Раді Вас бачити!

Прокинулася я вже вранці. Як не дивно, мені було тепло та затишно. Я лежала на чомусь м'якому, а зверху мене придавлював теплий плащ, про який так я мріяла минулої ночі. Ворона під боком вже не було. Поруч палало багаття, в яке з шипінням капав жир з висячого над ним м'яса, яке колись бігало по цьому самому лісу, а тепер випромінювало просто неймовірні аромати! Шлунок одразу згадав, що його понад добу нічим не годували, та поспішив нагадати, що він все ще тут і йому потрібна ЇЖА!

- Потерпи трохи, ще не готове, — сидячий по інший бік багаття Тайлен вірно зрозумів мій погляд. Ну, або просто почув, як у мене в животі забурчало.

- Як ти? – перше, що я спитала, піднімаючись з імпровізованого лежака.

- Нормально, — тепло усміхнувся мені вампір. – Замів за нами сліди, сподіваюся, вони не зможуть нас вислідити. Задушливий порошок добре їх приклав, я навіть встиг забрати деякі речі з конюшні, — він кивнув на мій плащ. - І сідло теж забрав, а то деякі вчора не здогадалися Ворона осідлати, – в мене вперся обвинувальний погляд.

- Так я не вмію, — я зніяковіла та винувато відвела очі вбік. – І взагалі, сказав би краще «дякую»! Все-таки я тебе вчора врятувати намагалася.

- Дякую, – серйозно кивнув Тай. – Якби не ти, ми б обоє загинули.

Я зніяковіла ще більше і деякий час ми сиділи мовчки.

- А де Ворон? – Я все-таки вирішила порушити тишу.

- Пасеться, — Тайлен кивнув у бік лісу. Придивившись, я побачила Ворона, що флегматично щось жував недалеко від нашої галявини. - Готово! – вампір простягнув мені значний шматок добре просмаженого м'яса, нанизаного на лезо кинджала.

Я схопила частування та з насолодою накинулася на м'ясо, навіть не помічаючи, як воно обпікає язик і піднебіння, а жир стікає по підборіддю.

Побачивши сцену перед собою, Тайлен голосно розсміявся.

- Нефмефно, — пробурмотіла я.

-Чого-чого?

- Не смішно, кажу, — повторила я, нарешті проковтнувши непомірний шматок. – Я більше як добу не їла!

- А я два тижні не їв, і нічого, — хмикнув Тай, також відкушуючи шматок соковитого ароматного м'яса.

- Ну, по-перше, ти вчора моєю кров'ю підживився, — задумливо почухала я брову, розглядаючи раптово порожній кинджал. Перший голод я втамувала, але цього виявилося мало для мого організму. – Ще хочу!

- Ти завжди така ненаситна? – усміхнувся він, але все ж відрізав ще один шматок м'яса.

- Звісно! Особливо коли голодна! – огризнулася я, знову приймаючи кинджал з м'ясом, і жадібно впилася в нього зубами.

- А що по-друге?

- Що? Ах, так, — згадала я. – А по-друге, ти сам сказав, що сидів там два тижні без їжі та води, і хоч би що, он, скільки вампірів вчора повалив! А я б і трьох днів у тому підвалі не витримала.

- Щодо цього, — Тайлен задумливо поворушив гілки в багатті, допомагаючи вогню розгорітися з новою силою. – Я сам здивувався, що зміг стільки їх убити, і вже тим паче так довго протриматися. Якби у мене раніше була така сила, я б взагалі не потрапив у той підвал, – він раптом замовк і задумливо подивився на мене.

- Що? Не дивись на мене так! У чому справа?

- Нічого, це не важливо. Просто припущення, — задумливий погляд раптом став пустотливим прищуром, що відверто пройшовся по моїй скромній персоні та зупинився на задоволеній і ситій фізіономії. - Ти б себе бачила, на хейка схожа! – засміявся він своєю білозубою посмішкою.

- На себе подивися, — пирхнула я, оглядаючи не менш брудного супутника.

Не знаю, як там виглядала я, але точно краще за нього! Тайлен був брудний з голови до ніг. Одяг вампіра виглядав так, ніби його не тільки жували, але й проковтнули. І вийшов він потім… природним шляхом, так би мовити. Усе його обличчя було в бруді й запеченій крові. Цікаво, його чи чужій? Хоча ні, не цікаво, не хочу навіть думати про це!

- Повір мені, ти виглядаєш не краще, — усміхнувся Тай. – Хочеш скупатися? Тут недалеко є термальне джерело, там навіть найхолоднішою зимою вода тепла.

- Ще б пак! Веди!

Я з насолодою потягнулася та, відклавши вже порожній кинджал у бік, підскочила на ноги.

***

Потушив багаття, ми вирушили до джерела. Ворон залишився пастися неподалік від місця нашої ночівлі. Тай сказав, що він нас потім знайде, а зараз йому потрібно відпочити й набратися сил.

Всю дорогу ми йшли мовчки. Тайлен увесь час задумливо кидав косі погляди в мій бік, а я намагалася не звертати на це уваги та обмірковувати ситуацію, що склалася.

Події вчорашнього дня здавалися страшним сном, і досі не вірилося, що нам обом вдалося вибратися звідти живими. Але щось підказувало мені, що просто так вони нас не залишать. Нас обох, чи тільки Тая? Цікаво, як жертва для ритуалу підходить будь-хто? Тоді навіщо вони викрали саме мене? Чи я просто вдало потрапила під руку? Тай же, судячи з усього, був тим, хто може зірвати всі їхні плани. Треба розпитати його про ці самі плани та про ситуацію загалом.

Минуло не більше пів години, й ми вийшли до термального джерела. Ліс розступився, і нашому погляду постала просто дивовижна картина! Перед нами височіла невелика кам'яниста гора, оточена природним кам'яним басейном, заповненим чистою блакитною водою. Такий собі райський куточок посеред дрімучого лісу.

Радісно заверещавши, я почала поспішно стягувати з себе брудний похідний костюм. В інший час я б соромилася при ньому роздягатися, але в той момент дуже вже хотілося швидше зануритися в теплу водичку. Навіть з урахуванням того, що місцева білизна більше нагадувала поєднання сучасних спортивних топів і вільних коротких шортів, все ж таки було соромно показувати свій голий живіт.

Тай деякий час здивовано спостерігав за моїми маніпуляціями, явно не очікуючи побачити стриптиз від моєї скромної персони, а потім сам став роздягатися.

Звільнившись від зайвого одягу, я з усіх ніг кинулася до природного басейну, вкотре знехтувавши всіма правилами пристойності та не звертаючи уваги на вампіра. Забувши про все, я з насолодою занурилася в тепленьку приємну водичку, змиваючи напруження останніх днів.

Басейн виявився досить глибоким. Перший крок занурив мене у воду по коліна, другий – по пояс, а з третім я вже пірнула з головою, вимиваючи бруд з волосся та відпливаючи якомога далі від берега. Плавати я любила з дитинства, відтоді як навчилася триматися на воді. А от витягнути на берег мене було складніше, ніж встати вранці на навчання, за що батьки ніжно називали мене "русалонькою".

Тайлен залишився митися біля берега, а я попливла вздовж гори, з інтересом оглядаючись навколо. Ліс шелестів листям на вітрі, а сонце яскраво освітлювало околиці. Перевернувшись на спину, я підставила обличчя лагідним променям.

Ех, як добре! От би цей момент ніколи не закінчувався!

Раптом краєм ока я помітила, як у підніжжя гори щось блиснуло. Підпливши ближче до цього місця, я виявила невеликий тунель, спрямований у середину гори, з якого сильною течією била вода. Хмм, цікаво, що там?

Абияк, чіпляючись за кам'янисті краї тунелю руками, я з трудом боролася зі зустрічним потоком води, занурившись у повнісіньку темряву. Було трохи моторошно, але попереду періодично щось блищало м'яким зеленим світлом, тому цікавість узяла верх. Нарешті тунель закінчився, а переді мною відкрилася дивовижна картина!

Я опинилася у величезній печері, у центрі якої був ще один природний басейн. З іншого кінця печери бив величезний струмінь води. Басейн був оточений камінням різних розмірів, але найбільше дивувало те, що по всій поверхні печери то тут, то там світилися численні зелені кристали різних форм і розмірів. Від цього видовища просто дух захопило! Так, роззявивши рота, я й зависла посеред печери.

- Офігіііти можна! – нарешті не витримавши, захоплено прошепотіла я.

Дуже захотілося доторкнутися до цього дива, відчути його на дотик, тому я підпливла до найближчого каменю й обережно на нього сіла, намагаючись не вислизнути, як раптом у воді чиясь рука схопила мене за ногу! Просто дежавю якесь!

Заверещавши, я смикнула ногою та різко вскочила на камінь, але посковзнулася та кубарем полетіла назад у басейн.

- Придурок, навіщо так лякати! – відпльовуючись від води з присмаком крейди, я почала лаятись на вампіра що веселився. – Я ледь заїкою не стала через тебе! Ідіот!

Проклинаючи вампіра та всю його сім'ю до сьомого коліна, його тупе почуття гумору, а також нестандартні стосунки з вампірами й чорними єдинорогами, я знову залізла на камінь.

- І взагалі, щоб тобі за Герина заміж вийти разом із твоїм почуттям гумору! – припечатала я наостанок і обережно рушила до найближчого яскраво-синього каменю.

- Думаю, він не оцінить твоє побажання, — хмикнув Тай, відсміявшись.

- Зате ти оцінив, — пирхнула я і з цікавістю уставилася на гладкий камінь що світився. – Цікаво, що це за камінчики такі?

Немов заворожена, я простягнула руку та злегка доторкнулася до одного з них.

- Що ти робиш? - Тайлен раптом виник біля мене й схопив за руку.

- Нічого, просто захотілося доторкнутися. - Я вирвала руку і знову потягнулася до каменю. Він виявився дуже ніжним та теплим, а від мого дотику почав сильніше світитися.

- Шерх, не чіпай його! – Тай знову відсмикнув мою руку. – Ходімо звідси.

- Я не хочу йти! – я обурилася, але в голові раптом з'явився туман, через який не було сил чинити опір.

Тайлен, обережно підтримуючи мене за талію, спустив у воду та потягнув до виходу з печери. Я не помітила, як ми подолали тунель, а прийшла до тями, коли ми вже випливли на світло. Туман у голові почав потроху розсіюватися, і я тільки тепер зрозуміла, що дихати стало набагато легше.

- Що... що це було?

- Твоя невгамовна цікавість тебе мало не вбила! – накинувся на мене вампір. – Сказав же, не чіпай! Дивуюся, що ти ще при тямі, не кажучи вже про те, що взагалі вижила! Адже один простий дотик до цих каменів забирає всі життєві сили!

- Так чому ти одразу не сказав? Ще й свої жарти там жартувати надумав!

- Хто ж знав, що ти їх чіпати почнеш! Усі в цьому світі з народження знають, що аріанум веріан не можна чіпати! Перебувати поруч абсолютно безпечно, але торкатися їх дуже небезпечно! Шерх сотт ер, за що мені це! – Тай мученицьке закотив очі до неба та потягнув мене на берег.

- Вибач, — покаялася я. – Я не знала.

Ми вже підібралися до того місця, де залишили речі, і зупинилися по пояс у воді. До одягу на березі додалося сідло, а поруч пасся мокрий, але судячи з вигляду — задоволений Ворон.

- Як себе почуваєш? – вампір уважно подивився на мене.

Цікаво. Я тільки зараз помітила, що тепер його очі набули яскраво-зеленого кольору, схожого на першу весняну траву і ті самі камінці, до яких я зараз так необачно торкнулася. Дуже гарні!

- Ніби нормально. – Я прислухалася до своїх відчуттів. – Легка слабкість тільки є.

- Добре, — полегшено видихнув він. – Я радий, що ти в порядку.

Раптово він притягнув мене до себе та притулився лобом до мого плеча.

- Ей, ти чого? Я правда в нормі, – Я зовсім розгубилася.

- Все добре, — він повільно відсторонився й кивнув у бік берега. – Я виправ наш одяг, але йому ще потрібно висохнути. Поки посидиш в моєму плащі, це єдина чиста та суха річ, що у нас є.

- Гаразд, — кивнула я. – Мені ще рану промити потрібно. Щось я зовсім про неї забула з усією цією біганиною. Ще й руку обдерла, коли з лука стріляла, – пожалілася я, показуючи вампіру ліве зап'ястя, обдерте до м'яса тугою тятивою.

За ніч подряпини трохи підсохли, але корочка розмокла у воді, через що рана знову почала щипати, а сукровиця сочитися. Схоже, приклало мене сильніше, ніж я думала.

- Це взагалі не проблема, — Тай притягнув мою долоню до себе і... лизнув рану!

- Фу, ти що робиш! – Я висмикнула свою багатостраждальну руку.

- Лікую, — він задоволено поцмокав. – А смачна у тебе кров!

- А то ти вчора не накуштувався, – буркнула я, спостерігаючи, як подряпини затягуються на очах. – Це як так?

- Вампірська слина, знеболює та загоює, — Тай ікласто усміхнувся і почав розв'язувати шарф на моїй шиї. – Ця рана теж мала вже загоїтися.

Дивовижно, але вона і справді зажила! На місці порізу залишилася лише тоненька смужка шраму.

- Сподіваюся, шрам згодом зникне, — Тай критично оглянув мою шию. – Гаразд, ходімо, досить тобі у воді сидіти!

Розвернувшись до берега, Тайлен рушив у бік нашого одягу. Я, чесно кажучи, замилувалась. Вампір, що залишився в одних трусах, виглядав дуже… класно! Він був на дві голови вищий за мене, м'язи виразно виділялися, але не створювали відчуття масивності, при цьому рухи були гнучкими й плавними, а краплі води, що стікали по спині, натякали на різні думки.

«Господи, про що я думаю!» - подумки дала собі ляпаса.

Поки я милувалася напівголим вампіром, він взяв плащ і розправив його, запрошуючи мене вийти з води. Вибравшись на берег, я миттєво рвонула до нього. До плаща, звісно. Вода була теплою, а ось вітер, навпаки, доволі холодним.

- Скільки ще одяг сохнути буде? – спитала я, сідаючи на березі.

- Думаю, хвилин двадцять. Я трохи магією допоміг, але в цьому не сильний, тому доведеться почекати.

- Гаразд, — я зітхнула та подивилася на небо, задумавшись про своє.  

Вампір сів поруч.

- Тебе щось турбує?

- Багато чого, — я знову важко зітхнула і, не стримавшись, сперлась на його плече. Вампір не заперечував. – Ти мене тепер покинеш? – вирвалося у мене те, що з самого ранку крутилося на язиці та найбільше хвилювало в цей момент.

- А маю?

- У тому-то й справа, що ти мені нічого не винен. Свою вчорашню клятву ти виконав, вивів мене в безпечне місце. Тепер ти в праві покинути мене тут і вирушити по своїх справах, або що там у тебе.

- Ти хочеш, щоб я пішов? – Тайлен відсторонився і, нахмурившись, уважно заглянув мені в очі.

- Не хочу, — прошепотіла я. Піддавшись пориву, я схопила його за руку й мене прорвало! – Сама я загину в цьому лісі! А якщо й не загину, то знову до ельфів потраплю. І взагалі мені йти нікуди! А до ельфів не хочу. Будь ласка, не кидай мене!

Я благаючи дивилася на вампіра і кусала від хвилювання губи. У цей момент моєму щенячому погляду позаздрив би сам кіт зі “Шрека”. Так, знаю я Тая зовсім недовго, але він уже не раз рятував мені життя! І ставився до мене добре, і взагалі, якось затишно з ним було, всупереч тому, що він вампір. А думка про те, що він може мене залишити, навіювала жах.

- Я обіцяю, що не покину тебе, поки ти сама не попросиш! – Тайлен заспокійливо погладив мене по голові.

- Дякую! - я постаралася виразити всю вдячність і тепло, які відчувала до нього. - Дякую тобі красно!

- Все добре, мала. - Тай тепло мені посміхнувся та знову погладив по волоссю.