Раді Вас бачити!

– Та не хвилюйся ти так, – закотила очі я. – Вже позеленіла від напруги. А це, взагалі-то, мій колір. Пам’ятаєш?

Анасія витерла піт з чола. Руки в неї тремтіли.

– Навіть й гадки не мала, що колись буду працювати у таверні, та ще й так хвилюватися перед відкриттям.

– Можна подумати, ти мріяла трудитися куртизанкою, – пирхнула Вольга. – Освоїти нову професію не буде важче, ніж стару.

Дівчата, які мали допомагати Анасії в залі, захихотіли. Мені взагалі-то було байдуже на інших, але чомусь той факт, що колишні куртизанки стали більше посміхатися та відкриватися світові – грів душу.

– Краще стули писок і повертайся до своїх каструльок та баняків. Поки я тебе тут не гепнула, – нахмурилася німфа.

– Ніяких вбивств в день відкриття таверни, – попередила я дівчат. – Хоча б не тут. Вийдіть в місто і знайдіть вже тихий закапелок для брудної справи.

– Ще б якби я тебе боялася, – їдко посміхнулася дівчина-перевертень заклятій подрузі, але слухняно повернулася на кухню.

Вона тепер там хазяйнувала. Ще декілька дівчат допомагали Вользі готувати різноманітні страви – проблем з провізією в нас більше не було – та смаколики для особливих гурманів. Як ото, наприклад, сир з пліснявою. Мене від нього вернуло, а ляпка була в захваті!

– Завжди доведе мене до гризні, а потім блисне п’ятами, – закотила очі Анасія. – Ну що, дівчата, до роботи?

Бемкнув годинник, сповістивши нас, що дев’ята ранку – час офіційного відкриття – настала.

Німфа поправила сукню та попрямувала відчиняти двері.

Дівчата виструнчились біля столиків, готові допомогти клієнтам обрати страви і напої. Я клацнула пальцями і в таверні залунала приємна мелодія – моя магія слухалася з кожним днем все краще і краще. Мабуть, призвичаювалася до цього світу.

Анасія постояла в дверях і важко зітхнула.

– Ну що там? – одразу напружилася я і перестала натирати до блиску чарки.

Напої поки що я вирішила взяти на себе, тож стояла за стійкою біля пляшок.

– Ех…

– Скажи, щоб не всі одразу заходили, в порядку живої черги. Їжі, питва та гарного настрою у нас на всіх вистачить.

– Тут така черга, що в мене очі її не бачать, – буркнула німфа.

– Як це не бачать? На додачу до кепського характеру в тебе ще й проблеми із зором? – нахмурилася я і, перестрибнув стійку, підійшла до Анасії.

– Здається, у нас проблема з попитом, – зітхнула дівчина. – Втішатися у будинку задоволень були бажаючі, а ось…

– Навіть не починай, – рубанула ребром долоні повітря я.

В мене навіть роги від злості почали свербіти. Шлях до таверни був порожній, навіть якогось крихітного нелюда навкруги не проглядалося, лишень вітер тут шмигляв.

– І не збиралася, Рейна, – стенула плечима німфа, збрехавши.

Анасія з таким задоволенням мармелад не жувала, як любила длубатися у неприємностях.

– От і добре. Нам просто потрібно зачекати, – сказала я. – Мабуть, народ переплутав години відкриття і натовп рине сюди за годину. 

– Авжеж, за годину, – гимикнула Анасія.

– Залиш двері прочиненими і займися справами.

– Якими справами? – примружилася німфа.

– Ну хоча б перевір чи все готове до відвідування клієнтів, я не знаю, – закотила очі я. – Можеш Вользі мозок длубати, а мій залиш у спокої.

– Ця твоя рогата сторона така чутлива і ніжна, – невдоволено пирхнула дівчина. – Що кожен раз, коли ти її обираєш, я починаю сумувати за трольчихою. 

– Та невже?

– Навіть сама не сподівалася, що колись таке скажу.

Я вже звикла, що завжди маю рацію, але зараз…

За годину клієнти не прийшли, за дві теж і навіть за три! Дуже важко було зізнатись собі, навіть не дівчатам, що я помилилася і ми даремно ризикували, тож…

– Ти куди? – запитала Вольга. На кухні їй вже робити було нічого. Тож дівчина-перевертень тинялася залою зі всіма іншими.

– Якщо клієнти не йдуть до нас у таверну, то потрібно нагадати їм, що саме вони втрачають.

– Може не треба? – сором’язливо запитала мене Альміра. Ельфійка обрала працю в саду, відчувала потяг до рослинного світу і мала хист до цього, але зараз споглядала за нашим програшем, як і всі дівчата.

– Треба, Міро, треба, – рішуче заявила я і вийшла за двері.

Через декілька хвилин я вже мандрувала прилеглими до нашого кварталу вуличками. Містечко жило, бубоніло, сміялося, дихало. Це тільки моя таверна в день відкриття нагадувала закинутий цвинтар. Навіть ні один некромант не зайшов!

От трясця!

Я рішуче підійшла до містян, які гуртувалися біля лавки солодощів і сліпуче посміхнулася.

– Вітаю. Гарна погода, чи не так?

– Чого тобі, рогата? – буркнув товстий дядько з сивими довгими вусами, на які ледве не наступав.

– Ви тільки солодощі полюбляє, чи як?

– Що як? 

– Хочу запросити вас у таверну «У Рейни», там такі страви смачні, що ви вуса замучитеся облизувати!

– В яку таверну? – намурмосився дядько.

Він не тільки мав чудернацький вигляд, але й поганий слух?

– «У Рейни», – терпляче повторила я, хоча вилиці вже зводило від вимушеної посмішки.

– До куртизанок, в будинок задоволень, – підказав йому довготелесий телепень в червоній камізельці.

– А-а-а, – простягнув дядько. – Що, мужики перестали приходити, то ви вирішили по вулицях їх виловлювати? Розпусниці!

Він так голосно і обурливо на мене верещав, що навіть мову відібрало. На мить.

– Та я…

– А які нині розцінки? – пошепки звернувся до мене вусань, озираючись по сторонах, наче боявся що хтось почує.

– Та що ти з нею панькаєшся, Борбо? – запитав рудий демон. – Кущі бачиш? Хапай і тягни, домовитеся в процесі.

Чоловіки загиготіли. В одну мить вони перестали мені нагадувати вихованих нелюдів, а набули вигляд справжніх мерзотників. Фу, гидота!

– Третина печінки, одна нирка, і пів яєчка, – не стала відводити погляд я. – Постійним клієнтам зроблю знижку – відкручувати роги і клювати мозок не буду. Якщо самі не забажаєте.

– Що вона таке верзе? – вусань повернувся до інших чоловіків тут. – Гик!

В його очах я чітко бачила страх, він, здавалося, навіть мав запах. Кислого пива та солоної риби, а ще поту. Бридота!

– Всілякі дурниці, – відмахнувся телепень у червоній камізельці. 

– Та чого з нею панькатися?– набурмосився рудий демон. – Залякувати нас вирішила – не на тих натрапила!

– Настільки шкода пів яєчка? – глузливо простягла я. – Розумію. Не варто ділитися тим, чого й самим не вистачає.

– Ах ти язиката паскуда, – сплюнув демон. – Ходи-но сюди і я сам дам тобі перевірити, що в мене є, а чого немає.

– У мене занадто погано розвинена дрібна моторика рук, – важко зітхнула я. – Боюся, що не зможу нічого намацати. І лупу я залишила в своїй жіночій сумочці. Не сподівалася, що доведеться шукати щось настільки дрібне і несуттєве.

Демон раптом заревів, його очі налились багрянцем, шкіра порепала і цей мерзотник кинувся на мене. Роги виставив і попер, наче вирішив наколоти мене на них, як шматок м’яса.

Але я була надто розумною і гарною, щоб так безглуздо підставлятися під удар. Тож мені нічого не варто було трохи зачекати та у останню мить прудко відстрибнути у бік.

Демон відплати пролетів повз мене та гримнувся в дерево – не встиг вчасно загальмувати.

– Ой, – притиснула долоні до рота я. – Яка прикрість!

– Іди сюди, паскудо!

Роги у рудого виявилися гострими, тож не дивно, що він ними увійшов в стовбур дерево, наче ніж в масло. Тільки ось… вивільнитися ніяк не виходило.

Демон гарчав, пручався, намагався висунути роги, але вони міцно засіли у деревині. А сильно смикати чоловік боявся, аби не залишитися без справжньої гордості нашої раси.

– Бідося, – видихнула я. – А якби одразу прийняв свої недоліки, то нічого не сталось би. Потрібно вміти визнавати власні помилки.

– Звільни мене!

– Ага, зараз. Ось тільки відполірую кігтики об твоїх друзів… Зачекай, любчику.

Вусань важко зглитнув.

– Може не треба? 

– Не ганьби нас, Бобро, – наказав йому довготелесий телепень. – Дівку злякався? Та ну!

– Ой даремно ти сюди зайшла, кралечко, – простягнув товстань, що якраз приєднався до нашої різноманітної компанії. – Ой даремно…

Чоловіки почали насуватися на мене. Тільки дядько стояв так, наче приріс до землі. Єдиний розумник в компанії чи справжній боягуз?

– Та й сама вже бачу, що з таких клієнтів в таверні каші не звариш. Але на корм ляпці – підійдете.

– Ляпці? – перепитав мене вусань. 

– А я не казала? В таверні є персональний монстр для особливо шкідливих клієнтів. Бажаєте ближче познайомитися?

– Дуже бажаємо, – облизався товстий гад. – Тільки з тобою. Задовольниш всі наші бажання?

– Одразу всі-всі? – заляскала віями я. Ну просто сама невинність! – Я навіть не знаю чи подужаю…

– Ми тобі допоможемо розкрити весь потенціал, – пообіцяв довготелесий чолов’яга і вже почав знімати камізельку.

Вони загрожували мені вдень посеред міста! І абсолютно нікому до цього не було ніякого діла. Ну не паскудство, а?

– Ех, якщо ви так сильно просите… – голосно зітхнула я і доторкнулась до амулету.

Ніхто з чоловіків не очікував що з красуні я за мить перетворюсь на кровожерливе чудовисько.

– А-а-а! Рятуйте! – верещали вони, намагаючись втекти.

Але цей шлях від самого початку був в нікуди. Бо від мене ще ніхто не врятувався. Особливо, якщо я наслинила досягти справедливості.

– Це х-хто? – витріщилась на мене Анасія, коли я жбурнула чоловіків на підлогу таверни.

– Клієнти. Сама не бачиш? Покажи їм який столик зайняти і принеси сьогоднішню страву дня.

Чоловіки стогнали, але вже навіть не намагалися втекти. Потомилися, бідосі.

– Мене беруть сумніви, що вони зможуть сидіти, – сказала німфа.

– Чи їсти, – підтримала її Вольга.

– Якщо не зможуть, то позбавляться тих частин тіла, які дуже цінують. Ми вже домовилися, правда, хлопчики? Вони дуже хочуть спробувати наші страви, розігрій їжу, Вольго.

Чоловіки почали рюмсати, дехто витирав шмарклі об довгі вуси Бобро. Користувалися моментом, коли їхній друг був непритомний.

– Я взагалі проти насильства! – скрикнула Альміра. – Це що кров?

Демона, в якого ельфійка тицяла пальцем, я теж притягла сюди. Щоправда, частинка його так і залишилась застряглою у стовбурі дерева. Але однорогий демон краще ніж взагалі безрогий, еге ж? Я намагалася тренувати милосердя. Навіть задихалася трохи від зусиль.

– Їм занадто сильно кортіло скористатися колишніми послугами, що пропонувала пані Буелія, от я і…

Альміра пнула демона в живіт.

– Ти ж проти насильства! – нагадала їй Вольга.

– В мене просто нога смикнулася, – знизала плечима ельфійка. – Іноді таке буває, не звертайте уваги.

Мене такі дрібниці взагалі не хвилювали, як і те, що Альміра навіть наступила на демона, коли прямувала в сад. Можливо в неї не тільки нога смикається, але й зір підводить. Іноді таке трапляється. Особливо після занадто важкої і нервової роботи…

– То, що з ними робити? – перепитала мене Анасія. Тепер вона дивилася на чоловіків з гидливістю та злістю.  – Харчі будемо витрачати чи одразу до ляпки?

Колишні куртизанки, які мали обслуговувати наче офіціантки залу, тепер витріщалися на клієнтів мов на ворога. Я бачила: варто мені дозволити, і вони навіть шмаття після чоловіків не залишать – роздеруть за образи, які довелося стерпіти від клієнтів.

Але я мала на меті інше.

– Ляпка давно не їла, треба її порадувати, – сказала одна з дівчат.

– И-и-и, – затремтіли чоловіки, я вже встигла їм у подробицях розповісти, чого чекати від нашого монстра в таверні.

– Чого це одразу витрачати? – здивувалась я. – Годувати будемо. Ви ж спробуєте наші страви?

– А-авжеж, – радо закивали наші перші клієнти. – Тільки не вбивайте.

– Яке вбивство? Про що це ви, любчики? – пирхнула я. – У мого закладу ідеальна репутація. Нема ворогів – нема проблем. Вольго, де ти там?

– Зараз йду!

Доволі скоро чоловіки сиділи за столиком, а з кухні вийшла Вольга та руда магічка Аріль – за допомогою її магії таці зі стравами пливли повітрям.

– Ну що? Смачного вам, – побажала я клієнтам. – Не вдавіться тільки. 

– Гик!

Я знову торкнулася амулету і повернула собі справжню подобу. А потім важко зітхнула.

Чергова сукня була зіпсована.

Все таки мій розмір суттєво відрізнявся від трольчихиного. Але своїми силами я би цим покидькам точно раду не дала.

– І це все? – запитав мене Бобро.

– Що все? – не зрозуміла я, підраховуючи вартість сукні, щоб додати її до кінцевого рахунку чоловіків.

– Нам просто це все з’їсти і тоді ти даси нам спокій? – перепитав однорогий демон.

– Тоді я подумаю чи давати вам спокій, – продовжувала лякати їх я. І це добряче вдавалося, навіть дивно, що такі боягузи трапились. – А-а-а… Я б не радила цього робити.

Довготелесий телепень спробував заховати виделку у рукав сорочки.

– Я просто… – почав виправдовуватися він, та настільки сильно нервував, що двох слів зв’язати не міг і весь вкрився яскраво-червоними плямами.

Я забрала в нього виделку. Що це за зброя проти дівчат? Та й взагалі, навіщо проти нас використовувати зброю, коли можна мирно домовитися?

– Якщо мені щось не сподобається, не забувайте, що моя ляпка завжди голодна, – продемонструвала талант до перемовин я.

– Гик! – прикрив долонею рота товстань. – Перепрошую. Щось не в те горло пішло.

– Це картопля. Вона часто буває карколомною, – пояснила Анасія. – Краще жуйте. Цілителя, щоб допомогти, якщо раптом ви зараз вдавитеся, в нас немає.

– И-и-и, – раптом розридався Бобро.

– Настільки не смачно? – невдоволено склала руки на грудях Вольга.

Навіть не уявляю навіщо вона прихопила з кухні ножа, але разом з ним дівчина-перевертень виглядала рішучою, як ніколи. Наче смертельна вбивця.

Мені сподобався її новий образ – це мотивувало клієнтів до життя. Особливо цих клієнтів.

– Я не хочу розраховуватися яєчком… Воно мені надто дороге, прикипів вже.

Дівчата ошелешено подивилися на мене, на що я лишень знизала плечима.

– Добре, я теж вмію йти на компроміси. Можемо домовитися про інший розрахунок.

– Справді? – зацікавилися клієнти.

– Мені потрібні гарні відгуки про роботу таверни. Якщо забезпечите – будете живі і навіть ситі, – сказала я. 

– А яєчки? – уточнив Бобри.

– Без ножа мене ріжете. Ну добре, яєчка залишаться з вами, – важко зітхнула я, наче збирала колекцію з частин чоловічого тіла і зараз відмовлялася від нового експонату. – Але якщо я дізнаюся, що ви розносите містом наклепи про таверну – а я дізнаюся, будьте певні – тоді вам доведеться мати справу з моєю зеленою стороною. І я вже не буду такою милосердною.

– А ти це ще була милосердною? – здригнувся однорогий.

– Ти навіть не уявляєш наскільки, – посміхнулась я.

– Ми все зрозуміли, пані… е… – почав було Бобро.

– Рейна. Пані Рейна, – пихато задерла підборіддя я. – Вам у моїй таверні сподобається. Ще будете вдячні, що зустрілись мені на шляху.

– Тільки якщо зовсім збожеволіємо, – буркнув товстань.

– Що? – перепитала я.

– Кажу, а що тут у вас можна випити?

– О… У нас великий вибір. Вам щось легеньке чи міцніше? З вишнею, сливою, медом?

– Щось таке, щоб забути весь цей жах, – скривився однорогий.

– Наврядчи моє пійло здатне допомогти стерти пам’ять від дня твого жахливого народження, любчику. Але щось підберу, – підбадьорила клієнтів я та пішла за стійку.

Ніхто втікати не збирався, битися також, клієнти їли, жуючи тими залишками зубів, що я не повибивала – чудовий початок бізнесу! Я знала, що мені все вдасться.

Анасія тільки зітхнула та похитала головою.

– Здається робота в домі задоволень була менш божевільною, ніж це… – сказала вона.

– Зачекай, ми ще станемо настільки популярними, що яблуку ніде буде впасти і почнемо відкривати нові заклади у різних містах, – мрійливо закотила очі я. – Не тільки бізнес налагоджу, але й навчу чоловіків цього світу ввічливості та пошани жінок. Так, любчики?

Любчики закашлялись. Чоловіки завжди занадто бурхливо реагували на мене, я вже звикла, тож навіть не зреагувала.

– Я багато що бачила у семи королівствах, але такого оригінального підходу до бізнесу, – почулося від ляпки, яка виповзла з підвалу і зазирала до зали одним вічком.

– Ти нам обіцяла! Ми ж їмо! – заверещав Бобро, запихуючись печенею. – Ми вже майже все з’їли!

– Я просила тебе не з’являтися, поки у нас клієнти, – закотила очі я. – Деякі з них мають занадто чутливі натури.

– Гаразд-гаразд, – згодилась монстр. – Не буду випробовувати цю їхню чутливість. Бачу ти і без мене гарно даєш цьому раду.

Ляпка сковзнула назад у темряву коридору.

Клієнти вже позеленіли від жаху, але я заспокійливо їм посміхнулася та налила у склянки медовухи.

– Прошу, любчики. Сама робила, – поставила питво на їх столик я.

Довготелесий телепень спікся першим: втратив свідомість і гепнувся на підлогу – не витримав навантаження моєю харизмою.

Краса – могутня сила. А разом з характером чудовиська – це просто зброя масового ураження. Якою я не соромилася користуватися.

Потрібно ж було мені вижити у чужому світі? Бажано сито, розкішно та щасливо. 

– Що знову не так? – нахмурилась я, коли за столом у клієнтів запанувала траурна мовчанка. 

Чоловіки зазирали у чарки, наче у прірву.

– Що хочете зі мною робіть, але я не буду пити цей трунок, – сміливо видав довготелесий телепень, а потім одразу спробував втягнути голову в шию – злякався.

– Ви вирішили, що я вас отруїти хочу? Це на мене зовсім не схоже, – засміялась я.

– Та невже? – не повірили чоловіки.

– Якщо вже обирати між улюбленими способами вбивства, то для мене краще одразу голову відтяти чи кишки випустити, ніж заморочуватися з отрутою, – знизала плечима я. Та це також не переконало чоловіків, що не брешу. – Гаразд. Зробимо ось як…

Я рішуче взяла чарку довготелесого та перекинула її вміст собі до рота.

– Кхр-р… – видихнула я, в очах навіть сльози з’явилися.

– І як? – витягнув шию Бобро.

– Смачно, міцно, – зізналася я. – Зіп’юся тут з вами. Але що не зробиш заради процвітання власного бізнесу, так?

Ще декілька хвилин чоловіки надто пильно придивлялися до мене, а потім і собі спробували медовуху. Після декількох чарок наше спілкування швидко налагодилося.

Клієнти перестали думати про смерть та насолоджувалися їжею, питвом, музикою і компанією. Коли вони уходили, самостійно на своїх двох, то обіцяли, що наступного дня в таверні не буде куди сісти відвідувачам.

– Ти їм віриш? – запитала мене Анасія.

Ми обидві стояли на ґанку і спостерігали за нетвердою ходою наших перших клієнтів.

Я стенула плечима та засунула мішечок з грошима, який передали мені чоловіки, в кишеню сукні.

– Не знаю чи вірити, але не жалкую, що спробувала привернути до нас увагу.

– Якось занадто дивним чином, тобі не здається?

– Чим більше шуму навколо закладу, тим сильніше зацікавленість майбутніх клієнтів перевірити чутки на справжність, – відповіла я.

– Не думаю, що це спрацює, – зітхнула німфа. – Піду спати. Маю сумнів, що сьогодні ще хтось зазирне.

– Спочатку треба допомогти дівчатам прибрати в залі.

– Та кому яке діло: чисто в нас чи брудно, якщо це все одно ніхто не бачить? – нахмурилась вона.

– Ти ж чула чоловіків? Завтра очікується приплив народу, тож потрібно бути готовими.

– Навіть повірити не можу, що ти така наївна, Рейно, – закотила очі дівчина, та суперечити не стала.

Ми розійшлися по кімнатах тільки тоді, як все прибрали і підготували до наступного дня.

Не скажу, що я лягала спати без сумнівів у успішності нашої справи, але зранку все дійсно змінилося.