Спочатку:
На сторінку книги
Віз, навантажений картоплею, морквою і цибулею, весело підстрибував на вибоїнах, нагадуючи атракціон з далекого дитинства “Веселі гірки”. У повітрі розливався ні з чим не порівнянний аромат скошеної трави, пригрітої сонцем землі і трохи гною.
Я розмістилася на мішку з якимись бульбами і навіть не морщилася, коли на черговій купині щось немилосердно впивалося мені там нижче спини. Зріла підозра, що там все ж таки не овочі на продаж, а як мінімум річкова галька. Зате совість за пошкоджений зад Себастьяна гризла дедалі більше. Втім, я йому благородно поступилася тюком із соломою. І все одно він виглядав як набурмосяний горобець. Або пташка з "Енгрі бьордс" — торкнись і вибухне. Втім, його моральний та фізичний стан мене зараз хвилювали не надто сильно.
Моя увага була зосереджена на добродушній дружині фермера Теодорі, що сиділа навпроти мене на скрученій попоні чи оберемку мішків, я особливо не придивлялася. Саме для неї я складала гарну історію, шо і послужила квитком до потрібного нам міста.
— Ми із Себчиком мріяли весілля зіграти з того дня, як зустрілися! — натхненно мовила я, блаженно жмурячись і підставляючи обличчя сонячним променям. — Як зараз пам'ятаю: татко сказав переставити глечик молока вглиб воза і закріпити краще. А я, дурна, забула. І саме тоді, коли в'їжджали через ворота, він впав, розбився і забризкав молоком вартового, що перевіряв приїжджих. Ох, татко відразу кричати почав, матінка кинулася вибачатися перед людиною на службі. А я нічого сказати не можу, сльози душать, соромно очі відірвати від землі. І тут він простягає мені хустку втерти сльози.
— Татко? — перебила мене Теодора, подавшись уперед.
— Який татко, дурепо? Її наречений то й був, правду адже кажу? — гаркнув фермер, який тримав віжки і до цього посилено робив вигляд, що йому немає ніякого діла до бабської балаканини.
— Так! Уявляєте? – охоче закивала головою я.
— А звідки у вартового хустка? Мабуть, засалена ганчірка яка? — не відставав фермер з байдужістю, але сів так, щоб було краще чути.
— А справді, Себчику, звідки ти взяв ту хустку? — не забула скористатися можливістю смикнути дракона, що з виглядом ображеної невинності втупився кудись у далечінь, поки я тут віддувалася за двох.
Мене обдарували обуреним поглядом. Оцінили надію на продовження розповіді, що світилася на обличчях подружньої пари, зітхнули.
— Перед зміною купив тканину на онучі, — процідив він неохоче, практично спопеляючи мене поглядом.
Скажіть будь ласка! А так був проти брехні та мого сарказму, а сам як видав, я ледве не відпустила край воза, за який трималася. Ні, я безперечно погано впливаю на цього сноба. Чи навпаки, роблю з нього нормальну людину? Дракона? Людино-дракона?
— Ох, хлопче, молодець! Додумався ж. Хоч чисту онучу дав? Хоча, дівка б тоді так не вилася за тобою… — зареготав фермер.
— Та цить ти! – шикнула Теодора.
— А ланцюгом ви себе навіщо скували?
На це питання ми з драконом одночасно важко зітхнули. Але я відразу взяла себе в руки і продовжила складати нашу історію.
— Я ж і кажу, у нас кохання, а мій татко уперся, мовляв, негоже заміж виходити, поки старша сестриця ще в дівках сидить. Та чи я винна? А якщо вона постриг прийме, мені взагалі сторіччя дівою залишатися? — вигукнула я, змусивши очі зволожитися, а нижню губу затремтіти.
— Ну-ну, дитино, ти нічого нікому не винна, — тут же почала заспокоювати мене Теодора.
Її чоловік хотів було щось цинічне додати, але впіймав її лютий погляд і осікся. Лише пожував губами, пробурчавши собі під ніс щось беззлобне, і повернувся назад до дороги.
– Ось. А Мариська цього не розуміє. І матінка з татком теж. Себчика до мене не хотіли пускати, до його сім'ї думали йти, від мене змушувати відмовитися. А там у нього такий тато, що міг би його взагалі відіслати на службу до дядька до іншого міста. І що нам тоді робити?
— І в який момент з'явився ланцюг?
Цього разу резонне питання поставила Теодора. Але було б надто наївно думати, що цей наш милий аксесуар нікого не зацікавить і не здивує.
— Це Себчик придумав! — видала я з гордістю. — Він такий мудрий! Книги розумні читав і не одну. Каже, що є обряд вінчання, де наречені обмінюються не шлюбними татуюваннями, а сковують себе спочатку ланцюгом. І якщо десятину ось так живуть, то шлюб схвалений богами.
— А як до вбиральні ходити? — не зумів промовчати фермер і цього разу.
— На все воля Безликого, — я смиренно підвела очі догори. — Якщо нам судилося бути разом, то це не зупинить. І в горі, і в радості.
— І у вбиральні, — збив мене з романтичної нотки фермер, за що одразу ж отримав стусана від дружини порожнім мішком по спині.
— Ох, дорогенькі, та й намучилися ж ви, — співчутливо покивала вона. — А в Ясенграді на вас хтось чекає?
— Так, там моя тітонька живе. Я їй звістку відправила, має зустріти. У неї чоловік коваль, теж свого часу її батьки були проти їхнього шлюбу, вона зрозуміє! — натхненно видала я.
— Принаймні коваль позбавить вас від ланцюга, — пробурчав фермер, але більше ніяк коментувати мою історію не став.
Я ж продовжила вже вигадувати про наші страшенно романтичні побачення, думки про втечу, плани на майбутнє... Аж до моменту, як ми в'їхали до міста.
Одразу за брамою ми зіскочили з воза. Точніше, Себастьян зіскочив, я ж відшкребла свою тлінну тушку від тієї погані, що була в мішку, і абияк практично випала на бруківку.
— Хай щастить, любі, бережіть одне одного і свої почуття, — шморгнула носом Теодора.
— І від ланцюга все ж таки позбудьтеся. І не забудьте благословити свій шлюб, без нього ні-ні, дівку зганьбиш, а вона в тебе і так на голову слабенька, грішно це, — суворо наказав фермер, звертаючись до Себастьяна.
Тому тільки й залишалося, що мовчки кивнути. Мені ж знову дістався драконів сердитий погляд.
— Як ти можеш так безсовісно брехати? — прошипів дракон, як тільки віз із подружньою парою зник за рогом.
— Це засудження чи прохання навчити? — діловито поцікавилася я, анітрохи не зніяковівши.
— Ти лицемірка!
— Може, я акторка? — знизала плечима я.
– Вони виступають зі сцени!
— А я несу добре і світле відразу в народні маси, — фиркнула я, звично дістаючи шпильки.
Ланцюг накинувся на нас якраз коли ми вийшли на дорогу і почали ловити попутку. Загалом він і став нашим квитком. Зацікавив подружню пару фермерів і дав мені нагоду для гарної історії.
— Самій не бридко?
— Від чого?
— Обманювати людей, які тобі допомагають!
— А в чому брехня? От скажи, сильно їй допоможе правда про те, що ти полонений дракон, а я викрадачка рідкісних артефактів? Ми зустрілися і розійшлися, ніколи не побачимось. Зате я розважала їх усю дорогу, подарувала їм казку. Теодорі дала романтичну історію, яка принесла їй насолоду і яку вона зможе переказувати своїм подругам. Її чоловікові дозволила відчути себе досвідченим чоловіком, який хихотів над дурістю молодих, чим також підняв собі настрій. Чим погано?
— Ти будь-якій своїй дії знайдеш виправдання! — обурився дракон.
— Завидки беруть? — підморгнула йому я. — Нічого, побудеш ще трохи в моєму суспільстві, і теж навчишся. Але хорошого потроху. Ходімо, спершу нам треба оселитися в якійсь недорогій таверні.
