Раді Вас бачити!

Втомившись читати, насилу розбираючи з незвички завитки, які в цьому світі замінювали літери, відсунула книгу від себе. Закрила очі, перебираючи в голові недавні події. Сардж, золотий дракон Рейдерана, був приголомшливим. Величезний, величний, гордий і при цьому пестливий, як кошеня. Посміхнулася спогадам про те, як радів дракон, читаючи захоплення в моєму погляді, як влаштував мені американські гірки після того, як зрозумів, що його обережний і плавний політ, мене не надихнув, а різкі злети та падіння змушують верещати від захвату. Шкода, літали ми все ж недовго – півгодини, не більше.

І тепер Рейдеран за своїм робочим столом зосереджено вивчав якісь папери, я ж, вхопившись за першу–ліпшу книгу, пробувала читати. Втім ні манера висловлюватися, ні сама оповідь мене не захопила, і вже після пари абзаців історії створення світу, я відверто нудилась, уважно розглядаючи свого випадкового чоловіка. Напружений, замислений, зі зморшкою, що поглибилася між очей, і яку мені страшенно хотілося розгладити поцілунком, а далі... 

Спекотні картинки замиготіли перед очима демонструючи, як можна швидко розслабити дракона з використанням цього самого стола... Варто лише скинути папери, що так його турбують та зайняти їх місце на столі... Так, здається, хтось від прив'язки не вилікувався, а просто зациклився на іншому об'єкті...

– Якісь проблеми? – поцікавилась з роздратуванням розуміючи, що голос тремтить від є збудження.

Чоловік поглянув на мене розгублено, ніби не впізнаючи, а мить по тому по обличчю розлилася неймовірно ніжна посмішка.

– Мені потрібно відійти та віддати кілька розпоряджень. Почекаєш тут? 

Кивнула, не напрошуючись. 

– Хочеш чогось?

Похитала головою. Хай там як мені зовсім не хотілося, щоб він йшов і залишав мене одну – чомусь в його відсутність відразу виникало відчуття маленької згуби, але і вештатися коридорами хвостиком за чоловіком я теж не могла, Та й зустрічатися,  знайомитись з кимось теж бажання не виникало, а судячи з кабінету й погляду секретаря, який зайшов та вручив ці самі папери, Рейдеран не такий простий дракон, як мені вважалося.

– Гаразд, якщо чогось схочеш, просто скажи Будерану, і він все зробить, – попередив мене чоловік, торкнувся губами мого чола і вийшов з кабінету.

З приймальні долетів тихий голос Рейдерана і дзвінке:

– Обов'язково, арейн.

Цікаво, арейн – це титул, посада або просте звернення? Як багато я не знаю, як багато варто дізнатися. Ведена цікавістю підійшла до столу і потягнулася до паперів, що стривожили Рейдарана: «Арейн, захворів лікар Очільника. Скликали лікарську комісію, вони постановили...». Далі прочитати не встигла, десь гучно грюкнули дверима, змушуючи стрепенутися, почулися голоси, і я жваво відскочила від столу до вікна. Піддавшись пориву, інстинктивно сховалася за портьєрою.

– Де вона? – заволав розлючений жіночий голос. 

Двері різко відчинилися.

Затамувала подих. Прислухалася. Знову грюкнули дверима. Так сильно, що зі столу злетів паперець. Жіночий голос продовжив  щось волати, але слів розібрати не вдавалось. Чула тільки, як їй вторить дзвінкий голос Будерана.

Робочий кабінет чоловіка, що до того здавався безпечним і зручним, вмить загубив всю свою привабливість. Шалено захотілося втекти: сходити в туалет, попити води, аби не сидіти на місці в очікуванні та неспокої.

Почекала, поки грюкнули на віддалі ще одними дверима й, вислизнувши з–за портьєри, підкралася до виходу з кабінету. Прислухалася. В приймальні панувала тиша. Здається, неврівноважена жіночка пішла, спіймавши облизня, а секретар повернувся до роботи. І хто це був? Колишня коханка чи наречена? Схоже, Рей мені винен.  

Виглянула, ховаючись за злегка відчиненими дверима:

– Будеран, ви не... – і замовкла. 

Приймальня була порожня.

«Ну й добре, сама все знайду», – вирішила я і вислизнула з кабінету.

У холі теж нікого не знайшлося. А раптом і у Рейдерана такий же натовп маніячок бігає по п'ятах, як і у Рона? Не одна скажена колишня, а більше? Усміхнулася дурниці, що спала на думку. Чомусь зграя дівчат, що бігає за драконом, здавалася нереальною. Сардж б їх запросто підсмажив. Жива уява намалювала яскраві картинки палаючих суконь і оголених дівчат посеред бальної зали. Подумки закрила долонею очі чоловіка, що повернувся подивитися на це дійство. Я що вже ревную? М–да...

Смикнула найближчі двері та стала свідком палкого поцілунку. Відкинувши голову, попеляста блондинка танула в руках вогненно-рудого красеня, руки якого пустотливо ковзали по ледь прикритому сукнею тілу, задираючи спідницю, а голова сховалася серед оголених грудей. Тихенько зачинила двері, вирішивши не заважати парочці. 

Мабуть моє «тихо», не зрівняється з «тихо» драконів, бо слідом пролунав чоловічий голос:

– Хто тут?

Злякано відсахнулась, в надії сховатися. Наткнувшись на сходи, стрімголів злетіла на другий поверх. Смикнула кілька дверей, але всі були замкнені. Лише п'ята піддалася, і я ковзнула в похмуру кімнату. Притихла, стримуючи швидкий стукіт серця, переводячи дихання. Повз мене пронеслися чиїсь важкі кроки. Здригнувшись, відскочила від дверей, здивувавшись тому, що мене все ж переслідували. Що таке я побачила, що мене помчалися наздоганяти?

За спиною почувся стогін, змушуючи обернутися. Звиклі до напівтемряви очі, помітили чоловіка, що метушився на ліжку. Мимоволі піддалася вперед на черговий жалібний стогін. Чоловік закашлявся, борсаючись, а потім скрутився в блювотному позиву.

– Зараз, – метнулася до нього, допомогла перевернутися на бік, схиливши голову з краю ліжка.

Підтримуючи волосся, що поблискувало сріблом, дочекалася закінчення блювотних спазмів. Витерла виснажене бліде обличчя краєчком простирадла і, допомагаючи, вкластися на спину, розчула мляве:

– Пити.

– Зараз.

Глечик знайшовся на столику біля вікна. Понюхала – нічим не пахне. Зробила ковток – начебто звичайна вода. Налила в стакан, що стояв поруч з глечиком, задумавшись, прихопила і глечик, і повернулася до хворого.

На секунду розгубилася, бачачи, що чоловік не реагує. Відставила склянку на тумбу і спробувала підняти чоловіка. Не вдалося, надто важким він виявився. Сіла в узголів'я ліжка і обхопивши його під пахвами, потягнула на себе. В результаті голова дракона розмістилася потилицею на моїх грудях, а я встигла видихнути. Гаразд, і так зійде. Потягнулася за склянкою та піднесла до губ стражденного. Напоїти вийшло, хоча частина води пролилася, обливши і мене, і чоловіка. Протерла гарячий лоб краєм змоченого в глечику простирадла. Почала обтирати обличчя...

– Варта! – гучний голос, змусив мене злякано стрепенутися.

Серце пішло в п'яти, але очі вже відшукали зеленоволосого молодика, що кричав у відкритих навстіж дверях.

– І нащо так кричати? – поцікавилася на диво спокійно.

Почувся гучний тупіт та в двері ввалилося ще троє величезних чоловіків з мечами напереваги.

– Арештуйте її! – волав молодик.

– За що? – запитала ошелешено, все так же сидячи на ліжку й притримуючи хворобливого. – За воду нужденному? 

– Вона хотіла отруїти Очільника, – видав свій умовивід зелененький.

– Хотіла б, вже б отруїла.

– Так ви визнаєте? – запитав один з вартових.

Вони застигли посеред кімнати і переводили розгублені погляди з мене на зеленого і назад.

– У тому, що напоїла хворого? Зізнаюся, – покаянно схилила голову.

– Чим це ти, хрянь, напоїла Очільника? – знов сиреною заволав зелененький, явно не готовий до конструктивного діалогу.

Знову це слово. Роздратовано поморщила ніс і щиро попередила:

– Ну-ну прошу нецензурно не висловлюватися, а то можна й в око отримати.

– Від тебе, бідолашна? – посміхнувся один з охоронців.

І я б, напевно, знітилася, але наша компанія встигла поповнитися одним необхідним мені драконом, тому широко й підступно посміхнулася:

– Від того, хто стоїть за твоєю спиною, страж.

– Ха-ха-ха, насмішила. Дитячий жарт... – розреготався вартовий. А разом з ним й інші.

– Що тут відбувається? – спокійний тихий голос, подіяв на реготунів мов відро крижаної води.

Всі разом замовкли, струнко витягнувшись як по команді, демонструючи чудеса перетворення.

– Арейн, – видихнула шанобливим хором четвірка.

– Можете йти, я тут розберуся, – помахом руки відпустив варту Рейдеран.

– Я вимагаю, щоб ви зараз же заарештували цю дівчину. Вона проникла в кімнату Очільника і напоїла його невідомою рідиною, – висунув свої претензії до мене зелененький.

– Ви ще скажіть: обхідними маневрами, поки ви віддано чатували біля ліжка хворого, – доповнила я, вже відверто радіючи, розповідь зелененького.

– Я тільки на хвильку відійшов... – розгублено пробурмотів той.

– Миті достатньо, щоб хворий без нагляду захлинувся власною блювотою, – випалила безжально, кивнувши на іншу сторону ліжка, звідки вже поширювався неприємний нудотний запах.

Не люблю безвідповідальність у всіх її проявах. Занадто гірким було зіткнення з нею в моєму минулому житті, коли новонародженому сину поставили укол, і ми через три тижні опинилися у відділенні гнійно-септичної хірургії з постін'єкційним абсцесом, а потім ще півроку долали проблеми викликані таким же зневажливим «на мить».

Відсунула хворого і встала, відходячи до вікна, щоб Рейдеран не помітив моїх емоцій. Розсунула портьєри, пускаючи тепле сонячне світло:

– Темно як в склепі, – пробурмотіла, побачивши, як здивовано злетіли брови чоловіка. Відкрила вікно, впускаючи свіже повітря. – Потрібно прибратися, – знову кивнула в бік блювотних мас і застигла, розгледівши в них кров.

Підійшла ближче до хворого, розкрила щелепи, відзначаючи мідно-червоне забарвлення слизових, кровоточивість ясен. І тут же сумніваючись, може, для драконів це нормально? Зуби давно не чистив? У них взагалі їх чистять? Заглянути в рот Рейдерану? Представивши картину, не стримала гмикання. Абсурдна ситуація: тут людина, тьху ти дракон, вмирає, а мене, не дивлячись на всю серйозність, на смішки тягне. Втім, пора вже звикнути, що з якоїсь моторошної причини там, де інші плачуть та бояться, я переходжу на ха-ха та хі-хі. Такі ось викривлені прояви емоцій.

Поки розмірковувала, встигла намацати у дракона пульс, але зрозуміти швидко або повільно б'ється серце стражденного, не могла.

– Любий, підійди до мене, будь ласочка, – все ж таки зважилася і покликала Рейдерана.

Той замявся, і я тільки зараз зрозуміла, як назвала його, ще й прилюдно. Щоки спалахнули рум'янцем. Хоча, той зелененький точно не рахується. Він взагалі не людь – дракон. Щоб відволіктися, вхопила простягнуту Рейдераном руку і прислухалася до серцебиття – то стихаючи, то наростаючі, змінювалися ритми, видаючи хвилювання. Усміхнулася, радіючи незрозуміло чому. Ні, воно, звичайно, зрозуміло, чому, але зараз не час. Зібрала в кулак думки, що так і норовили розбігтися, подумки цикнула на них і посварила пальчиком.

Повернулася до хворого, прислухавшись до пульсу: серце билося значно частіше, нагадуючи ритмічний барабанний дріб.

Схилилася, опустивши голову на широкі груди, притискаючи до них вухом, колись давно я робила так з сином, до тих пір, поки не освоїла фонендоскоп. Прислухалася, розрізняючи свисти та хрипи в легенях. Задишка.

– Поверни, його трохи на себе, так щоб я могла послухати спину, – попросила Рейдерана.

Чоловік мовчки зробив те, про що я попросила. Не питаючи, не заперечуючи. За що ж мені, незнайомці, такий кредит довіри, дракон?

Прислухалася – все ті ж хрипи і десь в глибині щось булькає. Погано. Дуже погано. Сильно схоже на пневмонію.

– Ви простигаєте? – запитала чоловіка, але побачивши нерозуміння в його погляді продовжила: – Дракони хворіють? Кашляють? Чхають? Соплі з носа? Жар? Лихоманка?

На кожне питання заперечувальний мах голови, і вкрадливий голос зелененького:

– Дракони не хворіють.

– Навіщо ж їм лікарі? – кольнуло мене така невідповідність.

– Рани лікувати, отримані в боях.

«І як же ви з хворобами справлятися будете?» – промайнуло в голові, але це питання так і залишився заданим.

Продовжуючи огляд, відійшла до підніжжя ліжка й відкинула ковдру, задерла штанину, оголюючи ноги, провела рукою, відчуваючи напруженість м'язів.

– Що ви робите?! – обурився зелененький.

Пропустила випад, ігноруючи цього безглуздого суб'єкта.

Підійшла до вікна і задумалась. Це точно не інфекція або вірус, ті б скосили всіх, не зупинившись на парі драконів. Може бактерії: стафілокок, ентерокок або як їх там? Про бактерій я знала мало, але тут теж ніби було б більше постраждалих.

Згадала, як тремтів язик, виплескуючи воду, а ось цей симптом у клінічну картину не вписується.

Отруєння? Якоюсь невідомою отрутою? Згадалося дитяче захоплення цією темою. Тоді, ми з сусідськими хлопчиками розбили кілька градусників й грали ними, катаючи сріблясті кульки, поки батьки були на роботі. Та й так нікому і не сказали, а вранці наступного дня нас наздогнали перші прояви отруєння. Відігнала спогади:

– Рейдеран, хтось ще отруївся?

– Лікар, що був з Очільником.

– Симптоми ті самі?

Зелененький здивовано здригнувся, але все ж відповів:

– Скаржиться на головний біль, сонливість. Став роздратований. Все, так само, як і у Очільника: нудота, блювота, різі в животі.

– На металевий присмак у роті скаржився? Часте серцебиття?

– Звідки Ви…? – не доказав, але це «ви», що мимоволі вирвалося у нього, змусило мене по-новому подивитися на нього.

Той зніяковів під моїм здивованим поглядом, і я, відвернувшись, продовжила:

– У слуг не було симптомів?

– Двоє скаржилось, але ми вирішили, що вони просто щось не те з'їли, до того ж вони швидко одужали, – повернувши собі самовладання, поділився все ще трохи розгублений зелений.

– А хіба драконів можна отруїти?

– Зазвичай ні. Відомі отрути практично не діють, і ми підозрюємо якусь нову, – продовжив все той же лікар.

Обернулася на чоловіка, що лежав на ліжку, згадуючи симптоми. Щось спливало в голові заховане на підкірці свідомості, але в загальну картину, поки не складалося.

Кілька довгих хвилин, розмірковуючи, я дивилася на те, як вітер закручує хмари у небі. Хворий знову здригнувся в кашлі, і лікар кинувся до нього. Приступ пройшов, але тіло так і продовжило вигинатися. Потім чоловік обм'як, розслаблені ноги миттєво зсудомило. Відвела погляд від них і натрапила на тремтячі в треморі губи.

«Невже?» – промайнуло осяяння.

І я знову задумалася, згадуючи, все, що в далекому дитинстві добрий дядечко доктор повідав недолугим дітлахам про цю саму «хворобу старого капелюшника». Нудота, блювота, озноб, металевий присмак у роті, слабкість, різкий біль в животі, так званий «ртутний тремор», кровоточивість ясен... Все вписувалося в ту клінічну картину, що спливала в пам'яті. Невже і тут ртуть?

Кивнула своїм думкам, приймаючи рішення – гірше від моїх наступних дій не буде, а життя врятувати може:

– Палац потрібно евакуювати і почати слід з Очільника ...

– Евакуювати? – перепитав Рейдеран.

– Перевезти всіх в досить віддалене безпечне місце. І, Рей, Очільнику терміново потрібне свіже повітря.

– Перевезти? – заперечливо стрепенувся раптом зелененький, а я майже до нього звикла, навіть симпатизувати почала. – Очільник в надійних руках цілого штату кращих лікарів.

– Скажіть, шановний, транспортування вашого пацієнта в інше приміщення, якось йому зашкодить?

– Ні, але... – знову розгубився зелененький.

– От, якщо не зашкодить, давайте спробуємо? Ви ж все одно не знаєте, як його лікувати. Та й я не наполягаю на скасуванні лікування. Лікуйте на здоров'я, тільки подалі звідси, – підсумувала я і той замовк. – А тут вологе прибирання потрібне. З дезінфекцією.

А я згадувала процедуру лікування, але крім промивання слабким розчином марганцівки не пам'ятала нічого. Цікаво, а вона-то у тутешніх медиків є?

Поки я розбиралася з лікарем, Рейдеран встиг викликати допомогу. Очільника поклали на імпровізовані ноші та винесли з приміщення. Зелененький невдоволено фиркнув і відправився за хворим. Один з супроводжуючих чоловіків вийшов трохи вперед і змахнув руками над ношами, ті зникли з поля зору разом з чоловіком, а на їх місці опинилася величезна скриня. Підвела запитально брову. Рейдеран похитав головою.

Відвернулася і почала ретельно оглядати приміщення.

– Що шукаєш? – голос Рейдерана, що роздають над вухом, змусив злякано підстрибнути.

– Не можна ж так лякати! – скрикнула, вгамовуючи налякане серце в грудях: – А то помру від розриву серця раніше, ніж виконаю шлюбні обов'язки.

– Ми не можемо цього допустити, – мугикнув мені у вухо дракон і тілом приємною хвилею побігли сироти.

Легке запаморочення і слабкість вернули на робочий лад. Скільки я тут уже провела? Кілька хвилин? І майже весь час поруч з відкритим вікном? Скільки ж тут ртуті повинно бути?

– Скажи, а нічого сріблястого не з'явилося у Очільника останнім часом? Може, якась скульптура або обробка з червонувато-коричневого каменю, відколи якого нагадують плями крові? Або… – погляд судорожно метався спальнею, в надії відшукати незрозуміле, та  підібрати слів, щоб описати, що саме шукаю, я не могла. В голові панічно шаленіли думки, витягуючи з пам'яті всякі амальгами, кіноварі й інші мінерали, що містять ртуть. Багато. Занадто багато.

Обійшла кімнату, заглядаючи в кожен кут. На моє прохання Рейдеран навіть меблі посовав. Заглянула у ванну і гардеробну, але нічого не знайшла.

Нудота ставала все сильніше, з'явився кашель, почали сльозилися очі. Точно тут. Близько, дуже близько. Підійшла до вікна, переводячи подих, наповнюючи легені вільним від парів ртуті повітрям.

Безглуздо шукати так. Це може бути, де завгодно і що завгодно. Може, і під килимом або мостинами виявитися пляма. Подивилася на підлогу, що раніше не привертала моєї уваги. Слава богу, ніяких килимів, мостин і щілин на гладкій мармуровій поверхні непомітно.

Ні, так не піде. Спробуємо методом від противного. Де б я сховала ртуть, щоб вже напевно отруїти?

Погляд моментально зосередився на ліжку, зрушеному зі свого місця, ковзнув по його узголів'ю, перетік на стіну...

– Що це? – запитала я, наштовхуючись на приховану задрапіровану нішу.

Не чекаючи відповіді, підійшла, дернула важку портьєру.

У невеликому арковому отворі ховався чудовий сріблястий водоспад, складений з сіро-коричневих каменів з червоними прожилками. Верхні тонкі грані імпровізованої скелі були прозорі й виблискували діамантовим блиском. На межі кам'янистого краю палахкотів яскравий вогонь, й тонкі цівки сріблястої рідини стікали в маленьке озерце. Чарівно. Красиво. Захоплююче. І смертельно небезпечно.

– Не дихай, – викрикнула я, і, схопивши за руку, потягнула дракона до вікна.

Висунувши голову на вулицю, зробила глибокий вдих свіжого повітря.

– Потрібно загасити вогонь і накрити це чимось герметичним.

Затримавши подих, пройшлася швидким кроком до глечика і вилила воду на вогонь.

– Герметичним? – перепитав Рейдеран.

Я мало не загарчала з досади, тому що вогонь не згас. Повернулася до вікна і зробила черговий вдих. Рейдеран слідував за мною по п'ятах.

– Чимось, що не пропускає повітря. Дихати парою не можна – вона отруйна. Склом, наприклад, запечатати, з'єднавши краї.

Я смутно уявляла, що потрібно робити, так як мала тільки теоретичне уявлення про це. Запаморочення стало сильніше. З'явилася нудота. Вчепилася в руку чоловіка і похитнулася.

– Аля, що з тобою? – підхопив мене на руки стривожений дракон.

– Забери мене звідси, – прошепотіла, вже втрачаючи свідомість від слабкості.