що мовчки жували, теж не сприяли безтурботному щебетанню.
Ней не залітав до нас, примостився з того боку вікна, приклавши вухо до щілини. Я б і так розповіла йому, що тут відбувалося. Але він, напевно, просто хотів бути поряд на випадок, якщо доведеться мене захищати.
– Як верховний фронд, – з легкою посмішкою перервав тишу дзеркальний, – дозволю собі запитати, яким чином ви виявили наших воїнів?
Усі чоловіки як за командою обернулися до мене.
Так ось що їх турбувало. Те, що я їх розсекретила! Ох, краще б мовчала, бо підставлю Нея... Та як же його тепер тут приховаєш? Може, й на краще, якщо він вирушить у Ліос?
Погляд Рассанди теж став гострим, підозрілим.
– Вчуся відчувати живих створінь за допомогою магії, – озвалася я. – Дракони, як і люди, багато в чому складаються з води. Принаймні у своїй людській іпостасі.
– Дракони давно вже навчилися ховатися від магів.
Тон дзеркального був так само теплим, привабливим. І якби не тема, то я б розслабилася, можливо. Але мені шалено не подобалося, що він намагається дізнатися про Нея. Адже Шепре обіцяв! Та хіба можна вірити драконам?!
Ерлінг кинув на мене погляд, від якого стало зовсім ніяково.
– Ймовірно, – озвався, – нашим воїнам треба навчитися ховатися краще.
Я прямо бачила, як дзеркальний хоче заперечити. І, зважаючи на все, міг це зробити – адже його обов'язок «критикувати» начальство.
Але щось таке було у погляді Ерлінга... що Фіран замовк.
– Безумовно, – озвався.
Ліосеї... Якби ліосеї в цій війні були на нашому боці, дракони не перемогли б! Від них їм точно не замаскуватись! Але хтось переконав магічних перевертней, що маги не варті їхньої допомоги.
Чому Ней не хоче мені розповідати, що бачив і знає? Невже він щось згадав?
Це було трохи прикро. Дзеркальний продовжував підтримувати бесіду, уникнувши небезпечних тем. Але я заглибилася у думки про своє. І за столом, і пізніше, на своїй улюбленій гойдалці.
Темнішало. Ней не прилетів до мене, але у дім йти не хотілося. Подвір'я спорожніло, а теплі вечори в нас така рідкість, я так сумувала за ними всі ці роки, що проводити час у закритих стінах просто не могла.
– Ви готові? – пролунав раптом голос Шепре.
