Раді Вас бачити!

– На, – я просунула булочку крізь вузькі прути ґрат.

Хлопчисько дивився насумрившись, темні очі гордо виблискували в напівтемряві.

– Візьми, будь ласка, – прошепотіла я, пропихаючи руку далі в клітку.

Булочка пахла так ароматно, що юний бранець не витримав. Взяв її, зиркнувши на мене.

– Дякую, – буркнув.

Його привезли сьогодні вдень. Батько та старший брат були задоволені.

«Тепер ми зможемо диктувати умови драконам», – казали вони.

Я не зовсім розуміла, про що йдеться. З цікавості зазирнула в підвал, куди дітям суворо заборонили потикатися.

І побачила його. Хлопця зі скуйовдженим волоссям, може, на рік чи два старшого за мене. Замурзаний, голодний, він стиснувся в тісній клітці – але так гордо блищав очима.

Серце тьохнуло, магічний дар стрепенувся.

Думки постійно заходили про нього. Я боялася розпитувати, але прислухалася та придивлялася. Однак ніхто в замку нічого не казав – ніби не знали, або говорити про це було не можна.

Увечері я знову непомітно пробралася до підвалу. Хлопець так і сидів, наче всіма забутий.

Потай прокравшись на кухню, я стягла булочку і трохи молока. І тепер акуратно просовувала йому шийку пляшки. Тримала, доки він нап'ється.

– Спасибі, – подякував Хлопець, випивши останній ковток. І відкинув голову на прути.

– Хто ти? – запитала я, але він лише покосився у відповідь.

– Не знаєш? – хмикнув.

Я похитала головою.

– Ти, мабуть, дочка служниці? Як тебе звати?

Мої щоки напевно зашарілися, але хлопець навряд чи бачив це в темряві. Втомлено прикрив очі, продовжуючи спиратися на прути своєї клітини.

Матінка часто лаяла мене, що я виглядаю наче нечипура, гасаючи з дітьми прислуги по двору. І змушувала переодягатися у пристойні сукні до трапез, щоб порадувати поважного татуся. Адмірала Королівської Магічної Армії.

І добре, мабуть, що хлопчисько не визнав у мені його дочку. Навіть у свої одинадцять я розуміла: навряд чи він відчуватиме добрі почуття до доньки людини, яка його полонила. І тримає у клітці.

– Алья, – назвалася я ім'ям однієї зі своїх подруг-служниць. – А тебе?

Хмикнувши, він все ж таки представився:

– Рам.

Кілька днів я носила йому їжу. Хлопчисько залишався таким само небалакучим, не зізнавався, хто він і звідки. І чому його тримають у клітці. Зате почав посміхатися, коли я прослизала до нього в підвал.

Родова магія дозволяла відкривати будь-які замки в домі. І добре, що ніхто не подумав накласти додаткові чари.

Я теж боялася пробовкатися зайвого, дати йому запідозрити, хто я. Легко розповідала лише історії зі своїх пригод із дітьми прислуг.

А він слухав, мерехтячи очима, і просив розповісти ще. На губах раз у раз ковзала посмішка.

– Альк умовив нас грати у драконів...

– Хто це? – ледь спохмурнів Рам.

– Син кухарки, він друг, – переконано озвалася я.

– І як же ви грали у драконів? – на губах Рама знову замерехтіла загадкова усмішка.

Погасивши свічку, щоб нас не помітили, я влаштувалася біля клітки з іншого боку. У вікно світили зірки, обдував легкий літній вітерець. Незважаючи на спеку, в підвалі було сиро та мерзлякувато.

Рам повернувся, спираючись спиною на мою спину. Так прути давили трохи менше і ставало тепліше.

– Ну... – продовжувала я, – він хотів, щоб ми билися. Дракони прийшли на наші землі, а ми їх виганяли.

– Дракони прийшли на нічийні землі. Набагато раніше магів. А тепер маги намагаються їх вигнати.

– Ну, це ж гра, – знизала я плечима. Мені було не цікаво, хто там куди прийшов і навіщо бореться. – Тим більше ми так і не пограли.

– Чому? Дракони перемогли?

– Ні, – замотала я головою. – Дракони не можуть перемогти, – додала переконано.

– Чому? – похмуро озвався Рам. – Дракони сильніші.

– Магів більше, – наморщивши носа, спробувала я згадати пояснення батька. Потім знизала плечима: – І взагалі, драконами Альк призначив нас і хотів перемогти магією.

– Кого це вас?

– Мене і подружку, – я ретельно стежила, щоб не набалакати зайвого.

– Що за хлопець бореться з дівчатами? – зневажливо кинув Рам.

– Ми не боролися, – знизала я плечима. – Ми знайшли кажана.

– Мишу? – У голосі Рама ковзнуло здивування.

– Так, Сельва теж сказала, що дивно побачити її вдень, не на добро.

– Сельва?

– Служниця. Але у кажанчика було зламано крило...

– І?

– Альк хотів скинути її в прірву і подивитися, полетить чи ні. Але ми з подружкою не дали.

Я прикусила язика, мало не назвавши Алью на ім'я.

– І що?

– Ми її вилікували.

Батьки не були задоволені, коли я намагалася скористатися магією. Казали, треба спочатку навчитися, щоби не нашкодити.

Але мій водний дар дозволяв мені лікувати. З раннього дитинства я потай витрачала його то на кошеня, якого зачепило колесом, то на метелика, якому хлопці обірвали крила, то на напіврозчавлену жабу. Не знала толком, як це працює, просто вливала силу, усією душею бажаючи, щоб вони вижили.

– Магією? – запитання Рама нагадало про обережність. – Я думав, магія тільки у ваших шенн і шеннів. Аристократів.

Взагалі так і є. Але іноді трапляються винятки.

– Буває і у простих людей потроху. Ось Імра – дочка знахарки, вона й заговори може!

Я постаралася відвести розмову в інший бік, але Рам не повівся:

– То це вона лікувала?

Строго кажучи, її взагалі з нами не було, але я невизначено повела плечима.

– А у тебе? – не вгавав Рам. – Я відчуваю, що в тебе теж є магія.

– Зовсім трохи, – відгукнулася я.

Взагалі, я теж відчувала в ньому силу. Але десь у глибині, не на поверхні. Тому сподівалася, що він так само невиразно, не точно відчуває і мене.

Час злився в очікуванні цих годин. Мене тягнуло до нього, я хотіла дізнатися про нього все. А ще сильніше хотіла допомогти.

Вдень його виводили в туалет і зробити коло подвір'ям, і я дивилася зверху, як кілька сильних воїнів утримують в ланцюгах хлопця. Ніби бояться чи то його сили, чи ще чого.

Підслухати батька з братом мені більше не вдавалося. Я навіть бігала кілька разів до Стака, начальника гарнізону нашої фортеці. Але зазвичай добродушний і балакучий старий зараз не хотів ділитися інформацією.

– Не лізьте в підвал, шенно Амберлі, ваш батько зайнятий серйозною військовою операцією.

Та там же хлопчисько, яка військова операція? Я прикусила язика, ледь не вибовкнувши, що знаю про Рама. І так заходила, і отак, з різних боків, але Стак незмінно відсилав мене пограти з подружками в ляльки та не лізти у дорослі справи.

– Війна можлива, дівчинко, – обмовився одного разу. – Наші чоловіки роблять все, щоб її уникнути.

Мені було не зрозуміти, як полон однієї дитини може перешкодити війні.

Але одного вечора все змінилося. Батько промчав по замку похмурим, слідом за ним вибіг брат. Приходили ще якісь військові.

Дочекавшись, поки всі закриються в кабінеті, я прокралася до дверей і приклала вухо, прислухаючись.

Вони про щось сперечалися. Половину я не чула, другу просто не розуміла.

– Ерлінг готовий укласти мирову угоду... – пролунало. Мені здавалося, це хороша новина: голова Драконячого Сейму йде на мирову.

Тоді чому ж усі наші чоловіки такі схвильовані?

–... тринадцятиріччя... надбати дракона...

–... не зможемо його утримати...

–... не повинні цього дозволити...

–... якщо не дозволимо, це його покалічить. І тоді точно не уникнути...

Кроки, що пролунали в коридорі, змусили мене сіпнутися, кинутися за найближчу портьєру.

Служниця вносила частування поважним шеннам. А я кусала губи та нігті, наплювавши на всі вчення матінки.

Якось знала, відчувала, що мова про Рама.

Його збираються скалічити? За що?

Так відчайдушно хотілося хоч у когось спитати. Хоч щось дізнатися.

Чим він завинив? Зовсім не вірилося, що заслуговує на все це.

Сельва вийшла без підносу, якийсь час я чекала, потім знову наблизилася до дверей.

– Завтра ж, – рішуче підсумував батько. – Сьогодні все підготуємо і завтра відвеземо його до Тартру.

О ні!

Шенни прямували до дверей, і я кинулася назад за портьєру.

Тартр! Найстрашніше для магів місце. Місце, яке витягує магію, місце, куди кидають вмирати драконів. Бо навіть вони не можуть там обернутися та гинуть болісно.

Рішення прийшло миттєво. Я не вагалася жодної хвилини. Не було коли навіть обміркувати. Я просто знала, що робити, і робила.

Спустилася на кухню, і, поки ніхто не бачив, набрала трохи їжі та води в сулію. У своїй кімнаті загорнула в шаль та зв'язала її вузлом.

Побажавши всім доброї ночі, прикинулася, ніби пішла спати.

Після довго сиділа біля входу в сторожку Стака. Чекала, поки старий задрімає, щоб стягнути в нього зв'язку ключів.

І тільки-но це вдалося, кинулась у підвали.

Ніч світила у вікна тисячею зірок. Вечір був теплим, трохи вітряним, але небо лишалося чистим. Повний місяць освітлював двір. Вдалині чувся шум прибою.

Рам здійняв голову, я підняла свічку, освітлюючи собі шлях, і його губи тьохнули в легкій усмішці.

– Думав, ти вже не прийдеш, – промовив він.

– Тобі треба йти, – скоромовкою відповіла я, витягаючи зв'язку ключів.

Він із німим подивом втупився в них. Потім на мене.

Я відставила свічку на підлогу:

– Не знаю, що сталося. Тебе збираються кинути в Тартр.

Зіниці хлопця розширилися. Але Рам мовчки спостерігав, як я перебираю ключі. Найбільше побоюючись, що потрібного не виявиться!

Однак він був тут. П'ятий або шостий з невеликих ключиків з безліччю борозенок та зазубрин. Увійшов у паз, і механізм клацнув, провертаючись.

Рам вийшов, із задоволенням розпрямляючись. Я всунула йому в руки вузлик. Закрила на ключ клітку.

– Йдемо, виведу тебе ходом для слуг, – промовила, визираючи за двері.

Навколо було пусто. Батько вважав, що сховав бранця надійно.

Я давно вже облазила рідний замок, знала всі його ходи, і явні, і таємні. Діти служниць, з якими грала, показували ті проходи, котрими шенни не користуються. А брат якось поділився спеціальним таємним виходом, влаштованим на випадок облоги.

Туди-то я й попрямувала, обминаючи найхитромудрішими шляхами будь-які скупчення людей чи охорони.

Успіх супутував нам. Ніхто не зустрівся на шляху, ми пройшли потаємним ходом, який вів на інший бік річки.

Вологі, просочені водою, порослі мохом каміння, вогкість, – Рам йшов ледь пригнувшись, а дорослий чоловік і зовсім проходив би тут, склавшись мало не навпіл.

Проте це був шлях до волі. Рам мовчки просувався вперед, впевненими, ледь ковзаючими рухами, більш властивими воїну, ніж дитині. Ще й встигав підтримувати мене на слизькому камінні.

Серце билося, тривога змішувалася з дивовижним відчуттям правильності того, що відбувається. І дотик твердої руки викликав щось несподіване, хвилююче.

Після сирих стін та вологої підлоги зовні здалося зовсім тепло. Рам вибрався сходами першим, подав мені руку, допомагаючи подолати останні напівзруйновані сходини.

Зірко озирнувся.

Ми стояли на кручі, внизу плескалося море, куди впадала невелика річечка Наяда.

Я трохи зіщулилася, подумавши, що назад буду долати цей шлях сама.

– Як ти дістанешся? – ті ж думки прийшли і Рамові. – Давай проведу. Я вже знаю, куди йти.

– Ні, – похитала я головою, зупиняючи. – Тобі треба опинитися якнайдалі. Он по тій дорозі, вздовж моря, йди до Сатайри, але туди не заходь. Обійди її. За нею, днях у двох-трьох дороги, якщо пішки, великий міжнародний порт «Яссань». У ньому, можливо, тобі вдасться...

– Вдасться, – кивнув Рам, не зводячи з мене погляду. – Тебе покарають?

– Не покарають, якщо не взнають.

Він раптом підняв руку і вказав на шию, де я носила кулон. Той вибився з вирізу сукні, і Рам обережно підчепив його, розглядаючи.

– Віддаси на згадку? – запитав, проводячи пальцями по моїх ініціалах. "АТ". Амберлі Тіссен.

Закусивши губу, я ніяково відвела погляд.

– Це заручний кулон, – пробурмотіла.

Взагалі, мені мав належати інший. Дорогий, красивий, той, який я змогла б віддати шановному шеннові, котрий побажав узяти мене за дружину.

Але матінка боялася, що я його втрачу. А носити належало кожній дівчинці. Дітям часто робили такі замісні. Тому й повного імені не вигравірували, тільки ініціали.

– Я знаю, – серйозно погодився Рам, прямо дивлячись в мої очі.

Торкнувся ланцюжка. Швидше, ніж встигла обміркувати, я зняла кулон із шиї та простягла йому.

Не забувай мене. Як я тебе не забуду.

Я мовчала, тільки серце відстукувало все голосніше. Очі тонули в очах.

Рам стиснув його в кулак, притиснув до серця.

– Я повернуся за тобою, Альє.

– Повернешся? – пробурмотіла я.

– Ти ж віддала мені заручний кулон, – куточок його губ ледь підвівся вгору. – Отже, тепер ти моя наречена. Це назавжди.

В голові паморочилося, я дивилася на нього, відчайдушно бажаючи вірити, що він каже правду. Що насправді думає так. Хоча який хлопець ставиться серйозно до таких обіцянок?

Хіба що дракони. У них, кажуть, один раз і назавжди.

– Повертайся, – прошепотіла я, не думаючи в цей момент ні про батька, ні про клітку, в якій тримали Рама. Не усвідомлюючи, що повернутися сюди для нього рівносильно смерті.

Або його. Або нашій.

– Повернуся, – кивнув він. – Дочекайся мене, Альє.

– Дочекаюся, – прошепотіла я, дивлячись, як він розвертається і рухається стежкою, підсвіченою місячним сріблом.

І, коли постать зовсім загубилася в тінях, додала так само тихо:

– Я не Алья. Мене звуть Амберлі.

Після чого повернулася та кинулася назад.

Без Рама, без його мовчазної підтримки, внутрішньої сили. що виходила з нього, бігти темним, похмурим проходом було дуже страшно. Залишок свічки я віддала Рамові, тому собі підсвічувала своєю ледь блакитною магією. І все одно постійно здригалася, оглядалася. Здавалося, тіні переслідують мене, перемовляються за спиною, викликаючи тремтіння.

Але я все ж таки подолала цей довгий, прокладений під річкою хід.

Повернула ключі старому – не хотілося, щоб йому влетіло за мене.

І довго крутилась у ліжку, не в змозі заснути. Торкалась місця, де раніше знаходився кулон. І згадувала хлопця, його гордо розправлені плечі та темні, мерехтливі очі.

Думала, що скажу матінці, якщо помітить втрату. Іншого кулону мені не хотілося. Як і іншого нареченого.

Заснула вже вранці, тому прокинулася пізно. Вибралася з ліжка, дивуючись, що мене ніхто не будить. Навіть одяглася пристойно, щоб не злити батька.

У замку стояв гармидер. Носилися захекані слуги. З кабінету батька лунали голоси.

– Що сталося? – кинулась я до матінки.

– Амберлі! – вона обійняла мене, пригорнула до себе. – Драконятко втік.

– Хто?

– Та так. Ніхто, – хитнула вона головою, зрозумівши, що бовкнула зайвого.

Все-таки драконятко. Отже, це про нього казали, що скоро доведеться надбати дракона? І тому хотіли кинути в місце без магії? Щоб не зміг?

Здригнувшись, я пересмикнулася. Мабуть, у глибині душі давно вже це знала.

Драконятко. Син драконів.

Ворог.

– І що тепер буде? – прошепотіла.

– Війна, – зітхнула матінка.