Раді Вас бачити!

– Ось і все, – заявила пляма, відводячи від мого обличчя свій зелений мацак. – Як новенька.

– Тільки з синцем на лобі, – захихотіли дівчата. 

– Занадто присмокталася, паразитка, – додала Анасія.

– Багато ти розумієш! – пирхнула монстр. – Я просто настільки старалася допомогти, що трохи не розрахувала сил. Але краще пересмоктати, ніж не досмоктати чужу магію.

Не знаю, що вона там смоктала, але в мене навіть запаморочилося в голові. Щоправда це швидко минулося та не було таким важливим, як те, що чутливість до тіла повернулась.

– Ти часом мою магію разом з дією захисного закляття не забрала? – примружилася я, підіймаючись на ноги – світ одразу заграв новими барвами. От як мало треба для щастя, всього лишень повернути самостійність.

– Ображаєш, – пирхнула пляма. – Я не настільки дурна, щоб шкодити домовленості, яку сама ж і ініціювала.

– Гаразд, тоді я не стану виривати твої мацаки.

– А збиралася?

Я лишень знизала плечима.

– Захисне закляття на дверях комори ще діє? – запитала я монстра. – Чи все на мене витратилось?

– В нього був один заряд, який, так, весь вичерпався на тебе.

– Добре, – потерла долоні я. – Тепер можна вибивати.

Я відійшла в дальній куток кімнати, примірялася і вже збиралася набрати швидкість, щоб знести надокучливу перепону на шляху до їжі, як…

– Ти завжди все береш грубою силою? – запитала мене ляпка.

– Ти просто її не маєш, тому заздриш.

– Ще чого, я просто вмію розумно витрачати ресурси, які надала мені природа.

– Що ти маєш на увазі? – примружилась я.

– Та голову вона дурить, – закотила очі Анасія і дівчата погодились.

– Я просто знаю, де Буелія заховала ключ від комори.

– І ти мовчала? – витріщалася я на пляму. – От і як тобі довіряти після цього? Чи хочеш, щоб я переглянула умови договору?

– Не треба мене залякувати, я теж це добре вмію, – вишкірилася монстр.

– Гаразд, без сварок. То де він?

– Подивись у першій шухляді комода.

– Тут білизна, – скривилася я, навіть гидуючись засунути туди руки. – Ще й якась дивна, все стрічечки та ланцюжки.

– Пані Буелія мала своєрідний смак, – сказала Вольга.

– У всьому, – кивнула ельфійка.

– Вже навіть не маю сумнівів, – пирхнула я і подивилась на пляму, яка перемістилась по стелі і тепер звисала прямісінько над моєю головою. – Ключа тут немає.

– Він серед трусиків. Подивись краще і дістань, якщо так хочеш.

Моя психіка витримала багато випробувань, які підкинула доля, але це було… Дивно, гидко та необхідно.

Риючись у білизні покійної гномки я сподівалася тільки на одне, що ця пані часто її прала. Тож коли витягла довгий срібний ключик, щастю моєму не було меж.

– Є!

– Я ж казала, – задоволено посміхнулася пляма.

Я не стала відволікатися на розмови з нею, чимскоріше відчинила комору. Чого там тільки не було! В магічній академії нас добре годували, але зараз в мене прямо очі розбігалися від таких багатств. 

– А ця ваша пані Буелія зналася на їжі, – простягнула я, роздивляючись запаси харчів, яких на рік вистачить, навіть якщо годувати всі прилеглі квартали. – І на магічних кишенях.

Ця комора зсередини мала вигляд величезного сховища, кінця і краю якого не було видно.

– А казала, що ми занадто погано працюємо, щоб за ці гроші забезпечити нас їжею, – нахмурилася Альміра. – Брехала?

– Як зараз сонце світить, – гимикнула Анасія.

– Їй просто  подобалося знущатися над нами, – нахмурилась Вольга.

– Цього більше не буде, – запевнила дівчат я і подала кожній по шматку хліба, ковбасу та сир.

Пляма згодилась поїсти сир з пліснявою, і то тільки, як вона запевнила, через повагу до нової власниці. Щоб не ображати.

Я не збиралася витрачати на образи свій час, а коли перший голод минув, зіп’ялася на ноги.

– І що далі? – запитала Анасія.

Я зачинила комору, а ключик сховала у місце між грудьми – краще за сейф буде.

– От тепер можна і лад в цьому домі навести. Де ви, кажете, дівчата обслуговують клієнтів?

– Ми не казали, – нахмурилась ельфійка.

– От зараз якраз час почати. Я чекаю.

Отримавши потрібну інформацію, я потерла руки і пронеслася по всіх кімнатах дому задоволень зеленим ураганом. 

Якої гидоти тут тільки не було!

Ляпку-монстра, щоб ви розуміли, я гидотою ніколи не вважала. А ось чоловіків, що використовують жінок на свою потребу – так.

Дівчата залишилися у кімнаті померлої гномки – подалі від розбірок та друзок, що летіли при вичищенні будинку розпусти.

Мені не завадила б якась зброя. Але… завдяки Аліші я і сама була зброєю.

Троляча зовнішність, нахабство і магія були на моєму боці – з усім впоралася. Та й боги, чи Альбрімські, чи іносвітські, виявилися на моєму боці.

– Ей, полегше! – обурувався демон з крихітними ріжками зеленого кольору.

– Можеш подякувати, що я тобі тільки підсрачник дала, а не в кишені винесла з будинку, – глузувала з цього надто дрібного, як на демона, чоловіка я.

Ми стояли на ґанку будинку. Я вже втомилася рахувати скількох клієнтів за сьогодні ось так вигнала звідси.

– А я чув, що ти спочатку роги відкручуєш, потім вже говориш.

– Слава вже передує моїй появі? – гимикнула я. – Не хвилюйся, любчику, я не добиваю хворих та знедолених.

– Я здоровий!

– Правда? А на перший погляд і не скажеш.

Демон намурмосився.

– Чого це?

– Бо роги наче й є, а наче й немає, – знизала плечима я. – Тож немає що відкручувати.

– А ось і є, – чоловік ледве в моє обличчя маківкою не всунувся. – Невже не бачиш.

Я скривилася.

– Я не захопила свої окуляри. А без них якось…

– Дурепа! – бризнув слиною демон.

– Та я й без окулярів язика тобі вирву і на хвіст накручу, хочеш?

– Ні! – одразу ж припнув язика чоловік. – Ви…вибачте.

– Я подумаю, – кивнула я і схилилась до дрібного клієнта. – А поки що…

– Що? – також понизив голос до пошепку він, мов я збиралася довірити йому якусь таємницю.

– Тікай, – посміхнулась демону я. – Поки я не передумала…

Чоловік перерахував дупцею всі сходинки на ґанку. І цього разу я навіть не намагалася надати йому штучного прискорення. З цим впорався страх.

– Я здоровий! – заголосив демон, коли відбіг від будинку на пристойну відстань. – І роги в мене є!

– Дурбецало, – сплюнула під ноги я, пожувала травинку і, закотив рукави, повернулась до власної важкої праці.

Ех…

До вечора колишній дім задоволень спорожнів від клієнтів, а золото на розвиток нової справи все прибувало та прибувало. Тих, хто хотів умаслити нову власницю хабарем, я била в пів сили. 

Коли все скінчилося і останній клієнт відповзав від будинку, я зібрала всіх дів, які тут працюють, на кухні. Щоб разом повечеряти та розповісти нові правила.

– То що тут буде? – запитала орчанка варто було мені закрити рота. – Таверна? І ви в це вірите, дівчата?

Куртизанки розгублено озирались по сторонах і шукали підтримки одна в одної. Мені було боляче навіть просто дивитися на цих бідось, і одразу знову чухалися кулаки.

А я ж добряче сьогодні приклалася ними об клієнтів покійної пані Буелії.

– Таверна, – підтвердила я. 

– Чим доведеш? – запитала орчанка.

– Навіть намагатися не стану. Втомилася. Тож вам доведеться мені повірити.

– Ми вже одній повірили, – почулося від відьмочки, яка стояла поруч з орчанкою.

Я розуміла їх недовіру, але вона все одно краяла мені серце. Хоча раніше я думала, що моє серце вже не спроможне так швидко перейматися чужою долею…

– В своєму житті я не люблю дві речі: невігластво та порівняння мене з іншими, – склала руки на грудях я. – Тож якщо хто наважиться піти, примушувати залишитися не буду. 

– Ха, – продемонструвала сміливість орчанка, але вона миттєво зникла, варто було мені заговорити знову.

– І нікого переконувати у своїх намірах теж не маю бажання. Хочете працювати в таверні – добре, ні – нікого не затримую.

Цей день був надто важким, щоб ще шмарклі на кулак намотувати. Особливо, якщо це взагалі не твої шмарклі.

Я зачекала хвилини дві, але ніхто з дів не виявив бажання втекти звідси.

– Ну? Невже ніхто не піде та не змусить мене вичавити з себе сльозу? – запитала дівчат я. – Ні? От і добре. Тоді займемося вечерею.

– Вечерею? – пройшовся шепіт куртизанками. – Нас нагодують?

– Вольго? – кинула погляд на дівчину-перевертня я. – Ти казала, що вмієш готувати, так?

– Так…

– От і займись корисною справою, а той хто має бажання та кулінарний талант може приєднатися, – я кинула дівчині ключа від комірчини. – Ти знаєш, що з цим робити.

– Очманіти, – видихнула Альміра.

– А я казала, що цьому чудовиську можна довіряти, – гимикнула Анасія, змусивши мене вдавитися повітрям – бреше і навіть не червоніє! От це талант. – Правду я кажу, пані?

– Мене звати Рейна. І поки ми чекаємо на вечерю… пропоную познайомитися.

Якби не Анасія, то я б ще довго змушувала до розмови колишніх куртизанок, вони не мали до мене довіри. Але німфа допомогла.

Тож, коли Вольга з декількома дівчатами повернулись і розпочали готувати, ми вже трималися більш товарисько і майже невимушено.

Альміра, Вольга й Анасія трималися сміливіше, у поглядах решти я поки що читала лише боязку надію і недовіру.

«Не біда, – подумалося мені в цей момент. – Відігрію, навчу любити себе, довіряти й жити по-новому...»

І сама з ними цього повчуся. Немає межі досконалості!

Повечеряли ми смачно, ситно.

– Дякую, – почула я від своїх нових підопічних. 

Я обіцяла дівчатам, що займусь їхніми кайданками трохи пізніше, от слушний момент і настав. Один з ключиків, які я знайшла в комоді пані Буелії, слушно підійшов до кайданок. Тож через деякий час, коли обійшла дівчат по колу, звільнила всіх.

Дехто одразу прикликав магію.

Дехто почав плакати. Від радості.

Дехто прикликав свої другі сутності і трансформувався.

Через декілька миттєвостей кухня нагадувала якийсь цирк, а не приміщення колишнього будинку спокуси.

Я не стала зупиняти дівчат у прояві емоцій, просто сіла в куточку з кухликом холодного напою і замислилась. Після їжі я розслабилася, в задумі торкнулася кулона і...

– О-о-ох, – пронеслося кімнатою.

Так, я повернула собі справжню зовнішність, чим привернула увагу навіть серед цього хаосу. Артефакт Аліші працював справно. Шкода, подруги поруч не було і її ящірка залишилася в академії... Ні-ні і я сумувала за колишнім майже безтурботним життя – пошуки вбивці-метаморфа мене не обтяжували. Ну нічого, ось налагоджу тут усе і знайду спосіб зустрітися з подругою. Які наші роки, так?

– Саме так я по-справжньому виглядаю, – сказала дівам я. – Якщо не враховувати ті моменти, коли злюся або голодна. Тож мотайте на вус.

– Добавочки, пані? – тут же підскочила до мене Анасія.

– Може, десерт? – люб'язно запропонувала руда відьма.

– Фруктів? – запитав хтось ще з натовпу.

– Гик! – не стрималася я. Об'їлася!