Раді Вас бачити!

Вранці принц розбудив мене особисто – схоже, вирішив більше не довіряти питання моєї безпеки комусь іншому. Я швидко ополоснулася, Шааті допомогла мені привести себе до ладу. Аллірен весь цей час чергував біля моїх дверей. Коли ми спустилися до обіднього залу, мої нечисленні пожитки вже встигли перенести до решти речей. Ми з принцом сіли за один стіл, Шааті ж пішла до сусіднього пустого столу – ельфи її не приймали, і в них це було явно взаємно.

- Аллірен, можна Шааті поснідає за одним столом з нами? – мені було шкода залишати вампіршу одну.

- Сьогодні я хочу поснідати з тобою наодинці, – він заперечно похитав головою у відповідь.

На диво останнім часом принц став трохи м'якшим… принаймні поки що криків та загроз не спостерігалося. І якщо чесно, мене це вже починало насторожувати. В його щирість вірилося слабко, тож я постійно чекала якогось підступу.

Мені принесли рибний пиріг і трав'яний відвар. Принц вирішив не дріб'язкувати та замовив запечену баранячу ногу. Швидко впоравшись зі своїм сніданком, Аллірен задумливо спостерігав, як я без апетиту колупаюся виделкою в тарілці.

- Тебе щось турбує? – не витримав він.

Я невизначено знизала плечима – якщо почну перелічувати все те, що мене турбує, ми тут застрягнемо ще на кілька діб.

- Шааті може поїхати з нами? Рею ти не дозволив, – я вирішила почати здалеку.

Звісно, я очікувала подібного, але це не означає, що не ображалася через це.

- Навіть якби він пообіцяв більше з тобою не втікати, я не можу йому цього дозволити, – голос принца став більш жорстким. Все-таки почала проявлятися його істинна сутність. – Звідси ми попливемо прямо в Сонерію. Але там на берег йому висадитися не дадуть у будь-якому випадку – він не дипломат і не посол. З твоєю служницею ситуація зовсім інша – вона рабиня, тому може слідувати за своєю господинею.

Я скривилася. Не подобаються мені всі ці рабовласницькі замашки. Шааті я більше сприймала як товариша, можливо в майбутньому подругу, але ніяк не слугу чи рабиню.

Все ж в дискусію вирішила не вступати – все одно переконати його не вийде. Але тішило, що вона може відправитися зі мною. Хоча б не залишуся зовсім сама.

- Ваша Високосте, я Кренін Дорейн, син Карейна Дорейна. Мене прислав батько з посланням, – раптом пролунав голос.  

Мені чомусь здалося, що десь я його вже чула.

Принц прийняв запечатаний сургучем сувій, зламав печатку та розгорнув лист.

Піднявши очі від тарілки, я зустрілася поглядом зі знайомим по фестивалю темним ельфом. Той моментально побілів (хоча куди вже біліше з їх темноельфійським кольором шкіри) і помарнів на очах.

Аллірен теж помітив зміни та підозріло запитав:

- Ви знайомі з моєю нареченою, Кренін?

- На жаль, ближче, ніж хотілося б, - підперши підборіддя рукою, я продовжила сумно колупати пиріг виделкою.

- Ваша Високосте, я-я-я, - зовсім розгубився бідний ельф.

Допомагати я йому не збиралася – після того що він зробив, мені його зовсім не шкода.

- І що ж між вами сталося? - принц явно зрозумів, що щось не так.

- Нехай сам і розповість, якщо совісті вистачить, - я бридливо поморщилася, всім своїм виглядом показуючи, що вигороджувати його не збираюся.

Однак говорити той не поспішав.

- Кренін, - грізний голос принца наводив жах навіть на найдосвідченіших темних ельфів, але конкретно цей до їх числа явно не входив.

- Пробачте мені, Ваша Високосте! – Кренін впав на коліна. – Я не знав, що вона ваша наречена, до того ж я тоді перебрав паканта. Обіцяю, я більше і пальцем до неї не доторкнуся!

- Еееей, а переді мною попросити вибачення не хочеш? – обурилася я.

Ну а що, провинився він переді мною, а не перед принцом!

- Здається, мені все ясно, - принц втомлено відкинувся на спинку стільця й задумливо покрутив сувій у руках. – І все ж я прийму тебе у свій загін, як того просить твій батько. Тільки не забувай тримати руки при собі, особливо в присутності моєї нареченої.

Кренін почав сипати подяками, не забуваючи кланятися на кожному слові, та, задкуючи, вийшов з таверни. Ось жук, а переді мною так і не попросив вибачення!

- Його батько – наш посол і доволі впливовий дворянин, я не міг відмовити йому в цьому проханні, - Аллірен на диво точно інтерпретував мій вираз обличчя. – До того ж це він надає нам свій корабель.

- Як скажете, Ваша Високосте, - я спеціально перейшла на офіційний тон, знову збільшуючи дистанцію між нами. – І все ж наполегливо прошу вас не підпускати його до мене на відстань ближче десяти кроків.

- Гаразд, я віддам наказ, - обличчя принца знову стало кам'яним.  

Здається, все повертається на круги своя.

***

Так і почалося наше плавання. Після ситуації з Креніном, хитке взаєморозуміння,  що з'явилося між мною та Алліреном, швидко випарувалося, а йому на зміну прийшла холодна відчуженість. І все ж принц стримав своє слово – ельф тримався від мене на пристойній відстані, та й в принципі дуже рідко потрапляв мені на очі, що в умовах обмеженого простору на кораблі здавалося майже дивом.

Незмінною залишилася одна річ – принц так само більше не наважувався довірити нагляд за мною іншим ельфам, тому робив це сам і навіть не приховувався. Він ніби навмисно давав зрозуміти, що завжди за мною стежить, що я знаходжуся в його владі.

Мене ж це не сильно хвилювало. Кожного дня я, загорнувшись у плащ Тая, проводила на палубі в кормовій частині корабля. Там я примітила собі затишний куточок, де можна було комфортно розташуватися, спершись на бочки з прісною водою, та милуватися пропливаючими повз хмарами.

Іноді Шааті складала мені компанію. Ми з нею не дуже багато спілкувалися – вампірша виявилася досить замкнутою, та й у мене особливо не було бажання з кимось відверто розмовляти. Попри це, я була вдячна за її присутність – ніколи раніше я не почувалася настільки самотньою, як на цьому кораблі.

Час від часу я таскала з трюму яблука й навідувалася до Фарби у відсік з кіньми. Здавалося, вона єдина істота в цьому світі, яка завжди рада мене бачити. Про те, що найбільше ця радість проявлялася коли вона бачила частування, я вважала за краще не думати.

Одного разу я вирішила постояти біля борту корабля. Був на диво приємний сонячний день, тому захотілося побути ближче до океану. Підставивши обличчя під ще теплі промені сонця, я із задоволенням вдихала свіже морське повітря.

Раптом переді мною з'явилася виткана з води дівчина. Вона сиділа на краю корабля та кокетливо поправляла довге волосся, схоже на струмені фонтану.

- Привіт, - дівчина привітно махнула мені напівпрозорою рукою.

- Привіт, - я усміхнулася у відповідь. – Ти сілка, так?

Попри те, що минуле моє знайомство з подібною істотою мало не закінчилося трагічно, я її зовсім не боялася.

- Ти вже знайома з кимось із нас? – дівчина кумедно вилупила очі, через що стала напрочуд схожа на рибу.

- Здається, так, - я хіхікнула, потішена її виглядом. – Якось я купалася в річці, а інша сілка намагалася мене втопити. Мої друзі мене врятували.

Дивно, як просто я змогла розповісти їй про той день. Дівчина дзвінко засміялася – ніби краплі води падали у кришталевий бокал.

- Наші річкові сестри ніколи не відрізнялися терпінням, - відсміявшись, вона знову кокетливо відкинула за спину пасмо волосся та схилила голову набік. – Хоча я розумію, чому вона це зробила – у тобі багато болю.

- Тоді його було в рази менше, - я гірко усміхнулася.

- І все ж у тобі ще іскриться життя, - сілка плавно перетекла ближче до мене. – Я бачу це в глибині твоїх очей, серед океану туги та відчаю, - вона перемістилася ще ближче. Якимось чином її обличчя опинилося прямо навпроти мого. – Ти дуже сильна. До нас приходили люди й з меншою болем, але в їхніх очах вже згасла життєва іскра. І все ж коли-небудь ти приєднаєшся до нас.

Дівчина ніжно погладила мене довгими пальцями по щоці – все моє тіло здригнулося, настільки вони виявилися холодними. І все ж я не відсторонилася, а продовжувала з цікавістю вдивлятися в її напівпрозоре обличчя.

- Ти мені подобаєшся, - сілка знову засміялася своїм сміхом кришталевих дзвіночків. – Коли-небудь ми з тобою зустрінемося знову.

Раптом дівчина зробила пірует у повітрі та розчинилася в океані, залишивши після себе лише сплеск хвиль і морську піну.

Чому ніхто з ельфів не помітив її присутності, я так і не зрозуміла.

З кожним днем погода ставала все холоднішою, майже кожного дня дощило. Здається, літо закінчилося, а осінь вже почала встановлювати свої порядки. До того ж ми все більше просувалися на північ континенту. До відчуття самотності додалася ще й осіння хандра.

В черговий дощовий день я знову вибралася на палубу і розташувалася на своєму улюбленому місці. Сумно подивилася на небо – крізь щільні хмари не пробивалося жодного промінчика сонячного світла. Здавалося, що це назавжди, і тепер все моє життя виглядатиме як сумне сіре ніщо.

Поруч нечутно опустилася Шааті. Піддавшись пориву, я обережно поклала голову на її плече.

- Цієї ночі буде шторм, - як би між іншим, повідомила мені дівчина та кивнула в бік носа корабля – там вдалині виднілася величезна чорна хмара. Та й хвилі вже були набагато вищими.

- Ніколи не була на кораблі під час шторму, - я щільніше закуталася в потертий плащ Тая.

- Я теж, - Шааті тяжко зітхнула і раптом змінила тему. – Пані Кейрі, ви все ще хочете втекти від свого нареченого? – я ніяк не могла змусити її перестати називати мене “пані”.

Питання вампірши поставило мене в глухий кут. Я замислилася.

- Я все ще не хочу цього весілля, це правда, - нарешті визначилася з відповіддю. – Але навряд чи я наважуся на чергову втечу – минулого разу це закінчилося надто погано. Не хочу, щоб через мене постраждав хтось ще. До того ж мені більше нема куди бігти.

- І ви ладні страждати все життя, вийти заміж за нелюбого?

Я погладила Лассар’гі на своїй руці. Ця мітка надавала мені сил.

- Мені доведеться…

- Ваша Високосте, - раптом перед нами з'явилася темна ельфійка зі свити принца. – Його високість принц Аллірен просить вас пройти до його каюти.

Я аж закашлялась від такої заяви – за кілька тижнів нашого шляху це був перший раз, коли він захотів мене бачити. Весь час на кораблі ми з ним навіть не розмовляли, максимум обмінювалися холодними привітаннями. Хоча я майже постійно відчувала на собі його погляд.

- Доведеться йти, - я тяжко зітхнула.

Будь моя воля, не розмовляла б з ним ще кілька тижнів, як мінімум. А в ідеалі – все життя.

Каюта принца зустріла мене на диво затишним убранством. Вона була набагато більшою за мою, але при цьому теплою та охайною. В одному кутку стояло велике ліжко з балдахіном, в іншому – велика книжкова шафа і письмовий стіл. Стіни каюти були прикрашені різьбленими картинами із зображенням моря (ага, наче моря на кораблі й не вистачає), а посеред кімнати стояв накритий великий стіл на двох. Усе це безглуздя освітлював теплий світ свічок, розставлених у різних місцях, що, безсумнівно, додавало затишку та створювало доволі інтимну атмосферу.

- Ах, дорога наречена, - принц сидів за столом розслаблено, великодушно махнув мені на вільний стілець навпроти, хоча в його словах простежувалась ледве помітна іронія. – Прошу, склади мені компанію за сьогоднішньою вечерею.

- З чого така честь? – я обережно присіла на запропоноване місце.

- Хіба я не можу побалувати свою майбутню дружину? – його тон був перебільшено здивованим. – Хіба не можу провести з нею час наодинці?

- Щось раніше не помічала за вами такого палкого бажання проводити зі мною час. І тим паче «балувати».

- Що ж, тут ти права, - Аллірен засміявся, повертаючись до свого звичайного ділового тону. – Але сьогодні вночі буде шторм, тому я хочу, щоб ти була поруч. Цієї ночі переночуєш тут, у моїй каюті.

- А якщо я відмовлюсь?

- Це нічого не змінить. Хочеш ти того чи ні, тобі доведеться мене послухатися.

В цей момент корабель відчутно хитнуло, через що я перелякано скрикнула та міцніше вчепилася в ручки крісла. На диво, всі меблі й навіть страви залишилися на місці. Магія, не інакше. Принц залишався спокійним, як і раніше.

– Так буде краще для нас обох. Повір мені.

Я покірно зітхнула – мені вкотре не залишили вибору. "Ну то гаразд, зате смачно поїм", - спробувала я себе втішити.

Втіха виявилася слабкою – апетиту все одно не було, а від виду їжі воротило вже не перший день.

- Наріанн, поїж. Я знаю, ти майже нічого не їси останнім часом, - він знову спробував проявити м'якість, але виходило слабо – такі турботливі, здавалося б, слова більше походили на загрозу і наказ.

Корабель знову різко повело вбік – апетиту це не додавало, але все ж я слухняно потягнулася до найближчої страви. Під пильним поглядом принца насилу втиснула в себе кілька ложок овочевого салату та відсунула тарілку вбік.

- Дякую, але я справді не голодна - дуже сильна хитавиця, - ніби на підтвердження моїх слів судно знову нахилилось.

- І все ж я наполягаю, - принц щедрою рукою поклав мені на тарілку тушковане м'ясо та варені плоди арійни – трохи схожі на нашу картоплю, але набагато менші та солодші.

- Все ж я відмовлюсь, - я рішуче відсунула від себе тарілку. - І прошу не змушувати мене, якщо тільки не хочете, щоб все з'їдене мною стало частиною інтер'єру вашої каюти.

- Як скажеш, - Аллірен на мить підтиснув губи, але майже одразу повернув свою зарозумілу усмішку. - Рад, що ти знову стаєш уїдливою собою.

- Хіба слухняна я вам не подобалася більше? - у свій голос я додала величезну порцію єхидства.

- Тільки спочатку, - принц зробив ковток з кубка та задумливо пожував губами. - Потім це набридло.

- Що ж, постараюся вас не розчарувати.

- Будь ласкава, - в усмішці він оголив свої нижні ікла та підняв кубок у вітальному жесті. - А зараз іди в ліжко. Якщо не будеш їсти, то лягай спати. Я ще посиджу.

Я байдуже знизала плечима й направилася в бік єдиного ліжка, що знаходилося за спиною ельфа. На моє нещастя, корабель помітно хитнуло саме в той момент, коли я проходила повз нього, через що я перечепилася об поли плаща та втратила рівновагу. Принц встиг схопити мене за лікоть, коли моя голова вже була за кілька сантиметрів від одного зі стовпів, які тримали балдахін ліжка.

- Дякую, - сухо подякувала я, струшуючи його руку.

Ельф не відповів, лише швидким рухом зірвав з мене плащ Тайлена. Ще один різкий рух рук, і плащ опинився розірваним на дві частини. А потім ще й ще.

- Що ти робиш? - я застигла на місці в жаху, не вірячи в те, що відбувається.

- Думаю, тобі це більше не потрібно.

Дорогий мені як пам'ять плащ грудкою безглуздих клаптів упав на підлогу каюти.

- НІ!

Упавши на коліна, я відчайдушно кинулася їх збирати, але почула клацання, і замість тканини крізь пальці посипалося дрібне лахміття.

- Навіщо! Навіщо ти це зробив!? - я кинулася з кулаками на ненависного нареченого.

Аллірен з легкістю перехопив мої руки й міцно стиснув зап'ястя.

- Забудь свого кровососа. Він мертвий, з цим вже нічого не зробити. І не забувай - ти належиш мені!

Його різкі слова вдарили в найболючіше місце, через що здалося, що я зараз розсиплюся так само як до цього розсипався плащ Тая. Але все ж я перевела подих і презирливо процідила:

- Я не річ, щоб комусь належати.

- Помиляєшся, - погляд його холодних очей не обіцяв нічого доброго. - Я купив тебе. Твій батько віддав тебе, наче товар, в обмін на обіцянку миру між нашими країнами. І я можу робити з тобою все, що захочу.

- Відпусти мене, не чіпай!

Ельф не слухав. Він грубо кинув мене на ліжко і почав різко стягувати сукню, від чого та затріщала. Я почала вириватися, намагалася кусатися й відбиватися, але він був набагато сильнішим, а вже розірвана сукня полетіла в бік.

- Будь ласка, не роби цього, - я тихенько схлипнула, коли однією рукою він злегка стиснув моє горло, а іншою почав розстібати свої штани.

Але допомога прийшла звідки не чекали. Раптом у двері голосно застукали та пролунав схвильований голос Креніна:

- Ваша Високосте, у нас проблема! Капітан корабля просить вас вийти на палубу!

- Що трапилося? - роздратовано прокричав Аллірен, не відпускаючи мене.

- Корабель не витримує - вже зламалася одна щогла! Потрібна ваша допомога!

І справді, корабель кидало з боку в бік, але я помітила це тільки зараз.

Принц вилаявся та швидким кроком направився до дверей.

- Продовжимо, коли я повернуся, - кинув він наостанок і зник за дверима, на мить впустивши в кімнату жахливе завивання вітру, змішане з ревінням океану, тріском корабля та криками матросів.

Щойно двері за ним зачинилися, шум одразу стих, залишивши лише далеку луну того, що відбувалося зовні.