Спочатку:
На сторінку книги
Тріш
Поклавши руку на серце, мої неприємності почалися з моменту, як мені на галявині втюхали те лускате і вогнедишне чудовисько. Або ще раніше, коли я зважилася підписати контракт із замовником, не знаючи навіть його імені, бачачи перед собою лише предмет замовлення та суму гонорару. Хоча, якщо вже зовсім начистоту, я чудово знала, що все пішло наперекосяк того злощасного дня, коли я потрапила під машину і прокинулася вже в цьому світі.
Хоч як би там було, сьогодні все максимально погіршилося. Занурена у свої думки після походу в лавку Джо, я допустила непоправне: втратила пильність. І, пірнувши у вузький безлюдний провулок, прагнучи скоріше потрапити до таверни, де на якийсь час залишила свої речі, усвідомила це повною мірою.
Шлях мені відрізали блискавично і грамотно, неспішною ходою з'явившись утрьох перед самим обличчям. Швидкий погляд через плече дав зрозуміти, що ще троє загородили дорогу назад.
— Ой, можна я пройду? — пролепетала я розгублено і злякано, притиснувши до себе торбинку.
— Куди ж ти, красуне? А як же поговорити з добрими людьми? — вкрадливо озвався один із чоловіків, спльовуючи крізь щербаті зуби.
Мій погляд гарячково забігав на всі боки, поки я прикидала варіанти виходу з ситуації. Було б їх лише троє, ну, припустимо, навіть четверо, ще можна було б зіграти на свою користь. Але шестеро... Я не супержінка, мені й до найманки далеко.
Тому я, голосно схлипнувши, притулилася спиною до брудної стіни, зображуючи панічний жах упійманої жертви. Таким чином я могла тримати в полі зору всіх шістьох чоловіків середньої статури. Виглядали вони як звичайні мерзотники, яких у кожному місті повним— повнісінько і на яких ризикує нарватися перехожий, що спізнився та пробирається темними вуличками... Ось тільки час ледве перевалив за полудень!
— Вибачте, але я поспішаю. Мій татко захворів, і я повинна повернутися до нього якнайшвидше. Йому зовсім не можна хвилюватися, — зробила я ще одну спробу, спостерігаючи за тим, як банда, оточивши мене, повільно наступає.
Вони не боялися, що я кричатиму. Значить, або заткнуть відразу, варто мені спробувати, або варта куплена. Я, у свою чергу, не була схожа на багачку, заради коштовностей та кишенькових грошей якої варто було порушити негласне правило та напасти вдень. І мені це все шалено не подобалося, наштовхувало на певні думки. Але залишалася надія, що цим хлопцям тільки й треба було, що налякати селянку, що заблукала, відібрати її скромні пожитки та й піти додому.
— Візьміть усе, що маю! — вигукнула я, змусивши сльозу скотитися по тремтячій щоці, і гарячково почала копирсатися в складках спідниці, пересуваючи свій ножик для устриць так, щоб було зручно вихопити, і дістаючи з потайної кишені жменю майже невинного порошку. — Ось візьміть гроші! Тільки відпустіть!
І я кинула їм худий гаманець, у якому тихо брязнули п'ять срібних монеток торговця Джо та парочка моїх мідних. Але ніхто з чоловіків навіть не спробував його впіймати, дозволивши йому плюхнутися в дорожній пил. На їхніх обличчях розпливлися єхидні усмішки. Щоб вас натовп єдинорогів затоптав!
— Тріш-Тріш-Тріш, хіба мама з татом не вчили, що брехати погано? — проспівав один із них, так розумію, ватажок. Твою ж за ногу! Оце вже зовсім недобре.
— Ви мене з кимось плутаєте, я Ланія, тільки сьогодні приїхала.
— Та перестань, Тріш! Нам чудово відомо, навіщо і коли ти прибула до нашого містечка. Невже ми пропустили б появу такої зірки, як ти? — інтимним напівшепотом промовив чоловік, притискаючись до мене майже впритул.
Скориставшись моментом, я з силою вгатила йому коліном між ніг. Простору для розмаху практично не було, так що серйозно нашкодити йому, нажаль, не змогла. І все ж таки пораділа, милуючись його перекрученим болем і злістю обличчям. Навіть хльосткий ляпас не завадив мені насолоджуватися.
— Вибач, не люблю зустрічі з фанатами. І? Вам залишити мій автограф і розбіжимося у своїх справах? Чи провести майстер-клас? — промуркотіла я і, поки чоловіки не перейшли до активних дій, різко дунула з долоні в обличчя найдрібнішому бандюгану, що стояв праворуч від мене.
Він відразу загорлав, хапаючись за обличчя. Що вдієш, тарнійський мелений перець — це не жарти, так і зору можна позбутися, а заразом спалити слизову і в носі, і в роті. Наступним етапом став удар ножем, змащеним паралізуючою отрутою, в стегно бородатого чоловіка зліва. Він тільки почав матюкатися, осідаючи на землю, а я вже зірвала з пояса спідницю і накинула на голову ватажка, що кинувся до мене, виграючи кілька зайвих секунд.
Ривок у вільний простір, що утворився, і...
І їх було шестеро, а я не крута найманка.
Шорстка поверхня стіни грубо зустрілася з моєю спиною, подарувавши кілька нових саден і змусивши скривитися. Що не кажи, а розклад був явно не на мою користь.
Так, двоє вибули із гри. Бородач голосно матюкався, безуспішно намагаючись повернути чутливість до ноги. Поруч із ним за спинами бандюг завивав дрищавий пацан, гарячково намагаючись прокліпатися. Зате четверо, що залишилися, зовсім озлобилися і зараз у кілька рук боляче втискали мене в стіну будинку, кілька разів цілком відчутно приклавши об неї, а мою шию неприємно холодило лезо гострого кинджала.
— Про що будемо говорити? — поцікавилася я майже дружелюбно, зібравши залишки холоднокровності, що не дозволяла мені вдаритися в паніку. На пробу сіпнулася, але мене тут же ще міцніше притиснули до стіни, вдаривши об неї потилицею. Зрозуміла, поки ще не час.
— Пташка наспівала, що в тебе артефакт Селести, — прошипів ватажок, що втратив усю показну добродушність.
— Брехня! — одразу заявила я безапеляційно. І наступної миті зашипіла від болю, відчувши, як кинджал подряпав шию. — Та правду кажу, нема його в мене! Хочеш – обшукай!
— Обшукати — гарна ідея, — усміхнувся в похабній усмішці другий, викликавши в мене бажання закотити очі. Чиясь нахабна рука поповзла по моєму стегну, викликавши моє роздратоване шипіння.
Ватажок невдоволено зиркнув на володаря свавільної долоні і мотнув головою.
— Потім, — кинув він уривчасто і знову зосередив увагу на мені. — То встигла передати його замовнику. Де виручене за нього золото?
— Полетіло. І не обіцяло повернутися, — похмуро пробурчала я і вилаялася, коли лезо натиснуло на шию сильніше і по шкірі, неприємно лоскочучи, поповзла перша крапля крові.
— А тепер ще раз. Де. Ти. Сховала. Золото, — карбуючи кожне слово, прошипів чоловік.
Найгірше, що я гадки не мала, як викрутитися з цієї ситуації. У байку про врученого замість гонорару дракона, якого я до того ж відпустила, мені не повірять. І я чудово розуміла, що зараз зі мною спілкувалися ще досить чемно. Про можливі методи витягування з мене правди про знаходження золота думати не хотілося. Так, так круто я ще не влипала. По спині липкими холодними щупальцями поповз страх.
— Відпустіть дівчину! — пролунав чийсь упевнений, але злий голос за спинами головорізів. А слідом долинув специфічний брязкіт, ніби хтось вийняв меч з піхов.
— Чуєш, ішов би ти… — пробурчав крайній із них, і тут же почувся звук удару і болісний стогін.
— Піду разом із дівчиною, — так само спокійно повторив незнайомець.
За спинами чоловіків мені не було видно, хто там такий сміливий раптом намалювався. Та й, якщо вже на те пішло, не дуже цікаво. Головне, що свою роль він виконав на ура — відволік ватажка, який мимоволі злегка опустив руку з кинджалом. Що дозволило мені блискавично витягнути з волосся шпильку з гострим кінцем і що є сили вдарити мерзотника по цій же руці, змушуючи з лайкою випустити зброю.
Не знаю, яким дивом у цей провулок занесло незнайомця, не інакше як благородними поривами. Але на удачу мені там уже зав'язалася бійка, і головорізам різко стало не до мене. Принаймні під крик протесту ватажка мені вдалося вирватися з їхнього кола. Швидкого погляду на нову фігуру на шахівниці мені вистачило, щоб приблизно оцінити розстановку сил. Одягнений незнайомець був небідно, в якісь шкіряні обладунки, чи що, рухався дуже спритно, перетікаючи з позиції в позицію наче ртуть, і при цьому бився мечем, ударяючи покидьків виключно ефесом. Я мовчу про те, що на обличчі була намальована лише спокійна зосередженість, ніякого тобі напруження. Вперше бачила такого ніндзя.
І, подумки побажавши йому удачі, я кинулася геть із провулка. Подальший план моїх дій був дуже простий: навідатися до таверни, забрати свої речі і драпати з цього міста з усіх ніг, поки ці головорізи не напали на мій слід.
І якщо з першою частиною плану я впоралася в рекордний термін, то далі почалися труднощі. Якраз з моменту, як я вискочила з таверни через вхід для прислуги і ледь не потрапила в обійми незнайомця, який чекав на мене там з похмурим виразом обличчя.
