Раді Вас бачити!

 

Рейдеран Еліус Маінкур

За день до…

Цей світанок, як і багато попередніх, Рейдеран зустрічав в робочому кабінеті. Занадто багато проблем накопичилося в драконаті. Проблем, рішення щодо яких в нього не було. Втім, поки Очільник хворіє, саме йому їх і вирішувати. 

Рей невдоволено окинув оком стіл. Зітхнув, помітивши пусту чашку і підвівшись, пройшовся, аби трохи розім'яти затерплі від довгого сидіння м'язи. Йому б хоч ковточок варфи… Хай навіть і холодної…

– Арейн, тривожні звістки з лісів Сірваілея. Грань знову потоншала, – влетів до кабінету Будеран.

– Збери загін. Виліт за годину, – наказав Рейдеран, шкодуючи, що знову не встигне поснідати. 

Та що там поснідати, варфи йому тепер теж не попити.

Накинувши камзол, відправився до Очільника. Еліяр Вреад Морар вже кілька днів перебував у несвідомому стані, і це було його, Рейдерана, упущення.

– Як він? – поцікавився у втомленого лікаря. 

– Без змін, – похитав той головою. – Ми ще тримаємо його на межі, але час спливає. І кожна ніч може стати останньою. Вам вдалося з'ясувати, чим Очільника отруїли?

Рейдеран лише похитав головою. Його департамент перевірив всіх. Та й кого там було вистежувати? Разову коханку, яка загордилася, що ніч з білим драконом може зробити її Очільницею? Слугу, що підлив приворотне зілля в ранковий кірт*? Стару відьму, що те зілля приготувала? Всіх знайшли й відправили до катівні.

От тільки результату не було. Як і відповідей. Навіть менталістам–дізнавачам не вдавалося відшукати зачіпку. Все впиралося в загадковий інгредієнт, проданий чаклунці якимось заїжджим купцем. І попри наявність порожнього флакона, з'ясувати, що це була за отрута, яка роз'їдає нутрощі білого дракона й блокує оберт, не вдавалося. Тому що в їхньому світі до того клятого дня такої отрути просто не існувало.

– Я на прорив. Якщо Еліяру стане гірше... – Рей замовчав, але лікар згідно кивнув.

Смерть Очільника на руку одиницям. Втім, вони теж можуть скористатися нею, щоб узурпувати владу. При тому, що драконів і так мало. А якщо збережуться тенденції, то скоро стане ще менше. Занадто мало народжується дракониць. Занадто мало вони народжують драконят.

Кивком привітавшись з загоном, що вже звично чекав на плацу,  Рейдеран на ходу обернувся і  рушив в напрямку лісу Черних тварюк. Поморщився, помітивши який погляд кинув навздогін йому Перший Радник. 

Старий знову буде буркотіти, вимагаючи припинити ці вилазки: 

«Нас і без того дуже мало, щоб молодь гинула, борючись з тварями. Це не наша проблема: Сірваілея відноситься до Кірулеі, нехай імператор і розбирається».

Тільки Білмарону жодного діла до їхніх проблем. Пощастить, якщо до драконів приєднається Маріерон зі своїм загоном.

За всіма цими роздумами і не помітив, що звір вже давно якось притих.

«Що трапилося?» – подумки окликнув Сарджа.

Той утробно загарчав і знову занепокоївся, прислухаючись.

«Прія. Я відчуваю Прію», – врешті-решт зізнався дракон.

Рейдеран спробував намацати зв'язок, але нічого не помітив. Доведеться довіритися відчуттям дракона – звір завжди краще відчуває істинну. В усякому випадку так стверджували пращури. 

До Грані світів наблизились завчасно. Втім, та так іскрила, що в скорому прориві сумніватися не доводилося. Відправивши повідомлення імператору Кірулеі, наказав зайняти бойові позиції.

Дракону нетерпляче скиглив, гарчав, і весь час намагався вирватися з-під контролю, щоб цієї ж миті вирушити на пошуки прії.

«Припини, мені теж не терпиться, але тварі, якщо вирвуться, можуть нашкодити дівчині. Сам відчуваєш, що вона десь недалеко. Закінчимо тут і відразу ж вирушимо на її пошуки».

Домовленість подіяла і Сардж трохи вгомонився.

Прорив в цей раз виявився відразу в кількох місцях, а очікуваної підмоги так і не було. Полягла майже третина варти, що чергувала біля Грані світів. Ще більше було поранених. Кілька особливо небезпечних тварей – фендорів** прорвалися і помчали в бік найближчого міста.

Розділивши загін, Рейдеран відправився на пошуки цих чудовиськ. Фендори були небезпечні тим, що могли зливатися в одну сутність, розпорошуватися на кілька дрібних, і збільшуватися в рази, поїдаючи живу матерію. Добре поласувавшому фендору вдавалось впоратись і з величезним драконом. Що вже казати про більш дрібних істот.

Помітивши великого фендора та групу істот на тракті, вступив у завідомо програшний бій.  Сардж, який розглядав фендора як перешкоду, що заважає відправитися на пошуки прії, слухати будь-які аргументи не став. За що і поплатився.

Рейдеран погано пам'ятав, що відбувалося з того моменту як більш дрібні фендори вп'ялися в загривок дракону. І яким чудом він вижив теж. Просто в якийсь момент у розпалі битви помітив ірлінгів. Ще й зрадів, впізнавши чорного, що підкріплення нехай і запізніле, але все ж прибуло.

А Сардж, як збожеволів, повністю витіснивши Рейдерана.

У себе він прийшов вже на підльоті до рідного замку і ледве не потонув у лавині мислеобразів трансльованих драконом. Захоплення, божевільна радість, безтурботне щастя переповнювали звіра, вносячи сум'яття, заважали адекватно сприймати і без того плутану розповідь.

Єдине, що зрозумів Рейдеран так це те, що їх прія в безпеці і летить верхи на Сарджі. Як вона там опинилась, що сталось з істотами на тракті, що з Маріероном та загоном – всі ці питання Сардж просто відкинув як недоречні. 

Приймаючи людську іпостась, легко підхопив сплячу красуню і на повні груди вдихнув її запах, з насолодою виокремлюючи ароматні нотки гоісфрідуса. Дівчина довірливо пригорнулася до нього всім тілом, але так і не прокинулася. Не прокинулася вона і тоді, коли Рейдерану довелося роздягнути її, аби змити отруйну кров фендора. 

Вклавши, завмер поряд, милуючись тонкими рисами її обличчя. Чорні брови, густі довгі вії, невеликий прямий ніс, злегка повні губи, вперте підборіддя з маленькою ямкою. Красуня. 

Сардж блаженно курликнув, погоджуючись. От тільки з її расою вони вдвох не одразу визначились. Рейдеран аж підскочив, коли усвідомив, що ні другого лику, ні іпостасі у дівчини немає. Людина? 

А коли вона заметушилася в бреду і почала твердити про ритуал, вперше за багато років злякався. Тому що пам'ятав тільки один схожий ритуал – виклик спорідненої душі з іншого світу. А так як не він його проводив, то й зв'язок закріпити він не зможе, і дівчина помре вже до ранку – застрягне душею десь посередині між світами. 

Рішуче підірвавшись, хотів вже рушити на пошуки того, хто її покликав. Але зрозумівши, що нічого про нього не знає, зупинився безсило. Дракон ричав, вимагаючи негайно відшукати цього чоловіка та розтерзати. І ще більше боявся, що варто йому її покинути і його прія, просто кане у Міжсвіт.

Рейдеран присів на ліжко, стиснув холодну тендітну долоньку, а та раптом вчепилася в нього, згораючи в лихоманці. Припала, зводячи з розуму ніжними ласками, жалючими як крижане полум’я дотиками, красою й м'якістю оголеного тіла. Накинулася на нього з поцілунками, вимагаючи поступитися, підкоритися.

І він здався, піддався спокусі. На межі відчаю, спочатку дав їй те, що вимагала вона, а потім коли її пристрасть не згасла і вона сама осідлала його, вже втрачаючи себе в болісному бажанні, провів шлюбний обряд, сподіваючись, що хоч так втримає її в цьому світі.

Це був найсолодший програш в його житті. І коли Рейдеран відчув, що лихоманка минула, а зв'язок її душі з цим світом зміцнів, відчув себе найщасливішим драконом на світі. Лежав, обіймаючи свою красуню, перебираючи довге густе волосся, вдихаючи її солодкий запах, і радів тому, що їй більше нічого не загрожує. І ще більше боявся, що прокинувшись, вона пошкодує про скоєне, звинуватить його і захоче розірвати зв'язок, що ненавмисно виник між ними.

 

* Кірт – відвар з рідких зерен кіртану. Добре заварений збільшує силу та чарівність драконів. 

** Фендори – слимаки з безліччю щупалець, які випивають життєву енергію. Можуть розбиватися на багато дрібних істот, а потім збиратися в купу.

 

Аліна Тортон

Тепла вода змивала накопичену втому і сторонні запахи, розслабляючи та даруючи відчуття блаженства. Думати і приймати рішення не хотілося, хоча думки з маніакальною наполегливістю поверталися до чоловіка і того невблаганного очікування, що світилося в його очах. Тоді я просто втекла. Від цього бурштинового палючого погляду, якому хотілося вірити. Від жарких обіцянок, що я читала в кожному його русі. Від можливості знову знайти широкі плечі, здатні розділити мою ношу. Від майбутнього, яке може бути, якщо я піддамся...

Чи вірила я в любов з першого погляду? Вірила. Сама колись також закохалася в голос, запах, чорні очі. Щоправда, поки усвідомила і прийняла, пройшли пару місяців ненависті, істерик та нестримних втеч від себе і майбутнього. Але мені і було тоді всього сімнадцять, і любила я вперше в житті. А зараз…

Зараз я начебто доросла і серйозна. І, мабуть, не готова до тих вчинків, що творила в сімнадцять. Фиркнула, згадавши свій перший сексуальний досвід. Ітон був напрочуд терплячий і чекав мого повноліття, а я нестерпно хотіла любові, про яку всі говорять. 

Хоча, про що це я? Я просто, змолола чергову дурість, не подумавши, як двозначно прозвучить фраза. А я ще й притиснулась всім тілом, непомітно (так мені здавалось) застібуючи гульфік.  

– Це, звичайно, цікаво, але поговоримо про це потім, – прошепотіла я тоді спантеличено. 

І не здогадувалась, що в чоловічому мізку це може бути трактовано інакше, ніж фраза: «Поправ краватку», яку я, будучи дівчинкою вихованою і соромязливою, просто не змогла вимовити. І навіть те, що дорослий чоловік збентежено почервонів, не сказало мені абсолютно ні про що. 

Наївна. Він і поговорив, в той же вечір, розставивши всі крапки над «і».

Похитала головою, відганяючи спогади. І чому всі стверджують, що час лікує? Нічого він не лікує. Просто вчить жити з постійним болем і вирваним шматком душі. Сльози знову підібралися дуже близько до очей – прогнала їх, не дозволяючи собі плакати. Втім це добре. Я ще пам'ятаю ті часи, коли я навіть плакати не могла, не те, що сміятися. Ходила як та Снігова королева з кригою замість серця. 

– У тебе все добре?

– Все гаразд, – відгукнулася я, насилу стримавши тремтіння в голосі.

Чомусь стало сумно, тепер вже від болю, що я завдаю цьому чоловіку своєю не рішучістю. Добре їм – «істинна, одна штука, точно знаю, чимось там перевірено і кимось гарантовано: подарує мені щастя». А тут суцільні сумніви, ще й претендентів більше за один. Вибір… Як же я ненавиджу цей вибір.

– Тут до тебе прилетіли, – сповістив Рей. І якось прозвучало це… приречено, з болем…

Я не запитала, хто і як знайшли (мене в цьому світі вже нічого не дивує, та й знайомих у мене всього два), пірнула з головою в ванну, не бажаючи виринати. Якщо до Рейдерана, я відчувала незрозумілий коктейль почуттів, в якому переплелися, змішуючись воєдино: жаль, що не можу зараз відверто відповісти на його очікування, і не впевнена, що колись зможу; щемлива ніжність; яскраво-пряна пристрасть з нотками гіркоти і приреченості; щира подяка і захоплення. То на цих красенів я виразно злилася.

– Почекають, – викрикнула, намилюючи волосся.

Повертатися до проблем не хотілося. І відчувати себе тілом, що потрапило в невблаганний вир невідомої річки теж. Змиритися і плисти за течією чи борсатися з останніх сил? Одвічне питання і стосується воно всієї цієї ситуацію і в цілому, і окремо.

Гаразд, пора йти та вибудовувати кордони особистого простору і допустимої поведінки. Закрутила рушник на голові, прибираючи волосся. Начепила величезний чоловічий халат – все ж Рейдеран вище мене на цілу голову, та й в плечах значно ширше. І озброївшись упевненістю, рішуче пішла битися з вітряними млинами.

– Привіт, хлопчики, – приголомшила їх з порога.

Хлопчики, що сиділи в кріслах навпроти Рейдерана, повернули голови на мій голос. І я з якоюсь невластивою мені зловтіхою зазначила, що виглядають вони, м'яко кажучи, не дуже. Пройшлась кімнатою ходою від стегна і зручно влаштувалася на підлокітник крісла Рея. Чоловіча рука тут же ковзнула на талію, обіймаючи й підтримуючи.

– Погано виглядаєте, – відмітила уїдливо, відверто розглядаючи хлопців.

– Твоїми стараннями, – буркнув блондинчик.

– Не зрозуміла? – підвела брову, включаючи училку і заморожуючи всі емоції. – Якісь у вас до мене необґрунтовані претензії. З дому висмикнули, нічого толком не пояснили, ще й чимось докоряєте. Ну, чого вже там, молодці, справжні герої.

Подивилася на Рейдерана:

– Коханий, а ти з ними вже поділився радісною новиною? – з'єхидничала кокетливо. – Ні?

Той лише похитав головою на мою виставу одного актора. Навіть очі не закотив – ось це витримка.

– Гаразд, сама обрадую. Так ось, хлопчики, я тут заміж вийшла. Можете нас привітати, – розтягуючи останнє речення, продовжила я.

– Заміж? – оторопіло перепитав блондин.

Я повернула  руку, оголюючи зап’ясток, виблискуючи виявленим мною у ванній кімнаті бурштиновим браслетом.

Брюнет мовчав, пильно вдивляючись в мої очі. Виглядав він трохи більш втомленим, ніж блондин, але і більш спокійним.

– Хрянь,– дивно вилаявшись, підскочив блондинчик, кинувся до дверей.

– Що навіть не привітаєш? – запитала насмішкувато: – Адьйос. Була рада бачити тебе знову, душа моя.

Брюнет же не зрушив з місця, зчепив руки на грудях, видаючи хвилювання і все.

– Дозволь мені поговорити з тобою, – звернувся він до мене з проханням.

А я... Я розгубилася і вгледілась в бурштинові очі в пошуках підтримки. Рейдеран кивнув і, торкнувшись моїх губ легким поцілунком, залишив кімнату.

Повисла напружена тиша, в якій чітко було чути гучний стукіт мого серця. Звідкись прийшла впевненість, що з блондином Рейдеран б мене не залишив, а отже Рону він довіряв або просто не вважав небезпечним для мене. Усвідомлення цього допомогло трохи розслабитися. Чомусь Рейдерану я вірила, і мені страшенно не хотілося бути обдуреною. 

Все-таки добре їм з їх істинністю: знайшов красуню, потягнув до себе, зробив своєю і все ти її любиш, довіряєш і впевнений в тому, що вона ніколи не зрадить. Ми ж метушімось, обираємо-перебираємо, а потім обранець раптом виявиться тим ще покидьком. Чи козлом. 

Хоча і у цих з їх істинністю теж суцільні проблеми. От у мене вже цілих три. І що мені з ними робити? Як обирати?

Потік думок в голові знову подарував мені повні відчуття стрибка в стрімку гірську річку: коли летиш, верещиш беззвучно, бо від страху і невідомості перехопило подих, і ти з завмирання чекаєш зіткнення з вируючим потоком. Я, судячи з відчуттів, все ще перебувала в польоті, хоча кілька хвилин тому мені почало здаватися, що я благополучно впала в затягуючий вир.

Брюнет мовчав, стоячи біля вікна, пильно вдивлявся в бурю емоцій, що змінювалися на моєму обличчі. Читав мене, ніби відкриту книгу, сам залишаючись для мене китайською грамотою, і я не витримала:

– Про що ти хотів поговорити, Рон?

Брюнет здригнувся і зробив крок. Зупинився в метрі від мене:

– Чому, Аліна, чому він, а не я... не один з нас?

Задумливо знизала плечима, розуміючи, що в принципі я і не робила вибору, просто так вийшло. Але цю фразу «так вийшло» я терпіти не можу. Та й якщо бути досить чесною перед собою, то варто визнати, що я б все одно не переспала б з ними. А якби переспала, то вранці б зненавиділа. І причина проста – не люблю примус, не люблю, коли тиснуть, користуючись незнанням.

– Тому що ви не залишили мені вибору.

– А він залишив?

– Він так! – скрикнула, зриваючись. – Я йому ні!

Десь глибоко всередині сколихнулася совість, пробуджуючи забуте відчуття провини. Рішуче засунула їх геть: Рейдеран не скаржився. Бодай більше: задоволений і щасливий.

– Це прив'язка на тебе так подіяла? – вирішила з'ясувати я до кінця всі подробиці цього дивного ритуалу.

Він криво посміхнувся, але усмішка не торкнулася серйозних очей:

– Не переживай, це звичайний відкат, скоро пройде.

– А чому тобі дісталося сильніше, ніж Леону?

Рон смикнув плечима:

– Не знаю. Може, тому що я щиро хотів знайти свою єдину.

– Але не знайшов, – констатувала я з дещицею жалю.

Злість пішла, і мені стало трохи шкода цього впертого чоловіка.

Брюнет кивнув і, зробивши кілька кроків, сів у крісло навпроти.

– І що тепер?

Він здригнувся і подивився на мене розгублено і якось приречено:

– Мені б хотілося, мати можливість познайомитися з тобою ближче, – хрипкуваті нотки в його голосі видали ретельно приховуване хвилювання.

– Але навіщо? – здивувалася я.

– У нас немає багатомужжя, але воно не заборонено. У драконів останні пару десятиліть в ходу союзи з двох чоловіків та однієї жінки. Можливо... – він не договорив, обірвав фразу чомусь не наважуючись озвучити своє припущення, але я і сама могла продовжити її.

Ні, любов утрьох нормальними відносинами я не вважала. І гірше любовного трикутника в житті нічого не зустрічала. Завжди було шкода того, хто любить без відповіді. 

Вірила я в єдиність любові? Вірила. Колись давно. З усім запалом наївної юності, якій хочеться цього горезвісного «і жили вони довго і щасливо, і померли в один день». Тільки життя не казка і моє «довго і щасливо» кануло в небуття, залишивши порожнечу в серці. І якщо і зараз вірити в єдиність любові, в її неповторність, то і доживати доведеться одній однісінькій. А яке вже тут щасливо...

– Не поспішай відповідати, – вирвав мене з потоку роздумів Рон.

– Я і не можу відповісти без розмови з Рейдераном. Як би там не було, але ми тепер з ним пов'язані, і ніяких обіцянок за його спиною я давати не буду, – перевила уважний погляд на брюнета, намагаючись розібратися в почуттях, що відчуваю. Гостре нестерпне бажання пройшло, але він все одно якось невловимо чіпляв мене. Відхрестилася від цього відчуття: – Даремно ти просив розмови наодинці, обговорили б все втрьох.

– Я не це хотів з тобою обговорити. Та й нема чого поки обговорювати, примушувати тебе я не буду і постараюся сильно не наполягати. Я… – він знайшов очима мої очі і, не розриваючи погляду, продовжив: – хочу вибачитися. Пробач за те, що висмикнув тебе з твого світу, але я і правда, вірив, що зможу зробити тебе щасливою.

Другий чоловік вибачається за день. Таке хіба буває?

– Гаразд, забули, – легко відмахнулася я, розуміючи, що махати кулаками і шукати винних уже пізно. – Давай, так… Ти без будь-яких недомовок розкажеш, навіщо тобі знадобився ритуал, а я подумаю над твоєю пропозицією.

Він встав і знову відійшов до вікна, стрімким рухом видаючи хвилювання. Сховав руки в кишені та повернувся до мене.

– Я вже говорив, що до п'ятдесяти років всі, хто не хоче відправитися в ліс Черних тварюк, повинні одружитися. Мені пару місяців тому виповнилося сорок дев’ять ...

– Серйозно? – неввічливо перебила я. – Ніколи б не подумала. Максимум тридцять, як і мені.

– У тридцять у нас досягають повноліття, – натягнуто посміхнувся він на мої слова.

– У нас у вісімнадцять. Добре це не важливо. Прости, що перебила, – вибачилася я, бачачи, як важко дається йому ця розмова.

– Так ось ірлінгць мало...

– Кого? – знову перебила я, ошелешено втупившись очима в чоловіка.

Ні, я, звичайно, чула, що людей в їхньому світі немає. Тільки дійшло до мене, як зазвичай, із суттєвим запізненням.

– Я і Леон – ірлінги, – терпляче пояснив мені Рон.

Розуміюче кивнула і тут же стрепенулася:

– А Райдеран?

– Дракон. Ти на ньому полетіла...

Думки в голові заполошно заметушилися. Перед очима виникла картинка величезного дракона і великого чоловіка, що все одно був в десяток разів менше. Зістиковуватися картинка не бажала, тому я загнала її куди подалі – прийде час прийму і цю реальність, а поки потрібно договорити з брюнетом.

Подивилася на Рона, вимагаючи продовження і той заговорив, посміхнувшись своїм думкам. Чи може моїй розгубленості? Неважливо.

– Так ось ірлінгць відповідного віку та відповідного статусу мало. Лише кілька десятків. Протягом останнього року я зробив пропозицію чотирьом дівчатам, але всі вони відмовились за кілька тижнів до весілля.

– Чому?

– Перша втекла з іншим, на її шлюбі зі мною наполягали її батьки. Друга різко передумала і вирішила, що їй ще рано виходити заміж. У третьої батько знайшов більш підходящу партію – герцога, який раптово розбагатів. З четвертою трапився нещасний випадок, в якому дівчина сильно постраждала.

– Ти кинув понівечену дівчину? – прикрила очі на секунду, задумавшись, відчуваючи інтуїтивно: всі ці випадковості – не випадкові.

– Ні, вона сама мене кинула. І вона була налякана. Дуже налякана при нашій останній зустрічі. А  вже за кілька днів поспіхом вийшла заміж, – він затих на кілька хвилин (за які я встигла його пожаліти, подумки погладити по голові та навіть перейнятися співчуттям, запропонувавши себе в дружини. Але, слава богу, цей дурний порив був зрізанний на корені нагадуванням, що чоловік-то в мене вже є), а потім продовжив: – Я провів розслідування нещасного випадку і зрозумів, що це був замах.

Теж мені чудеса дедукції.

– Очікувано. Попередні випадки теж навряд чи були випадкові.

– Ні. Але хто за цим стоїть незрозуміло. Слідів немає. Я грішив на Леона...

Розсміялася. У них, що детективів не пишуть?

– Рон, шукай жінку. Скривджену жінку, яка вважає, що ти належиш їй, і таким способом розчищає собі дорогу.

Кілька довгих секунд він зосереджено обмірковував інформацію, а потім кивнув, погоджуючись з моїми припущеннями.

– Так гідних дівчат не залишилося? Чи ти провів ритуал, тому що так ми б уже були одружені без всяких заручин? – повернулася я до питання моєї подорожі між світами.

– Так. Ти була б у безпеці, – запевнив він мене, бачачи, як мої очі здивовано округлилися.

Наївний.

– Ні. Точно ні, – похитала головою, спростовуючи його слова. – Дружину завжди можна вбити, а від нещасного випадку до випадкового вбивства один крок. І поки ти не знайдеш, кому потрібен такий завидний наречений, жодна дівчина поряд з тобою не буде в безпеці.

– Буде, якщо вона дружина іншого, – пролунав з порога голос Рейдерана.

– І багато ти чув? – запитав Рон.

– Достатньо, – кивнув дракон, наближаючись до мене. – Я не проти вашого спілкування.

– А якщо я закохаюся в нього? – не втрималася від каверзного питання, що вже кілька хвилин крутилось в голові.

– Головне, щоб ти закохалася в мене, а з рештою потім розберемося, – так впевнено і спокійно це прозвучало, що я зрозуміла, справді розберемося. Разом. – Мені потрібно повернутися в Люцк.

– Я з тобою, – поспішила підписатися під пригоди я, не бажаючи залишатися наодинці.

– Саме це і збирався тобі запропонувати, – розсміявся Рейдеран. – Тобі потрібно замовити одяг і все необхідне.

– Я так погано виглядаю? – поцікавилася кокетливо, ловлячи себе на тому, що безсовісно фліртую з драконом. – А хіба ви не можете наворожити мені гарну сукня?

– Ні, – похитали головою хлопці.

– А як же магія?

– Пізніше розповім. Але якщо коротко: то, у мене магія вогню і все що я можу зробити, так це спалити твою сукню. У Маріерона магія темряви, що дуже незвично для ірлінгів. У них в основному всі маги світла. Якщо бажаєш дізнатися докладніше, бібліотеки, як і я, в твоєму повному розпорядженні, – порадував мене Рейдеран.

– А читати то я вмію? І звідки я знаю вашу мову?

– Це магічний ефект ритуалу, – пояснив Рон.

– Уяви, що було б, якби ти не розуміла тих, хто тебе викликав, – доповнив його відповідь Рейдеран.

– Вбивство, – і побачивши  їх здивовані погляди, додала. – А що? Прибила б, бо вирішила, що мене викрали маніяки.

Гучний сміх став мені відповіддю.

– Відчайдушна, – підсумував дракон.

– Можна подумати я б дав себе вбити, – посміхнувся Рон.

– Можна подумати ти б дав здачі? – кинула, розлючена їх сміхом. – Невже, вас не вчать, що дівчаток бити не можна? І чому їх тут батьки вчать... Ніякого джентельменського виховання, – бурчала я про себе, прямуючи в спальню. – Я позичу в тебе сорочку?

– Все моє – твоє, кохана. Бери все, що хочеш. 

Відчинила дверцята підміченної раніше шафи і полізла шукати щось більш-менш підходяще для поїздки в столицю. Сорочку б мені, пояс і штани якісь. Перерила все, знайшла і сорочку, і пояс, і довгі штани, що на стегнах триматися не хотіли. Довелося підв'язувати і підкочувати. 

Повернувшись до вітальні, Рона не помітила. Рейдеран сидів в кріслі, читаючи якісь папери. З цікавості заглянула через плече та радісно зойкнула, ​​зрозумівши, що закарлючки легко склалися в слова.

– Готова? – запитав дракон.

– Готова, – бадьоро відповіла я, мріючи знову політати на драконі. – Полетіли?

– А не боїшся?

– Ні. Прагну гострих відчуттів!