Раді Вас бачити!

Попрощатися з друзями мені дійсно не дали. Не дали навіть поснідати. Вже через пів години після інциденту всі речі були зібрані, ми посідали на коней та вирушили до кордону. Скільки б я не вдивлялася вдалечінь, шукаючи Тайлена і Рея, їх видно не було. Чорт, сподіваюся, з ними все гаразд!

Майже весь день ми їхали без зупинки, тому цей шлях давався мені дуже важко! Було на рідкість спекотно, я вже була вся мокра та втомлена, а відсутність сніданку давала про себе знати – мої ноги не підкошувалися лише тому, що їхала я верхи. Але гордість взяла своє, і я вперто не просила відпочинку, всупереч всім незручностям.

І знову порятунок прийшов у вигляді Ровейна – той раптом під'їхав до принца та щось йому прошепотів. Кинувши на мене злобний погляд, принц кивнув і оголосив привал.

Я з насолодою сповзла з Фарби та почала розминати затерплі кінцівки. Якийсь підозріло добрий ельф простягнув мені величезний бутерброд з м'ясом. Трохи вгамувавши голод, сіла осторонь від основного загону.

Кілька хвилин потому до нас під'їхали незнайомі мені ельфи та почали щось активно обговорювати з принцом. Здається, наш привал затягувався, тому я оперлася спиною на дерево, прикрила очі та спробувала абстрагуватися від усього, що відбувається, привести думки до ладу і хоч трохи розслабитися. Вдавалося це з трудом, бо ельфи гуділи все голосніше, думки стрибали дикими козлами, а все, що сталося сьогодні вночі та вранці, змушувало серце стискатися.

«Кейрі», – я раптом почула знайомий голос у своїй голові та почала озиратися навколо. Здається, хлопці все ж не кинули мене та продовжили весь цей шлях на відстані від нашого загону! – «Ми хотіли переконатися, що з тобою все гаразд і попрощатися, тому слідували за вами», – підтвердив мої думки голос Рея.

«Рей, де ви?» – я підскочила та почала з удвічі більшою силою вдивлятися в бік друзів.

«Ми сховалися осторонь. Іди наліво, я тебе перехоплю по дорозі».

«Ельфи мене не пустять», – я ледь втрималася, щоб не рвонути в указаному напрямку, і похмуро поглянула на темних які щось бурхливо обговорювали. Як не дивно, ніхто з них не звертав на мене жодної уваги.

«Я наклав ілюзію. Зараз вони бачать лише як ти сидиш біля дерева, тому можеш йти та не боятися», – заспокоїв мене Рей, а я одразу рушила з місця, бажаючи якнайшвидше побачити друзів. Особливо його. Тайлена.

— Рей, — я міцно обійняла друга, щойно він показався з-за дерев. — Як ви? Темні вас не чіпали? Де Тай? — питання так і сипалися з мене на бідного барда.

— Все добре, Кейрі, не хвилюйся, — Рей розсміявся й ніжно погладив мене по голові, наче дитину. — Тайлен чекає на тебе за тим деревом, — він вказав рукою напрямок. — Я прослідкую за ельфами. Думаю, у вас є хвилин десять, щоб попрощатися. Йди ж, він чекає, — Рейтан посміхнувся та підштовхнув мене в спину, а потім розвернувся і тихенько зник серед дерев, наче його й не було.

Не встигла я підійти до вказаного Реєм дерева, як була притиснута до нього лопатками. Без жодних слів Тайлен накрив мої губи довгим і наполегливим поцілунком.

Від усвідомлення того, що це наш останній поцілунок, сльози покотилися по моїх щоках.

— Не плач, квіточко, все буде добре, — він відсторонився, ласкаво взяв моє обличчя у свої долоні й провів великими пальцями по щоках, витираючи сльози та заглядаючи в очі. Його погляд на мить зупинився на синці під оком, що залишився від ляпасу, потім перемістився на сліди від пальців на моїй шиї та став ще похмурішим. — Втечімо! Я обіцяю, я зможу захистити тебе!

Я шморгнула носом і похитала головою:

— Я знаю, що зможеш. Але хто зможе захистити тебе і Рея?

Тайлен сумно усміхнувся й притиснув мене до своїх грудей, заспокійливо погладжуючи по спині та волоссю. Уткнувшись носом у його сорочку, я заплющила очі та намагалася запам'ятати цю мить на все життя! Ці теплі обійми та ласкаві дотики, це відчуття затишку, надійності та турботи. Цей запах поту впереміш з запахом листя й деревини. Намагалася запам'ятати якнайкраще, щоб згадувати у важкі хвилини та не втрачати надії на краще.

— Обіцяю, я щось придумаю. Втечімо! — Тайлен не залишав спроб мене переконати.

— Я не хочу наражати вас на небезпеку, — я з жалем відсторонилася і знову похитала головою. — Ніколи не зможу себе пробачити, якщо з тобою або Реєм щось станеться через мене.

— Але…

— Тай, будь ласка, не муч мене, — цього разу я стримала сльози й благально подивилася на вампіра. — Мені дуже складно з вами розлучатися! Особливо з тобою. Але я не хочу, щоб ви наражали себе на небезпеку через мене. Ви з Реєм і без того занадто багато для мене зробили.

— Кейрі…

— Не сперечайся, це моє остаточне рішення! — я знову його перебила, не даючи себе вмовити.  

Адже зараз понад усе на світі мені хотілося погодитися, втекти з ним якомога далі від ельфів, від нареченого, від усього, що відбувається! Але я розуміла, що це нічого не вирішить. Аллірен не заспокоїться, поки нас не зловить, а рано чи пізно це станеться. І тоді мої друзі будуть у смертельній небезпеці. Навіть зараз вони знаходилися в небезпеці! Адже якщо раптом ельфи зрозуміють, що мене на галявині немає і знайдуть тут, в обіймах Тайлена, то уб'ють на місці всіх, хто опиниться в полі зору.  

— Дякую тобі за все, Тай. Прощавай.

Піднявшись навшпиньки, я чмокнула його на прощання і побігла в сторону, туди, де залишився Рей, намагаючись не дивитися на заціпенілого вампіра за моєю спиною.

— Щасти, Кейрі. Бережи себе, — Рей з'явився так само непомітно, як і пропав, стискаючи мене в обіймах.

— Дякую, Рей. Ти теж бережи себе, — я міцно обійняла друга. — І його теж.

— Звичайно, — бард кивнув та тепло усміхнувся. — А тепер іди. Вони збираються скоро вирушати.

Махнувши рукою на прощання, я повернулася до табору й сіла під те ж дерево, де залишалася моя ілюзія, сподіваючись, що ніхто нічого не помітив. Уткнувшись носом у коліна, дала волю сльозам.

— Вставайте, принцесо, час вирушати, — я не помітила, як до мене підійшов Ровейн.

— Так, вже йду, — намагаючись непомітно витерти сльози, я встала і, не дивлячись на ельфів, попрямувала до Фарби.

— Тільки не думай ревіти, — мій стан не вислизнув від погляду принца. Судячи з самовдоволеної усмішки, це приносило йому неймовірне задоволення.

— Не хвилюйтеся, принце, я ніколи в житті не доставлю вам такої радості!

— А це ми ще подивимося, — із самовдоволеної, його усмішка стала зловісною. Пришпоривши коня, він дав ельфам команду вирушати та попрямував до “голови” загону.

— Щоб тобою шерхи подавилися, — я з ненавистю втупилася в спину нареченого, що віддалявся, мріючи пройтися чимось важким по його самовдоволеній фізіономії.

***

Ми потихеньку просувалися до кордону. Ельфи здавалися доволі спокійними, але час від часу кидали задумливі погляди за спини.

— Щось не так? — я теж знервовано озирнулася. Начебто нічого особливого, ліс як ліс.

Наш загін розтягнувся вздовж широкої стежки, наче дощовий черв’як, що переповзає через дорогу після зливи. Ми з Ровейном знаходилися приблизно посередині загону: попереду майоріла широка спина й дредаста шевелюра принца з купкою солдат, а за нами тяглися ще з десяток ельфів — слуги та воїни.

Упіймавши мій погляд, Лінфіра презирливо скривила носика та повернулася до подруги, що їхала поруч — такої ж зарозумілої  ельфійки, яка так само мене ненавиділа.

— Все нормально, —  Ровейн відмахнувся від мого питання, але при цьому підвів свого коня ближче до моєї Фарби.

Власне, цей маневр його і врятував, оскільки стріла, скоріш за все націлена в серце, дала осічку та потрапила в плече. Не звертаючи уваги на поранення, він вихопив меч із піхов. Навколо засвистів рій стріл, у загоні почалася метушня, коні почали неспокійно іржати й топтатися на місці. Кілька ельфів (в основному слуги) замертво впали зі своїх коней. Інші ж, кому пощастило не потрапити під стрілу, також хапалися за зброю.

Пролунав ще один залп, цього разу успішно відбитий мечами — ельфи вже були готові, тож захопити їх зненацька вдруге у нападників не вдалося. Раптом з лісу, наче темні привиди з червоними палаючими очима, почали виходити вампіри. З мечами напоготові й рішучим виразом на похмурих ікластих обличчях. Майстерно захопивши наш загін у кільце, вони кинулися в атаку.

І тут почалося! Крики ельфів та вампірів змішалися з іржанням коней і дзвоном сталі. Ровейн відчайдушно однією рукою відбивав атаки одразу двох вампірів, при цьому намагаючись триматися поруч зі мною. Але з урахуванням отриманого поранення це давалося йому з величезними труднощами. Вампіри явно перемагали та вже змогли відтіснити його від мене.

Я ж міцно трималася за поводи, намагаючись заспокоїти стривожену Фарбу, яка того і норовила встати дибки та скинути мене з сідла. Розгублена через хаос, я сама не помітила, як раптом опинилася стягнута з коня чиєюсь сильною рукою та притиснута обличчям до землі. Я налякано смикнулася, наосліп ударила ліктем і... промахнулася! Цей хтось перехопив руку й притис мене до себе.

— Тихіше, Кейрі, це я, — я почула знайомий теплий голос і притиснулася до нього міцніше, відчуваючи себе в більшій безпеці. — Йди до того дерева, я відразу за тобою, — вампір допоміг мені піднятися та підштовхнув у спину, вказуючи напрямок.

Тайлен міцною рукою розкидав у різні боки ельфів і вампірів що на нас нападали, не підпускаючи до мене нікого стороннього.

- Тай, де Рей? – притулившись спиною до стовбура величезного дерева, я нарешті трохи видихнула, змогла оглянутися й дістати один із кинджалів.

Найгарячіша точка, як і очікувалось, була біля принца Аллірена – на нього одночасно напали п’ятеро вампірів. З боку здавалося, що вся ця бійка – один суцільний вихор, де, крім розчерків мечів і летючих у всі сторони клаптиків одягу та волосся, нічого не було видно. Проте билися вони нарівні – ні п’ятеро вампірів, ні принц темних ельфів не могли перемогти.

- Тут я, все добре, – зверху озвався голос Рея.

Закинувши голову, я зробила руку козирком, щоб захистити очі від променів сонця, які пробивалися крізь листя, і з подивом помітила барда. Він умостився на товстій гілці дерева  з гітарою у руках.

- Є ідеї, як нам непомітно звідси вибратися? – відштовхуючи чергового вампіра, який намагався дістатися до мене, поцікавився Тайлен.

- Є одна, але сам я з такою кількістю не справлюся, потрібна допомога Кейрі, – схиливши голову набік, Рей задумливо подивився на мене зверху вниз.

- Роби що потрібно, тільки швидше! Бо я теж сам з цією купою не впораюся! – Тай відштовхнув ще пару вампірів, які з наполегливістю бульдозера сунули на нас.

Врешті-решт вампіри брали числом, лише принц і ще кілька темних все ще билися з переважною кількістю вампірів. Основна ж їх маса хижо рухалася в наш бік.

Кілька разів Тайлен не встигав вчасно відкинути нападників, і хоча я старалася згадати його настанови та відбитися за допомогою кинджалів, на моєму плечі вже красувалися чотири криваві смуги від гострих кігтів одного спритного вампіра й купа синців.

Зверху раптом зазвучала тиха спокійна музика, яка абсолютно не пасувала до того хаосу, що відбувався навколо. Вона ставала дедалі гучнішою і вже через хвилину лунала по всій галявині, уповільнюючи бійців та вганяючи їх у сон.

- Кейрі, співай! Тай, закрий вуха, – раптом пролунав командний голос Рейтана.

- Що співати? – розгубилася я, не розуміючи, що взагалі від мене вимагається.

- Колискову співай! – знову скомандував бард, даючи мені зрозуміти, що зволікати більше не можна.

- Еммм...

Я забарилася на мить і в результаті видала перше, що спало на думку:

Чорний кіт по хаті ходить,

Ворон в небі прокричав.

Відьма в хмарі димній бродить,

Зомбі тінь свою подав.

Спи, маленький, та лякайся,

Зомбі й відьма вже ідуть.

Місяць в небі відвернувся,

Щоб не бачити ту лють.

- Дивні у вас колискові, але підійде, - хмикнув бард, стрибаючи з дерева та даючи знак своєму другові, який все ще зажимав вуха, що все  скінчилося.

Уся стежка була вкрита темними ельфами та вампірами. Тільки коні та ми з друзями височіли над цим місцем побоїща.

- Вони хоч живі? – я з тривогою подивилася на одного з вампірів, який валявся біля ніг Тайлена.

- Не всі, але більшість, - Рей перехопив гітару і закинув за спину. – Багато просто сплять. Але, думаю, що після твоєї колискової на хороші сни їм розраховувати не варто.

Дві єхидні пари очей уставилися на мене, з очевидним наміром пропалити дірку десь у моїй голові.

- В момент стресу нічого адекватного не згадалося, я і цей варіант на ходу переробила, - я ніяково знизала плечима й попрямувала до Фарби, обережно переступаючи через мирно сплячих ельфів та вампірів.

- До речі, а хто такі зомбі? – як би ненароком поцікавився Рейтан, підзиваючи свого коня.

- Це живі мерці, - після цих слів очі друзів почали швидко округлятися, в пристрасному бажанні стати розміром з каналізаційний люк. Подумавши трохи, я вирішила пояснити. – Ну, це такі мерці, зазвичай зеленого кольору, які ходять і їдять мізки. – Очі хлопців округлилися ще більше (хоча до цього здавалося, що більше вже нікуди). – Чужі мізки, - уточнила я, що остаточно ввело їх у повний ступор, і з почуттям виконаного обов'язку почала виводити Фарбу з купи сплячих тіл.

- Що ж, сподіваюся, ці чудовиська тепер довго будуть снитися в жахах нашим «друзям», - нарешті отямившись, Тайлен похитав головою. – До речі, щодо цього, як довго вони спатимуть?

- Не знаю, - знизав плечима Рей, злетівши в сідло свого жеребця. – Але кілька годин фори у нас точно є. Плюс поки вони прийдуть до тями після пробудження. Швидше за все, знову бійка почнеться... В загальному, якщо поспішимо, можемо встигнути забратися звідси на достатню відстань.

- Чудово! – Тайлен задоволено усміхнувся і, наслідуючи прикладу друга, застрибнув у сідло Ворона.

- Що? Про що ви? – я непорозуміло дивилася на друзів, однією рукою автоматично погладжуючи Фарбу по морді.

- Кейрі, забирай все, що тобі потрібно, бажано по мінімуму, і вирушаємо, - Тайлен вичікувально подивився на мене.

- Стоп! Куди вирушаємо? – моє непорозуміння росло з кожною хвилиною.

- Для початку – якомога далі від цих...

- Зачекай, - Рей м'яко зупинив друга. – Кейрі, ми не можемо тебе залишити з ними, тому вирішили забрати на мою батьківщину. Там ти будеш у безпеці…

- Ні, я на це не згодна. Я повинна залишитися, зі мною ви будете в небезпеці! Вони знайдуть мене будь-де! – рішуче стиснувши кулаки, я впевнено подивилася в очі вампіра.

Відверто кажучи, мені було страшно! Не за себе, за друзів. Аллірен хоч і жорстокий, безжальний та бездушний суб'єкт, але з цим я якось впораюся. Принаймні я потрібна йому живою. Але якщо він захоче вбити моїх друзів – я не зможу їх захистити, як би не старалася. Краще розлучитися зараз і не наражати їх на небезпеку.

- Кейрі, - покровительським тоном, ніби до дитини, почав Тай. – Вибач, але ми тебе не питаємо. Залазь у сідло, і ми їдемо.

- Що значить, не питаєте? – від обурення я втратила дар мови. Коли здатність говорити до мене повернулася, я твердо подивилася на хлопців. – Я нікуди не йду, і крапка. Це моє рішення.

- Ох, не хотів я цього робити, - з важким зітханням Тайлен зліз з Ворона та попрямував у мій бік. У його погляді читалися рішучість впереміш з вибаченням. Так зазвичай дивляться стоматологи на пацієнтів перед неприємною процедурою: мовляв, вибач, мені шкода, але так треба.

Я сама не помітила, як ноги відірвалися від землі, а я звисла через його кам'яне плече, відпльовуючись від волосся й розглядаючи обтягнуту шкіряними штанами п'яту точку вампіра.

- Ей, ти що робиш!

- Забираю тебе звідси.

- Тайлен, відпусти мене по-хорошому. Відпусти, кому сказала! Не відпустиш – я тебе за сідницю вкушу!

- Хоч кусай, хоч пручайся, нікуди тебе не відпущу! – вампір перекинув мене через спину Ворона, ніби мішок з картоплею. – Рей, візьми Фарбу. Ми йдемо.

Мої спроби злізти з коня успіхом не увінчалися. Тайлен злетів у сідло, усадив мене перед собою та міцно притиснув до себе.

- Я ж сказав, що не відпущу тебе. Тепер ти моя, і тільки моя, - прошепотів мені прямо у вухо вампір, однією рукою все ще притискаючи до своїх грудей, а другою направляючи Ворона в потрібний напрямок.

- Тайлен, навіщо я тобі? Через мене ви постійно опиняєтеся в небезпеці, – я зробила останню відчайдушну спробу його переконати.

- Невже ти так і не зрозуміла, моя маленька квітко? – Тайлен тихо засміявся, а потім уткнувся носом у моє волосся. – Я кохаю тебе. Тому нікому тебе не віддам. Ніколи.