Раді Вас бачити!

Ну ось вам і безпечне місце! – Реяна?! – витріщив очі Джерласс, не зводячи з мене якогось дикого, абсолютно чорного, без білків, погляду. – І як накажеш це розуміти?

– А ми вже в таких відносинах, що я можу наказувати? – пирхнула я. Не нахабно, як завжди, скоріше нервово.

Грарх на голови цій комісії з їхніми поганючими артефактами!

Шукали вбивцю-метаморфа? Перевіряли роботу ректора? От чому тоді мені прилетіло, а?

Звична метаморфоза зникла, і тепер я відсвічувала своєю справжньою зовнішністю. А вже звикла до великогабаритної трольчихи, зріднилася, можна сказати. Усі бородавочки порахувала, усі складочки на животі, боках і стегнах розглянути встигла. Навіть не дратувалася, що за неосяжними грудьми пальчиків ніг не можу розгледіти, і тут на тобі... знову красуня!

Ну і як це терміново виправити?

Хочу бути чудовиськом!

Інакше я за себе точно не відповідаю.

– Ти що це, нахабно обійшла правила магакадемії і двічі склала вступні іспити? Та що там академію, ти мене навколо пальчика обвела!

Він стрімко червонів і ставав ще похмурішим, ніж завжди. Я навіть вжахнулася, і тому реготати захотілося. Ось така от неправильна реакція на страх, ага.

– Та вам же подобалися мої пальчики, магістре. Час вже це визнати.

Демон загарчав. А я що? Що?

Мене це не зупинило, взагалі не вміла цього, тим більше, що Джерласс продовжував звинувачувальну промову. Наче це взагалі мало на мене хоч якийсь вплив.

Совість в тілі зеленої потвори не вижила, ось і в справжній подобі атрофувалася. Даремно було навіть намагатися її прикликати.

– Як я пам’ятаю, рудою бестією цей іспит ти провалила, – примружився магістр. 

– Я би так не покладалася на пам’ять. Особливо у вашому поважному віці, Джерлассе.

Я знала куди саме тиснути, чоловік завжди хворобливо сприймав мої шпички стосовно його віку. І нехай демон виглядав красунчиком, навіть шрами його не спотворювали, та мені подобалося кепкувати над ним. Якщо вже намацала слабке місце, то гріх не давити туди щосили.

– А ось трольчихою Ллірг успішно склала, – закінчив він, ігноруючи мої натяки.

– Та це все тому, що ви мене безсовісно зрізали просто на підльоті! – Ось тут, зізнаюся, я не стрималася. Справедливий гнів і старанно плекана через несправедливість образа просто рвалися в бій. – Занадто красивою, бачте, я була! Придатною тільки на пошуки багатого чоловіка, а не для магії. Так ви, здається, і сказали, еге ж?

Ох як, пам’ятаю мене зачепив цей демон! Ледве блискітки з очей не посипалися та не прокинулася магія вогню, яка ніколи мені не вдавалася.

Хочете отримати достатню мотивацію щоб щось робити? Сходіть на бесіду до Джерласса Бесталла – він з вас душу витрясе та надасть потрібний пендель прискорення.

– А ти мої слова не пересмикуй, – фиркнув чоловік і чомусь почервонів. – Я такого точно сказати не міг.

– Пересмикувати – це не моя звичка, мені нема що.

– Адептко Ллірг! – загарчав демон, скоріше від розгубленості, що я мала нахабство таке бовкнути, ніж від люті. – Ви забуваєтесь!

– Зовсім ні. Ваші слова, магістре, я навіть напам'ять вивчила, – підняла підборіддя я і поправила сукню, яка тепер висіла на мені немов простирадло. – Тож якщо боїтеся правди, то так і кажіть, а не перекладайте з хворої голови на здорову.

Мною рухала жага помсти, яка, до речі, і зараз не згасла.

– Ми вам не заважаємо? – запитав хтось з представників комісії, на що я лишень легковажно відмахнулася.

– Ні-ні, що ви. Можете продовжувати свої перевірки.

– Краще б ти не слова мої вчила, а усвідомила, що брехати недобре, Реяна, – сказав демон. – Або як там тебе звати насправді?

– Ха! – Ось так от просто взяла і зізналася. Нехай тримає кишеню ширше. – Я завжди знала, що ви сноб, пане Бесталл. Робите висновки за зовнішністю!

– Р-р-р-р! – видав чоловік, чим змусив мене прикусити язика. Ненадовго, правда. Це помело без кісток не знало меж.

– Не треба так нервувати, Джерлассе, – позадкувала я від демона, що насувавався на мене горою.

Куди там!

Його роги випрямилися, очі налилися кров'ю, волосся встало дибки... Я одразу зметикувала – час тікати.

– Тримайте себе в руках, магістре! – попередила демона я, як порядна вихована діва. – І хвіст свій теж. А то він частенько у вас живе окремим життям.

– Ар-р-р! – Магістр ніколи не вирізнявся багатослівністю, а зараз тим паче.

Я озирнулася на всі боки в пошуках допомоги, але марно. Комісія була зайнята метаморфами. Їм виявилося не до демонської трагедії!

– А звідки у вас опіки на половину обличчя? – насупилася я. – Не в однієї мене таємниці виявилися, так?

Джерласс раптом схаменувся і різко затулився рукавом, щоб на видноті залишилася тільки неушкоджена частина обличчя. Даремно, звісно. Як був красунчиком, так і залишився. Ці шрами лише брутальності йому додали.

– Не твоя справа, – буркнув демон.

– Ось-ось, і вам того ж, – мило посміхнулася я.

А тут щось спалахнуло, почулися крики, відкрилися відразу кілька порталів...

– Милостиві боги, – хмикнула я і прошмигнула в найближчий коридор. 

Загальна метушня була зараз мені тільки на руку. Поки вони там розбиратися будуть, що до чого, я встигну уникнути зайвих запитань і тісного спілкування з магістром.

Досить із мене його настирливого товариства! Прямо роги сверблять від однієї присутності Джерласса, і зуби зводить через бажання відгризти нахабі голову. Так-так, ненавиджу його!

А те, що на поцілунки відповідаю, так це просто від несподіванки!

Ой, та й скільки їх у нас було? Три в кабінеті магістра, один в ректораті – можна не враховувати. Випадковість.

Я була на пів дорозі до гуртожитку, коли за спиною почула голос, від якого кров застигла в жилах.

– І далеко ти зібралася, Рейна Де Альворус?

– С-стимусе, – видихнула я, обернувшись. – А я вже було подумала, що помилилася, коли побачила тебе серед комісії.

– Що-що, а брехати в роду тебе навчили майстерно, – вишкірився демон – нишпорка мого батька.

І мав рацію.

Я його відразу впізнала. Такі гади ніколи не забуваються.

Саме Стимус мітив на місце мого першого чоловіка. Ходили чутки про його надмірну жорстокість до коханок. У погляді демона було щось таке темне, моторошне, що змушувало мене остерігатися.

І зізнатися, я невимовно зраділа тому, що мені прийшло запрошення на відбір до Емметта Верронна. Усі знають, що дракони цінують цнотливість дів майже як золото.

Стимус мене не зачепив. Тоді.

– Де Альворус – шановані демони. Що ж ти так несхвально про рід, який тебе годує? – схилила голову набік я.

– У нас із тобою залишилася невирішена справа, Рейна, – посміхнувся чоловік, проігнорувавши мій випад.

Очі Стимуса горіли жагою володіння, і щось мені підказувало: цього разу він не відступиться. Та я готова була потерпіти з десяток Бесталлів, аби позбутися цього гада!

«Гей, магістре! Де ти там загубився, Грархів хвіст? – подумки верещала я без надії бути почутою. – Щось не поспішаєш відплатити недбайливій адептці за завдані образи...»

– Я з тобою справ ніяких не мала, тож усе прощаю, – кивнула демонові. – Мені, знаєш, іти треба. Нема коли тут із тобою ляси точити. Навчання, все таке…

– Ти подивись, яка ділова стала, – пиркнув Стимус. – У тобі завжди багато гонору було, але раніше ти побоювалася його так відверто демонструвати. А знаєш, мені навіть подобаються ці зміни. Нудно нам точно не буде.

Він наступав, а я змушена була задкувати. Тільки нещодавно проходила те саме з Джерлассом, але від магістра такої відвертої небезпеки не відчувала. Хоча він і ширший у плечах буде, і крутіший вдачею.

– Ти ж не знаєш, що твій рід пообіцяв винагороду тому, хто спіймає дочку-втікачку? – примружився Стимус. – Ось награюся з тобою, а потім і здам твоєму татусику. Мені золото, а тебе на копальні, красунечка. Повториш долю зганьбленої забутої старшої сестрички.

Лорія – єдина з нас, хто не погодився бути наложницею дракона, під час спроби втечі з маєтку лускатого її спіймали й передали роду. Де Альворус вважали таку поведінку особистою образою і покарали доньку. Жорстоко, показово, щоб запам'яталося і більше не кортіло.

– Я теж можу заплатити, – підняла підборіддя я. Долю сестрички повторювати ой як не хотілося і ні в які ігри грати з цим рогатим теж. – Домовимося, що ти забираєш винагороду і забуваєш про те, де мене бачив. Взагалі забуваєш про моє існування. Що скажеш?

– Звідки в тебе золото? – примружився Стимус. – Утім, я на це не піду.

– Чому? – здивувалася я. – Гарна ж угода. Вигідна.

І нехай ніякого золота в мене й близько не було, але я збиралася обкрутити рогатого навколо пальця, а сама утекти.

– Усе просто, – охоче пояснив демон. – Тебе я хочу сильніше. Спочатку солодке, потім золото. Тільки в такій черзі.

Рейна Де Альворус, вихована в суворості родом, де покірність вбивали різками і голодуванням, покірно схилила б голову і пішла як вівця на заклання. Тільки Стимус не врахував зміни, що відбулися зі мною за час навчання в академії та дружби з Алішею.

– Злипнеться, – хмикнула я.

– Ще й зухвалість з'явилася, – криво усміхнувся чоловік. – Рейна без вогника, але вже з перчиком. Прямо як для мене старалася.

Я скривилася, а Стимус лише гидко розреготався. Він чудово знав, куди цілити. У слабке місце. Я виявилася єдиною демоницею з вогняного роду, хто не міг керувати магією вогню – нашою природною стихією. Вона просто відмовлялася мене слухати.

– Р-р-р-р! – гарчання вирвалося з мене так несподівано, що навіть я сама здивувалася.

А ось демон вирішив перейти від розмов до дій. Він створив магічні пута, змотав петлю і спробував накинути її мені на шию. Одночасно з цим Стимус відкрив портал.

Я буквально в останню мить відхилилася від пастки. Мотузка чиркнула мене по вуху, залишивши палючий слід.

– Ах ти ж, стерво, – гнівно сплюнув Стимус, наново готуючи магічні пута для чергового захоплення.

Все сталося миттєво і мало такий ефект, що, навіть якби в мене був пророчий дар, не передбачила б.

Я кинула в демона бойове закляття, воно вийшло несподівано потужним, через що Стимус пробив дірку в стіні коридору та ввалився до бібліотеки. Пульсар втягнувся у магічну вирву. Простір спотворився, і відкритий портал просто вдихнув мене в себе.

Я навіть «а-а-а» проверещати не встигла, як уже борсалася в пелехах концентрованої магії.

«Тільки б у безпечне місце, тільки б у безпечне!» – молилася всім богам, поки мене крутило і жбурляло з боку в бік.

Портали без конкретного пункту призначення – дуже небезпечний вид подорожей. Може винести в кишеню між світами, у жерло вулкана або на дно океанської западини. Загалом, куди завгодно!

Хто ж знав, що Стимус з тих недоумків, хто задає координати в самому кінці?

Мене ще раз смикнуло так, що ледь назовні виворотом не вивернуло, а потім почалося вільне падіння.

– А-а-а-а! – ось тут і голос повернувся, а ще хапальний рефлекс підключився.

Я вхопилася за підвіску-артефакт, який подарувала мені подруга. І-і-і-і...

Приземлення виявилося несподівано м'яким, приглушене світло магічних світильників не вдарило по очах, у ніс дохнуло медовими ароматами.

– Вуф, – видала я, озираючись на всі боки. Навколо було вдосталь парчі, шовку і напівпрозорих тканин, що рухалися від легкого подиху вітру. На подушках сиділи напівоголені діви, які позеленілі від страху. – Де це я?

– Гик! – видала білявка, яка опинилася до мене ближче за всіх.

– Чудовисько свинориле, божественна кара на наші гріховні голови! – на одній високій ноті заголосила руда німфа.

Діви заверещали, але втікат ніхто з них не поспішав. Можливо, вся річ у тім, що в кожної на нозі я роздивилася браслет, а грубі ланцюги від нього тягнулися через усю кімнату і йшли кудись під мене?

– А без образ ніяк не можна обійтися? – набичилася я. – Можна подумати, ви тут усі тростиночки, цицьки он з ліфа вистрибують. Одяг потрібно підбирати відповідно до розмірів, діви. У деяких справах применшення, як і перебільшення, ні до чого.

Тут я пишномовно змахнула рукою і зачепилася поглядом за власні пальці. Зелененькі, товстенькі, з кривими нігтями і бородавками...

Артефакт подруги спрацював, і я знову виглядала потворною трольчихою!

– Щастя-то яке, – здавлено промовила я, змахуючи сльозу розчулення з куточка ока.

Знову потвора! Знову невпізнанна і вільна!

– Чудовисько зжерло пані! – ніяк не вгамовувалася німфа. – І нас зжере!

– Заспокойся, Анасія, – похмуро зиркнула на неї дівчина-перевертень.

– Я не збираюся вмирати такою молодою і такою принизливою смертю, – закотила очі німфа. І тут із надр своєї напівпрозорої спідниці вона дістала крихітну пилку для нігтів. – Краще ногою пожертвую, ніж здамся. Шановне чудовисько, починайте обідати з далекого від мене кінця.

Діви там, куди вона вказала пальцем, обурено пискнули. І тільки незнайомка-перевертень фиркнула з таким виразом обличчя, що я одразу зрозуміла -– з адекватних тут лише вона, решта з мозком ще з дитинства не подружилися.

– Вона завжди така притрушена? – запитала я дівчину-перевертня.

– На мене всього лишень кілька разів шафа падала, не варто обзиватися, – спалахнула Анасія, яка ніяк не могла примірятися, в якому місці почати пиляти власну ногу.

– Зрозуміло-зрозуміло, – стиснула губи я. – Відповіді на власне питання більше не потребую.

– Перш ніж псувати пилку, яка між іншим дефіцит, ти б хоч очі розтулила б для початку, –пирхнула німфі перевертень.

– І що з ними не так? – насупилася ця шалена.

– Чудовисько не жерло пані, воно...

– Вона, на хвилиночку! – тут же поправила її я.

– Перепрошую, – підхопила перевертень, виправившись: – Вона її всього-то розчавила.

– Гик! – не стрималася я і підірвалася на ноги.

Під мною справді лежала гномка, в руках вона тримала ланцюги дів.

– Ось чиї черевики муляли мені зад, – зробила висновок я. – І хто це?

– Пані Буелія, наша власниця, – підказала німфа. – Колишня.

Дуже-дуже цікаво.

– А хтось мені пояснить нарешті, куди я потрапила?!

– Так дім задоволень, вельмишановна, – стенула плечима дівчина-перевертень. – Бажаєте випробувати весь спектр насолоди?

У богів специфічне почуття гумору, ага.