Спочатку:
На сторінку книги
Себастьян
Хто б міг подумати, що він так безглуздо втрапить у халепу? Адже знав, що по той бік гір не живе нічого доброго, та все ж наївно вірив у дитячі казки про шляхетних представників нижчих рас. За що майже одразу жорстоко поплатився.
Як він міг довіритися тим людям, купитися на їхні брехливі посмішки? Однак дороги назад немає. Нині під ударом не лише його місія, а й життя.
Знав би хтось із його народу, в якому принизливому становищі він перебуває. У звіриній іпостасі з нашийником на шиї, прикутий ланцюгом до дерева в лісі! І ніби цього мало, на морді намордник, який заважає обороту і з кожною секундою послаблює його все більше, обрубавши доступ до магічного джерела. Пара діб, ну, може, тиждень, і все. Цим скотам навіть не доведеться вбивати його, він і сам сконає.
У грудях почав зароджуватися грізний рик, але через намордник, що практично скував щелепи, назовні вирвалося лише ледь чутне гарчання, не страшніше, ніж у кота, що полює за мишею.
Себастьян плекав надію, що його шукатимуть. Але ж сам подбав про те, щоб залишити свої землі якомога непомітніше. Безумовно, рано чи пізно інші дракони зрозуміють, куди він міг полетіти. І навіть знайдуть, але, найімовірніше, вже буде пізно.
Знову загарчавши, вкотре з того часу, як тут прийшов до тями, Себастьян уперся всіма чотирма лапами в землю і спробував смикнути щосили, вириваючи дерево з корінням. Але артефакт— намордник робив свою брудну справу, і саме сил у Себастьяна на це вже не було. Дракон згадав, як уперше спробував звільнитися.
— А ти думав, я прив'яжу тебе до кволого деревця і залишу тут? — пролунав поряд голосний чоловічий голос, що викликав у дракона пекуче почуття ненависті. Він чудово пам'ятав, хто купив його у работоргівців і хто зрозумів, що він не простий мандрівник, який заблукав.
— Гр-р… — вирвалося у Себастьяна, варто було йому побачити цього огидного чоловічка.
— Ну, ну, буде тобі. Між іншим, цей ланцюг змушує тебе слухатись свого хазяїна. Дивись, як легко: сидіти! — наказав маг, посміхаючись.
Себастьян відчув, як якась сила тисне на нього, змушуючи виконати команду, але не міг собі дозволити скоритися, натомість спробував рвонути до сволоти, яка полонила його. Частково йому навіть вдалося, але повалити того на землю він не зміг, зупинившись буквально за два кроки.
— Гм… На тебе ланцюг діє все ж не так, як я розраховував. Накази не виконуєш, але й не шкодиш… Що ж робити з тобою? — пробурмотів маг, спантеличено насупившись. — Втім, драконяча луска…
Договорити, а тим паче щось зробити чоловік не встиг. Себастьян заревів настільки сильно, наскільки дозволяв намордник, і замахав крилами, готовий кинутися на свого мучителя, незважаючи на жодні ланцюги.
Маг вилаявся, але підходити ближче розсудливо не став.
— Все одно нікуди не дінешся, незабаром ослабнеш зовсім… — І покинув його.
Себастьяну важко було сказати, скільки точно днів минуло з того часу. У драконячій іпостасі він міг значно уповільнити свій метаболізм і прожити без води та їжі від двох тижнів до місяця. Перевіряти на практиці раніше не доводилося, але навіть найслабшому дракону тиждень вимушеного голодування по плечу. Якби не намордник, який періодично занурював його в неспокійний сон. Через цей клятий артефакт Себастьян слабшав невиправдано швидко.
Поруч спалахнув портал, і звідти вийшов незнайомий чоловік, від якого, втім, йшов легкий запах тієї тварюки, що залишила Себастьяна тут. Полохливо зиркнувши на нього, чоловік, ні слова не сказавши, відійшов на інший кінець галявини, звідки якийсь час просто спостерігав. Осмілівши, підійшов ближче, але недостатньо близько для того, щоб Себастьян міг його дістати.
— Пропоную угоду, — заговорив чоловік, викликавши у дракона зневажливий рик.
— Гарну угоду, — поспішив запевнити маг, нервово облизавши губи. — Завтра я знімаю кінець твого ланцюга з цього дерева, а ти добу не шкодиш дівчині, яка буде поряд з тобою.
"А потім?" — хотів спитати Себастьян, але в драконячій іпостасі вийшов лише черговий тихий рик із запитальною інтонацією. Але маг зрозумів.
— Далі не має значення. Хочеш – розірви її на місці, хочеш – лети з нею до своїх. Кажуть, дракони люблять викрадати незайманих дівчат... Можеш зжерти, загалом. Але першу добу не чіпай, домовилися? — повторив він.
Себастьян, якому втрачати особливо нічого, неохоче кивнув. Новій людині він не довіряв, але й упускати шанс було безглуздо.
Наступного дня той маг знову прибув на галявину і ще раз нагадав про їхню угоду.
Себастьян знову мотнув головою, погоджуючись. Але не очікував, що чоловічок дійсно від’єднає ланцюг від дерева, залишивши його кінець вільно звисати. Зараз би відштовхнути цього мага та злетіти в небо… Але Себастьян був не з тих, хто порушує дане слово. Добу. Просто почекати добу, не чіпаючи якусь дівку, до якої йому зовсім не було справи. А далі… Гм. Що робити далі, Себастьяну важко відповісти. Розумно б повернутися додому, де йому допоможуть, позбавлять нашийника і, головне, гадського артефакта, що тягне з нього магію, від якого щелепу вже давно звело. Але повернутися — це розписатися у власній нікчемності, стати приводом для глузувань і остаточно поставити хрест на місії. З іншого боку, а які варіанти?
За роздумами він ледь не пропустив появу тієї самої дівчини, яку не можна вбивати. Ніби він кровожерливий звір, який тільки мріє, як би образити невинну діву. Щоправда, судячи з реакції незнайомки, саме так вона про нього і думала. Завмерши на місці і здивовано округливши очі, дівчина щось беззвучно прошепотіла під ніс і чомусь ущипнула себе за руку. Скривившись, покосилася на місце щипка, де світла шкіра вже почервоніла, і знову втупилася в дракона.
Себастьян очікував почути вереск, крик про допомогу або хоча б побачити, як незнайомка, закотивши очі, м'яко осідає на густу зелену траву. Адже, наскільки він знав, для нижчих рас дракони були чудовиськами з дитячих казок. Їм навіть було невтямки, що дракони не тільки розумні, а й мають другу іпостась.
Та дівчина здивувала. Невиразно пересмикнувши плечима, вона поглянула на мага, що знаходився поруч, і впевнено рушила до нього.
Поки вона перетинала галявину, Себастьян мимоволі почав розглядати її. Незнайомка мала приємну зовнішність. Високий лоб, точені брови врозліт, очі з хитрим прищуром, ніби дівчина все на світі ставить під сумнів. Але Себастьяна більше зацікавив їхній незвичайний теплий горіховий колір, яким хотілося милуватися якомога довше. Світле волосся медового відтінку, заплетене в дві ледь розтріпані коси, і ніжно— рожеві губи завершували образ милої та скромної дівчини.
Що вона взагалі забула у цьому лісі? Сонячні промені огортали її постать м'яким світлом, приковуючи погляд до жіночних вигинів, які анітрохи не приховувала простора полотняна сорочка та штани зі щільної тканини. Останні, навпаки, надто обтягували деякі частини тіла, відводячи думки не в те русло. Видно було, що дівчина з бідної сім'ї, коли доводиться доношувати одяг за братом чи батьком. Бо чому ж ще панянка могла вдягнути замість вишуканої сукні ось це? Може, мисливиця? Прийшла перевірити сільці або збирала ягоди.
Вся чарівність миттю випарувалася, коли незнайомка з ніжною усмішкою дістала з повітря кулон, який іскрився магією настільки, що у Себастьяна дрібні лусочки на животі щільніше прилягли до тіла. Притому коли і як вона сама використовувала магію, щоб дістати цей артефакт, він не вловив. Настільки майстерно володіє силою чи це нашийник так діє, відключаючи часом чуття?
— Артефакт Селести! — Видихнув маг і спробував ухопити кулон. Але той зненацька зник, хоч дракон і продовжував відчувати його магію. Дівчина безперечно не використала дар. Тоді, виходить, це просто шахрайський фокус, обман? Люди…
— Не так швидко, — відповіла незнайомка. — Мені довелося знатно попітніти, добуваючи цю штучку. Де моя обіцяна нагорода?
— Все тут. Магічний контракт, забула? Ні я не можу тебе обдурити, ні ти мене, — з кислим виразом обличчя нагадав маг.
— Я знаю. Але вираз твого обличчя того вартий, — усміхнулася дівчина і задерикувато підморгнула чоловікові, викликавши у Себастьяна неусвідомлене роздратування. А наступної миті в її тонких довгих пальцях знову з'явився кулон, який вона недбало кинула магу. — То що з моєю нагородою?
— О, не хвилюйся, вона повною мірою твоя. Забирай. — І він кивнув у бік дракона, ніби той якась річ, чим знову викликав спалах злості на чоловіка. Та й на дівчину теж, якщо веде з ним справи. Що вона не мисливиця, вже було очевидно.
Жевріла ще надія, що дівча тут за дорученням старших родичів, а сама до всього цього бруду не має жодного стосунку. Але варто подивитися лише на те, як впевнено вона веде розмову, як тримається, як зреагувала на дракона на галявині, не згадавши про нього ні слова під час бесіди, не кажучи вже про спритні тонкі пальчики… Ким би не була дівчина, тут вона безперечно не випадковий перехожий.
— Що ти маєш на увазі? — насупилася білявка.
— Моя черга милуватися твоїм обличчям. Он твій гонорар, можеш забирати та йти. — І на губах мага розцвіла солодка посмішка.
Мабуть, Себастьян навіть відчув деяке задоволення, спостерігаючи за суперечкою дівчини та мага. Люди... Недарма їх вважають нижчою расою. Суспільство, що прогнило наскрізь та дотримується лише меркантильних інтересів. Їм невідомі моральні принципи, лише гризня за кожну монету, обман покриває обман, жага до золота затьмарює все…
З кожною такою думкою Себастьян сердився все більше і на цю расу, і на їхні землі, і на себе, що дозволив обдурити себе двічі. Коли увійшов у ту злощасну таверну і зараз, коли відволікся на зовнішність людини, вирішивши, що її можна сприймати як дівчину, з якими він звик спілкуватися. І коли маг покинув їх, Себастьян майже ненавидів незнайомку, до якої причепили другий кінець ланцюга.
Її міркування, як вона може розібрати його тіло на частини і продати, стали останньою краплею. Він був готовий кинутися на неї. Щоправда, не для того, щоб вбити. Може, виною ланцюг, а може, Себастьян все ще залишався собою і був вищий за це, але йому просто хотілося налякати цю дівку. Побачити, як у її горіхових очах блищать сльози, як губи тремтять, намагаючись видати чи то молитву, чи благання до нього, а обличчя спотворюється страхом.
Але варто йому було тільки уявити цю картинку, як самому стало бридко від себе. Ні, що б не трапилося, він не опуститься до рівня людей. Просто добу зачекати. Можна навіть не дивитись на неї. І дракон, визначившись з рішенням, відвернувся... щоб тут же здригнутися і вп'ятися в незнайомку очманілими очима у відповідь на її пропозицію.
— Давай жити дружно?
