Раді Вас бачити!

Сонячний промінчик ковзав по щоці, викликаючи незвичайне відчуття теплого дотику. Мимоволі піддалася за ним, продовжуючи цю ніжну ласку. Відчуття свідомості, що поступово поверталася висмикуючи зі сну, було подібно відру холодної води, що затопила мене жалем і одвічною тугою за втраченим. Різко відкрила очі, не даючи собі можливості пірнути в цей всепоглинаючий смуток. І.... підстрибнула прямо на ліжку разом з ковдрою, в яке закрутилася зі швидкістю кульової блискавки.

– Тихіше, душа моя. Обережніше, – лагідно прошепотів хтось за спиною, викликаючи в мені черговий мандраж.

– Хто? Що? Що ви тут робите? – видавила я, нарешті, з себе і обернулася, відшукуючи чергового винуватця мого переляку.

Зелені очі-вири переді мною, сріблясті за спиною. Обидва смагляві, один брюнет, другий блондин, красиві, хоча і дуже несхожі.

Ні, такого точно не може бути. Я не ходила вчора в клуб. Та й навіть, якщо б ходила, до такого все одно б не допилася. Я не п’ю!

Відвела очі від допитливого погляду й підстрибнула в черговий раз, скочивши, на цей раз, з ліжка. Хтось із них спробував утримати ковдру, але я так міцно притиснула її до себе, що мало не впала. Різко рвонула ковдру на себе, спалахуючи злістю. Ковдра зайнялася полум’ям, залишаючи в моїх руках обвуглений шматок. Достатній, щоб я відчувала себе впевненіше, але недостатній, щоб вхопиться за нього.

– Душа моя, що не так? – запитав сріблоокий.

Усередині мене піднялася чергова хвиля злоби:

– Я не твоя душа! Як ви потрапили до мене додому? 

– До тебе? – голос сіроокого пролунав здивовано.

І тільки після цього вигуку я помітила, що не вдома: ліжко непомірно велике, білизна шовкова, стелі дуже високі, кімната в три рази більше моєї... Клубний наркотик? Напоїли і привезли? Неможливо!

– Де я? І хто ви?

– Душа моя, ти мене лякаєш.

– Не називай мене так! Я точно не та, за кого ти мене приймаєш! – вигукнула  роздратовано. – А якщо ти свою «душу» від чужої відрізнити не можеш, то їй варто поспівчувати, – останні слова додала майже пошепки, але тому як запалилися люттю сріблясті очі, зрозуміла, що вони були почуті.

Але мені було все одно. Відчуття нереальності того, що відбувається затопило мене, випалюючи всі інстинкти самозбереження. Я б могла прийняти за сон ці нереально високі золочені стелі, червону білизну, якої в мене ніколи не було, красивих чоловіків, про яких так часто мріють жінки. Могла б... Якби не одне велике «але». Я завжди чітко відчувала межі сну та реальності. Мені навіть щипати себе не потрібно було, щоб провести межу між дійсністю і нав’ю, іграми підсвідомості й реальністю. І зараз я чітко розуміла, що це дійсність. Ні на що не схожа нереальна реальність. Казка, в яку я потрапила.

Поморщила лоб, намагаючись згадати все ж події минулого вечора. Але нічого на пам'ять не приходило, немов торкнулася головою подушки і прокинулася вже тут...

– Не варто лякатися й ображатися. Ти дійсно наша душа, – звернувся до мене зеленоокий, перериваючи мої уявні метання.

Хмикнула, не знайшовши відповіді на цю провокацію.

– Ми провели вчора обряд прикликання спорідненої душі, але щось пішло не так і ти з’явилася не в храмі, а посеред лісу.

Підвела брову в очікуванні продовження. Розказане мені все більше й більше не подобалося. В лісі. На самоті. Оголена. Чи мене роздягнули вже тут? Не домагалися ж вони мого несвідомого тіла? Закрила очі й прислухалася до себе, але ніяких змін в собі не виявила. 

Видно вираз мого обличчя було сильно відвертим, тому що мене тут же поспішили запевнити:

– Ми нічого не робили. Просто...

– А ви завжди спите вдвох? – видала я питанням дивину, що зачепила мене.

Хлопці переглянулися, збентежилися, і я поспішила їм на допомогу:

– Ой, та ви так не переживайте. Я не гомофоб і мені в принципі однаково, чим ви займаєтеся, якщо це не стосується мене. Маленьких хлопчиків же не ображаєте? – запитала я, вирішивши відразу позначити рівень моєї толерантності та терпимості.

Чоловіки почервоніли ще більше. Ось вперше бачу хлопців, що вміють червоніти в  збентеженні. Аж замилувалася трохи. Високі, широкоплечі, з горезвісними кубиками преса. Зеленоокий був трохи більший і вище, сіроокий трохи жилавий, а в рості поступався на пару сантиметрів, але обидва мали накачані торси, які викликали ірраціональне бажання притиснутися й попросити політичного притулку від усього світу.

– Так навіщо ви мене сюди притягли? – поцікавилася, зрозумівши, що подальше вивчення чоловічих тіл ризикує перевести наше спілкування в горизонтальну площину. Аж надто відверто реагують вони на мої вивчаючі погляди. Навіть шорти–боксери не можуть приховати їх збудження.

– Ти наша рідна душа, – пробурмотів розгублено сіроокий.

– Чула вже. Тільки це не відповідь, – відмахнулася від цього заплутаного пояснення.

– Нам потрібна дружина, – спробував пояснити зеленоокий.

– Так знайдіть. Я тут причому? 

Дивовижна нетямущість чоловіків, що не відповідають чітко і по суті, мене дратували. Так і хотілося гаркнути й зажадати відповідей в наказовому порядку. Але вроджена обережність й небажання сваритися мене зупиняли.

– Ти наша обрана, – вперто повторив зеленоокий.

– Ви це серйозно? Значить, у вашому світі підходящої для вас дружини не знайшлося, і ви викликали мене? – зрозумівши, що від них тлумачних відповідей не дочекаюся, висунула я перше ж припущення, що прийшло на розум. І дочекавшись їх кивків, продовжила, – Ось так все просто? А поцікавитися, перш ніж перетягнути в незнайомий світ, сексизм не дозволив? А запитати хочу я, можу я? Може, у мене вже є чоловік і семеро дітей по крамницях? Може, є улюблений, без якого жити не можу? А може у мене просто є дитина, яка в тому світі тепер залишилися одна? – понесло мене.

Хлопці переглядалися між собою трохи винувато, але мовчали, і це дратувало мене ще більше.

– Зараз же повертайте мене додому. Негайно! – вимогливо видала я під кінець монологу і навіть тупнула ніжкою.

– Ми не можемо, – пробурмотів сіроокий.

– Ах, ви не можете!

Мелькаючий по кімнаті погляд зачепився за вазу, що стояла на комоді. Мить і ваза полетіла в хлопців. Слідом за вазою полетіли статуетки, а коли вони закінчилися, то й стілець, що знайшовся поруч. З кожної кинутої річчю я розпалювався все більше і більше. Очі нишпорили в пошуках нових метальних об'єктів, а коли вже знайшли, я раптом виявилася тісно притиснута до потужного торсу. Спробувала вибратися з цих нав’язаних обіймів, але мене тільки сильніше притиснули до себе. Так що затріщали кісточки.

Відчуття безсилля стало останньою краплею, і я вперше в житті втратила свідомість.