Раді Вас бачити!

– Воно не дихає? 

– Звідки я знаю! – обурено почулося у відповідь.

– Поштрикай палицею.

– У мене немає палиці.

– Тоді чоботом.

– Сама поштрикай!

– Мені лячно, що чудовисько раптом прокинеться і одразу відкусить мою струнку ніжку. Цей світ не переживе, якщо його позбавити такої краси.

– Тобто моєї ноги тобі не шкода, а втрату твоєї наш світ, отже, не переживе?! Ну знаєш!

– Знаю. І ти знаєш, що я маю рацію.

– Дівчата, припиніть вже гарикатись! Треба щось робити! Ну будь ласочка! – зарюмсав ще один голос. – Анасія, Вольга, ну ж бо!

– Не плач, бо навіть дивитися гидко.

– Не мені одній, так? Хоч в чомусь ми з тобою можемо дійти згоди.

– Це не радує.

– Стули пельку, подружко.

– Блохи в шкурі перевертня – тобі ліпші подружки, ніж я. Затямила?

– У перевертнів немає бліх!

– Ми втратили нову власницю одразу після колишньої. Ще й години не минуло після смерті гномки. Може це прокляття? – почувся плач, ба ні – гіркі ридання.

– Пипоть тобі на язика, Альміра, щоб навіть рота відкрити не могла, якщо з нього будуть вилазити такі теорії.

– Можна подумати тільки я про це подумала, Анасія!

– Гадаєш мені взагалі немає про що думати, тільки про це зеленопике чудовисько?

– Вона нам обіцяла нове життя!

– Сите і безпечне!

– Коли це ви знову почали вірити у казки, дівчата? – їдко гимикнуло у відповідь. – Для куртизанок ніхто не робить дива і казок не пише.

– Ніколи не могла подумати, що ти така злюка, Анасія.

– Я просто навчилася дивитися на речі тверезо, Альміра. І тобі раджу. Може станеш меншою дивачкою.

– Краще бути дивачкою, ніж таким стервом, як ти.

– Припни язика, довговуха, а то я тебе його позбавлю. Щось ти занадто сміливою стала.

– Цією пилкою? А ще казала, що навчилася дивитися на речі тверезо, пф-ф! Може чудовисько, тобто, наша нова власниця, тобто покійниця, мала рацію і в тебе характер псується від порожнього шлунка?

– Подивилась би я на тебе, якби ти їла в останнє два дні тому.

– Не треба було пробувати тікати, Анасія, можливо пані Буелія і не позбавила б тебе хоча б синьої юшки, яку ми раз на добу сьорбаємо.

– Тебе не спитала, Вольго, що мені робити. Наче і дика кішка, а поводишся кошеням. Що? Знайшла роботу по собі, так? 

– Р-р-р!

– Дивіться, чудовисько, поворухнулося!

– В тебе галюцинації, Анасія. 

– Ти видаєш бажане за дійсність.

– Ні, я серйозно! Не вірите? Ой, гляньте! Рука сіпнулася і око відкрилося…

– Невже?

Ці дівочі голоси мені набридли, вони лунали в моїй свідомості наче гидкий комариний писк, все ніяк не давали змогу відпочити. Тож я доклала зусиль, що дістатися до джерела цих голосів і позбутися його, як комах хлопавкою.

– Пані чудовисько, пані чудовисько, прокидайтеся! Не залишайте нас напризволяще, будь ласка. Ми вже навіть до поганої власниці звикли, а зовсім без неї в п’ятому королівстві – загинемо. Невже вам треба за межею такий тягар на власній совісті?

– В мене немає совісті, – буркнула у відповідь я і розплющила очі. Спочатку все навкруги здавалося розмитими плямами, а потім… – Не затуляй мені світло, довговуха. І перестань мене поливати слізьми, терпіти не можу зайву вологу!

– Ой, вибачте, – знітилася Альміра. – Ви – живі!

– Навіть не знаю, чи варто мені радіти з цього приводу… – простогнала я, кожна кісточка в тілі боліла, мов я випадково потрапила під магічне ковадло.

– Ви завжди можете ще раз протаранити таємні двері пані Буелії, можливо, пощастить опинитися за межею – тож і радість з’явиться.

– Анасія! Що ти таке мелеш?

– Ти хто? – глипнула на німфу злим поглядом я.

– Ой, лишенько! – затулила долонями обличчя ельфійка. – Наша власниця втратила пам’ять!

– Боги послали нам зеленопике чудовисько так тепер ще й калікою її зробити – прекрасно! – закотила очі німфа і одразу отримала потиличника від дівчини-перевертня. – Ай! Не розпускай руки, Вольго, щоб не простягти ноги. Затямила?

– Тебе навіть мухи не бояться, Анасія, не треба на мене гарчати. І зубочистку свою забери, ще випадково поранишся.

– Забираю свої слова назад, – пробурмотіла я у спробі підвестися. – Це не дар – потрапити у це місце. Це прокляття. Чого застигли там як три тіні? Допоможіть!

Ноги не тримали, мене намагалися підняти троє дів, але…

– Ми не подужаємо, – буркнула Анасія і відмовилася від альтруїзму першою.

Куртизанки  побуряковіли від напруги, їх стрункі, а для мене скоріше кволі, тіла не витримували одну трольчиху. 

– Ні на кого в цьому світі покластися не можна, тільки на себе! – важко зітхнула я і…

– Мені не подобається колір обличчя чудовиська. До зеленого я вже звикла, але ці пурпурові плями… Так має бути? – примружилася німфа.

– І очі настільки витріщилися, що стали схожими на риб’ячі, – помітила Вольга.

– Можливо чудовисько зараз народить нам маленьке чудовисько? Я не проти стати нянькою – люблю крихіток.

– Якщо брати до уваги габарити нашої нової власниці, то її крихітка буде зовсім не крихітною… – сказала Анасія.

– Стуліть пельки! Як для куртизанок у вас занадто гострі язики!

– То ви нас пам’ятаєте? – зраділа ельфійка.

– Наточили об клієнтів, – гимикнула німфа.

– Вас навіть якщо захочу, то вже не забуду. В печінках засіли, – буркнула я. – І перестаньте витріщатися – не вагітна я. Просто всі мої складочки раптом стали заважати зіп’ястися на ноги. Але це, я впевнена, тимчасово. От зараз трохи відпочину і…

– Я б не надто розкочувала на це губу, ще пів години і від твоїх кінцівок взагалі не буде ніякої користі.

– Хто це сказав? – зойкнула Альміра.

– Покажись, – набичилася я. – Хочу знати, кому язика на дупу натягувати за такі дурні прогнози.

– Сама ти дурна, – пирхнуло у відповідь. – Закляття захисту завжди так діє на крадіїв. Спочатку ноги відніме, потім перестанеш руки відчувати, потім язик відніметься і нарешті…

– Покажись вже! Я не звична говорити з порожнечею.

– Ти не тільки дурна, але й сліпа. Та я від тебе і не ховалася, завжди на одному місці – голову лишень підніми.

Прямо над нами на стелі колихалася якась зелена пляма з червоними очками. Вишкір у неї був... як у крокодила.

– А-а-а! – заверещали дівчата. – Ляпка-монстр!

Ельфійка раптом опинилася під ліжком, а Анасія на руках у Вольги. Перевертень отетеріла від такої близькості заклятої подружки.

– Ну чого одразу монстр? Я навіть зуби почистила…

Не знаю чому куртизанки так злякалися, пляму хоч і не можна було назвати гарнюнею, але жахачки від її вигляду мене не брали. А от від перспектив померти страшною смертю – адже ноги я дійсно перестала відчувати – так.

Мабуть, ще ніколи мені так страшно не було, як зараз. Добре, що навчилася тримати обличчя і не показувати слабкостей, тож…

– Хто така і чого треба? – запитала я.

– Ех, завжди я мала слабкість до ділових жінок, і тут чуйка мені допомогла – не помилилася я стосовно тебе.

– Стосовно того, що я дурна? 

– Стосовно того, що ми з тобою, моє зеленопике диво, домовимося.

– Цікаво, – гимикнула я. – І нащо мене це треба?

– Маю сумнів, що ти хочеш сконати страшною смертю від дії захисного закляття. Я права?

– Мушу визнати, в мене були плани на це життя, тож так, конати я ще довго не збираюся.

– Тоді ти не обійдешся без моєї допомоги.

– Що ти пропонуєш? – зацікавилась я.

Пляма посміхнулась.

– Не говоріть з монстром, пані, – зашепотіла Альміра, зробивши страшні очі. 

– Чого це?

– Вона ще й питає, – закотила очі німфа.

– Злізь з мене, – перевертень зіштовхнула закляту подружку зі свого тіла. – Причепилася, наче кліщ, світ затуляєш.

– В мене просто хапальний рефлекс – нічого не можу з ним зробити.

– Хапай когось на стороні, а до мене не лізь, – нахмурилась перевертень.

– Та не надто і хотілося!

– Ляпка отруйна, паразитує в будинках, де є брудні магічні еманації і може висмоктати будь-які чари, залишивши мага наче порожню посудину – ні з чим, – пояснила мені ельфійка.

– Я вже звикла до образливого прізвиська «монстр», але з паразитом кардинально не згодна, – роздратовано пирхнула пляма. – Ви просто не розумієте, яка колосальна користь від мене. Та я справжній рятівник цього дому спокуси! 

Дівчата не надто перейнялися такою героїчністю монстра, а от мені взагалі було по цимбалах. Оніміння вже підкочувало до рук, тож я мусила поспішати.

– Ближче до справи. Чого хочеш і що пропонуєш?

– От такий підхід я розумію, – задоволено відгукнулась пляма. – А то колишня власниця дому все знищити мене намагалася, чаклунів та відьом викликала, але забула, що в неї мозок з горіхове зерня, тож зі мною не порівняти.

Я замислилася чи взагалі у ляпки був мозок. Судячи з її тіла…

– А де? – зацікавилась я.

– Всюди, – одразу відповіла вона, наче прочитала мої думки. – Один суцільний мозок – уявляєш? Не раджу навіть пробувати мене перехитрити, бо тоді говорити вже не будемо, одразу домовину підшукувати прийдеться.

– А поки що ми лишень балакаємо. Це вже починає мене дратувати, – збрехала я, бо страх зсередини трусив, оніміння надто швидко поширювалося, а я власна магія не відгукувалась.

І чому я одразу не перевірила ті кляті двері на магічний захист? Вирішила силою протаранити, ледве лоба не розбила.

– Перепрошую. Настільки довго не мала цікавого співбесідника, що язик за зубами не тримається, – посміхнулася ляпка. – Отже, я хочу окрему кімнату для себе – ця мене цілком влаштовує – захист, ситне харчування залишковими еманаціями магії і живу жертву щотижня.

Дівчата зойкнули.

– Жертву? – німфа одразу згадала про пилочку, яку зараз знову тримала поперед себе, наче зброю.

– Я не пишаюсь цим, але не треба забувати, що я – хижак, і тому маю певні потреби, – пояснила пляма. – Специфічні.

– І що мені з того буде?

– Допоможу позбавитися дії захисного закляття.

– Ми самі знайдемо антидот, – запропонувала Альміра.

– Запросимо якогось цілителя, щоб допоміг, – підтримала її Вольга.

– Що? – глипнула на мене німфа, коли я перевела на неї погляд. – Як на мене, то своє чудовисько завжди краще, ніж кровожерливий монстр над головою. Тож я теж допоможу вас рятувати, пані. 

– Та невже? – не повірила я.

– Хоча б заважати не буду, – буркнула Анасія, що вже більше нагадувало правду, ніж її обіцянка порятунку.

– Ви не встигнете, – пирхнула пляма. – Вона сконає скоріше, ніж ви знайдете кристал для зв’язку з цілителем.

– Чому я маю тобі вірити? – примружилась я.

– А чому не маєш?

– Тому що ти монстр?

– Тебе теж не принцесою, а чудовиськом називають, – гимикнула пляма.

– Логічно, – буркнула я і зирнула на куртизанок, ті одразу ж опустили голови, наче відчували за собою провину. – Підберемо тобі кімнату десь деінде, щоб твої специфічні потреби не заважали працівникам та пожильцям.

– Яким пожильцям? 

– А ти не чула? Я кардинально змінюю цей бізнес, тепер ніякого дому спокуси – таверна, де можна ситно поїсти, гарно провести час і навіть залишитися з ночівлею на декілька днів. Розважальну програму ще не продумала, але впевнена – не забарюсь.

– Цікаво, – оцінила ляпка. 

– То як тобі підвал? Темно, тихо, затишно.

– Хочеш позбутися мене? – загрозливо блиснула очима монстр. – Ще б цвинтар запропонувала.

– А ти погодилась би?

– Пф-ф!

– Слухай, я хочу щоб мій бізнес був успішним, а ти ситою. Розумієш взаємозв’язок? 

– Ні.

– А ще казала, що вся – суцільний мозок, – закотила очі я. Голова – єдине, що я зараз відчувала. – Ніхто не погодиться винаймати житло там, де смертельна небезпека чатує прямо на стелі.

– Я можу рухатись по будь-яких поверхнях.

– Тим більше. 

– Гаразд, нехай буде підвал. Але щоб затишний і з бібліотекою!

– Ти ще й книгами харчуєшся? – витріщилась на неї я.

– Взагалі-то я їх читаю, – чомусь засоромилась пляма. – Люблю історії про печери пристрасті та довгі нефритові жезли.

– Збочення якесь, – пирхнула я. 

– Чого одразу збочення? – раптом пішла у захист Альміра. – Ми теж читаємо у вільний від роботи час, ці романи – рятують життя!

– Чомусь я навіть не дивуюся.

– Ти просто нічого не тямиш у якісній літературі, – заявила монстр. – Хоча й маєш такий природній гарний колір тіла.

– Дякую. Отже, житло, захист та їжу я тобі забезпечу. Після невдалого бізнесу Буелії-покійниці потрібних тобі еманацій тут стільки, що обжертися можна буде. Головне, щоб ти не чіпала моїх працівників та пожильців. Зможеш?

– Ображаєш. Я може і хижак, але вихована і розумна істота!

А так на перший погляд і не скажеш… 

– Залишилося домовитися стосовно жертв.

– Відгодованих не потребую, хоча б щоб не смерділи, – одразу попередила пляма. – В мене чутливий нюх.

– Згодна згодовувати тобі ворогів раз на місяць.

– Мова йшла про раз на тиждень! – обурилась монстр.

– Раз на місяць і я особисто знайду тобі найкращі романи в улюбленому жанрі. А якщо захочеш, то ще з десяток напишу.

– Знаєшся на пристрасті?

– Вмію чесати язиком.

– Язик не бере участі у створенні цих шедеврів! – закотила очі пляма.

– Ти будеш здивована моїй винахідливості. Ну то що?

Монстр замислилася. А дівчата раптом сполошилися, хоча до цього моменту були випадковими свідками.

– Це справжнє шаленство!

– Не треба погоджуватися!

– Ні! – почали горлати вони.

– Згодна. А ти?

– Згодна, – кивнула я. – Вдаримо по руках? Ой, я забула, що в тебе їх немає.

– І про те, що вже не можеш власними рухати.

– Звідки знаєш?

– Я відчуваю магію.

– Якщо ми домовилися, то я чекаю, коли ти позбавиш мене наслідків цього клятого закляття. Що робитимеш?

– Відсмокчу, – упевнено відповіла пляма і раптом я злякалася.

– Ми ще не настільки близько знайомі!