Раді Вас бачити!

Прийшла до тями від відчуття, як хтось боляче лупцює мене по щоках. Насилу розліпивши повіки, з обуренням подивилася на свого мучителя... чи рятівника? Пам'ять миттєво підкинула останній спогад: холод, брудна вода зі смаком тину і сильна рука, що тягне на саме дно.

У світлі місяця я розгледіла високого широкоплечого хлопця з русим волоссям. З нього також водоспадом стікала вода, але на відміну від мене, йому це не дуже й заважало. В мене ж зуби відстукували якийсь неймовірно стрибучий гопак.

Побачивши, що я отямилась, рятівник почав кричати:

– Ти що коїш, Нарі, зовсім з глузду з'їхала? Це ти так втекти вирішила, чи втопитися усім на зло?

– Щ-щ-що? – зібравшись з силами, прохрипіла я і скривилася від болю в горлі.

Тільки зараз хлопець, помітив, що всю мене трясло гірше, ніж у міській маршрутці. Та й лежати на холодній землі було, м'яко кажучи, не дуже приємно.

Тяжко зітхнувши, він з легкістю підхопив мене на руки й кудись поніс. Намагаючись вгамувати озноб, я ненадовго прикрила очі та сама не помітила, як знову відключилася.

Наступне пробудження було трохи приємніше. Принаймні я лежала вже не на холодній землі, і по щоках ніхто мене не лупцював.

Відкривши очі, я озирнулась навкруги. М-да, а я вже сподівалась отямитися вдома, або врешті-решт у лікарні. Але те що я побачила перевершило всі мої очікування!

Ну, по-перше, лежала я у величезному м'якому ліжку з балдахіном. По-друге, ліжко знаходилось у просторій світлій кімнаті, де всі меблі було зроблено під  «старовину»: велика шафа із темного дерева з хитромудрим візерунком, у тому ж стилі тумбочка праворуч від ліжка, а замість лампи чомусь стояв свічник. Зовсім з глузду з'їхали, звичайної лампи не знайшлося?

Але найнеприємніше те, що вся кімната була оформлена у світло-рожевих відтінках! Це просто мрія Барбі якась! Справа смаку, звісно, але я це переросла ще років у десять.

Намагаючись усвідомити що відбувається, я подивилась у вікно. Сонце вже наближалось до заходу, фарбуючи небо помаранчевими фарбами. Це що, я весь день проспала?

Раптом до кімнати увійшла літня жінка. Низенька і трошки повнява, в її чорному волоссі, зібраному у гульку, виднілися сиві локони, а сірі очі в обрамленні павутиння зморшок сяяли теплом та добротою. Одягнена охайно, у довгу темну сукню і чистий фартух.

Тільки но побачивши мене, вона одразу сплеснула руками й прошепотівши щось на кшталт «прокинулась дитина», кудись побігла.

– М-да, все дивніше і дивніше, – пробурмотіла я, повністю збита з пантелику.

Насилу вибравшись із ліжка, я одразу розтягнулась на підлозі, перечепившись о занадто довгу нічну сорочку. Добре що пухнастий килим трохи пом'якшив падіння. Менше з тим що сорочка була довгою, але й ще вся в рюшах! Хоча б біла, а не рожева як вся кімната.

Лаючи усі нічні сорочки, дивні кімнати й того дурня, який стягнув мене у воду, я вийшла на балкон і обімліла!

Кімната знаходилася десь на рівні 3-го поверху, а з балкона було видно все місто, що затишно вмостилося біля підніжжя гори. Власне, на цій горі й розташувалася будівля, в яку мене якимсь вітром занесло. Всі будинки були з синіми дахами, але жодної старої та сірої радянської багатоповерхівки! У кам'яних та дерев'яних споруд було максимум 2-3 поверхи. Розумний мозок відразу констатував: я не у своєму місті. Найбільше це було схоже на якийсь історичний район Європи, що прагне зберегти свою автентичність задля залучення туристів.

Перегнувшись через поручень і подивившись униз, я побачила дивний внутрішній двір, оточений високим і товстим кам'яним муром з вежами та шпилями, дуже схожим на ті, що часто показують у фільмах та серіалах про середньовіччя. На таких зазвичай стоять лучники та палять зверху в ворожу армію, скидають сходи й виливають киплячу олію на  загарбників, що видираються вверх драбинами. На подвір'ї туди-сюди снувала купа людей у вельми непридатному для нашого часу одязі.

Фільм тут знімають, чи що? Або просто толкієністи активізувалися? Не знала, що в нашому маленькому містечку такі взагалі є, та й фільмів у нас зроду не знімали. Тільки ось я не у своєму місті. Тоді де?

Раптом почувся якийсь галас за спиною. Від несподіванки я втратила рівновагу і вже готувалася летіти з балкона носом вниз, як за талію схопили сильні руки того самого хлопця, що врятував мене вночі, та закинув мою тушку назад в ліжко.

Крім нього в кімнаті була вже знайома сіроока жінка і високий владний чоловік, чимось схожий на мого нічного рятівника. Одягнені вони були дуже старомодно: чорні штани, заправлені у високі шкіряні ботфорти, червоний камзол поверх білої сорочки у чоловіка, і просто біла сорочка у хлопця, який мене врятував. На грудях чоловіка красувався величезний золотий медальйон із зображенням сонця.

«Який гарний грим, якісний»,– одразу промайнула думка, але додумати її мені не дали.

– Наріанн Аіларі, – грізно почав чоловік, – як ти посміла втекти! Ти ж знаєш, що цей шлюб є важливим для королівства! Ти хочеш зганьбити нас і втягнути всю країну у війну? Ну чому ти така безвідповідальна?

Чоловік все лаявся і лаявся, згадуючи про якесь весілля, королівство, відповідальність та постійно називаючи мене «Наріанн». Розгубившись, я злякано втискалася в ліжко, а мій мозок марно намагався стягнути в купу всі ці дивні речі та зрозуміти, нарешті, що тут відбувається! А потім на думку спала єдина розумна думка: а чому я взагалі повинна віддуватись за якусь Наріанн?

Моя спроба поділитися цією світлою думкою з усіма зазнала фіаско, тому що замість слів почувся хрип зголоднілого зомбі, що з останніх сил тягне руки до омріяних мізків жертви. Прокашлявшись, я все-таки змогла більш-менш виразно прохрипіти:

– Я не Наріанн, я Надя! І я не збираюся за неї віддуватися! І взагалі я додому хочу! Мене батьки чекають, я ще вранці повернутись мала! Що це за місце? І хто ви всі такі?

Горло дуже боліло, але я намагалася не звертати на це уваги, тому що цієї миті важливіше було розібратися в ситуації.

– Можеш йти, Вел, – кивнув хлопець, що врятував мене, і та тихенько вислизнула з кімнати, перед цим співчутливо на мене подивившись.

Двоє, що залишилися, стурбовано переглянулися. Схоже, мої слова трохи їх спантеличили, і ті пару хвилин, які здалися мені цілою вічністю, ми провели в повній тиші. Нарешті, вперши в мене недовірливий і злісний погляд, чоловік процідив:

– Знову ці твої жарти?

– Які вже тут жарти, – склавши руки на грудях, просипала я. – Дякую, звичайно, що врятували мене і все таке, але я б хотіла вирушити додому. Мої батьки хвилюються.

Я намагалася не впадати в паніку, хоч вона вже почала обхоплювати мене своїми холодними пальцями. Ще б пак! Опритомніти в невідомому місці, оточеному невідомими людьми, які прийняли мене за когось іншого та абсолютно не бажають цього розуміти.

Глибоко видохнувши, ніби заспокоюючи себе, чоловік підтиснув губи, і, явно намагаючись не видавати емоцій, коротко кинув хлопцеві:

– Данірон, приведи Коліна. І швидко!

Хлопець кивнув і одразу вискочив з кімнати.

Чоловік підійшов до вікна і деякий час мовчки дивився в далечінь, ніби розмірковуючи про щось.

– Тож, кажеш, що ти не Наріан, – він перевів погляд з вікна на мене.

– Навіть не знаю, хто це, – мотнула я головою.

Через деякий час у кімнату повернувся Данірон, а одразу за ним дріботів дивний чоловік у чорному балахоні. У нього було чорне волосся і такі ж чорні й густі вуса. Високий і худий, він чимось нагадував наш пошарпаний шкільний скелет, через що в мене на обличчі з'явилася мимовільна усмішка.

– Колін, перевір, принцеса це чи ні, – владно наказав чоловік, відмахнувшись від вітального поклону.

Колін задумливо поворушив бровами й уважно окинув мене поглядом, починаючи з верхівки та закінчуючи п'ятами, що стирчали з-під ковдри. Потім наблизив своє обличчя до мого, заглядаючи у вічі, ніби намагаючись там знайти як мінімум скарб. Потім сів на край ліжка, взяв за руку і щось зашепотів, заплющивши очі.

Я ж сильніше втиснулася в ліжко. Все, що відбувалося, мене лякало. Та й взагалі з божевільними зв'язуватися не хотілося. Хоча, в цій ситуації ще й не зрозуміло, хто з нас божевільний! Зважаючи на поведінку  людей, які мене оточували, все-таки я.

Нарешті, розплющивши очі, Колін видав свій вердикт:

– Ваша Величносте, це не принцеса Наріанн.

-Дякую, Коліне, ти вільний. Але нікому ні слова! – кивнув йому Данірон і той, глибоко уклонившись, швидко вийшов із кімнати.

І ось тут я злякалася по-справжньому! На обличчі «величності» заграли жовна. Він різко підскочив до ліжка і вп'явся пальцями в мої плечі. Його очі стали холодними, як льодовики Антарктиди, обличчя спотворила жорстока гримаса, а крила носа роздувались від злості, немов у розлюченого бика: того й дивись зараз з усіх щілин пар піде! І це було б смішно, якби не було так страшно!

– Де. Принцеса. Наріанн! – процідив він, ще більше впиваючись пальцями в мої плечі.

– Я не знаю! – жалібно скрикнула я, намагаючись здерев'янілими пальцями розтиснути руки на своїх плечах. – Кажу ж, я навіть не знаю, хто це! Відпустіть мене, я хочу додому!

– Батьку, відпусти її, – Данірон підійшов до нас і спокійно поклав руку на плече розгніваного «величності». – Я думаю, вона справді нічого не знає. Ти ж знаєш Наріанн, напевно, без її участі тут не обійшлося.

– Але щось вона має знати! До того ж чому вона виглядає як Наріан?

– Зважаючи на все, її саму ні про що не питали. Інакше зізналася б вона, що не принцеса?

– У такому разі, вона нам не потрібна, – констатував все ще злий король і, висмикнувши мене з ліжка, жорстко штовхнув на підлогу. – Запріть її в темниці, а завтра повісьте на головній площі.

***

Я лежала, згорнувшись калачем на старій соломі в холодній камері, і намагалася зігрітися, кутаючись у тонке старе покривало. З невеликого ґратчастого вікна під самою стелею било яскраве місячне світло, освітлюючи далекий кінець камери. Власне, там і освітлювати нема чого – крихітне приміщення з купою соломи в одному кутку і відром замість туалету в іншому.

Я не знала, скільки часу перебувала тут. Сльози вже закінчилися, я постійно схлипувала, а очі пекло, наче цибулею закрапали. До того ж з носа почало текти, голова розболілася і йшла кругом від довгого плачу, а горло різало наче наждачкою. Плюс до всіх цих «принад» мене морозило так, що здавалося, ніби стіни камери стрясаються від потужного землетрусу.

Схоже, я таки застудилася. Хоча якась різниця, все одно мене завтра повісять. Але здорової вмирати, мабуть, приємніше.

Я вже тисячу разів встигла пошкодувати, що розповіла, що я не принцеса, що пішла до цього злощасного ставка зі Світланкою, і що взагалі пішла на цей матір його випускний! Але хто ж знав, що так станеться… та й що взагалі сталося? Як я опинилася тут і де взагалі це «тут»? Що це за дивне місце? І що мені тепер робити? Хоча в цій ситуації я й зробити за фактом нічого не можу. Залишається сидіти на смердючій і колючій соломі, захлинатися сльозами та чекати на страту.

Раптом почулися кроки. Спершу я злякалася: невже вже йдуть, щоб повісити? Але побачивши знайому жінку, що зупинилася біля дверей моєї камери, я трохи заспокоїлася.

– Підійди сюди, дитино, – попросила вона спокійним і лагідним голосом.

Аби як загорнувшись у худе діряве покривало й насилу дошкандибав до неї на  слабких ногах, я зрозуміла, що мене затрясло ще сильніше. Жінка дбайливо приклала прохолодну руку до мого чола, через що по тілу пробіг табун мурашок.

– Не бійся мене, – тепло посміхнулася вона. – Я Вел. Випий ось, стане легше й жар спаде.

Між прутів ґрати Вел просунула горнятко із чимось гарячим. Вхопившись за неї, як потопельник за рятівну соломинку, я жадібно почала пити зігрівальний напій, навіть не звертаючи уваги на те, що він неприємно обпікав язик і горло. На смак це було схоже на курячий бульйон із домішкою якихось трав. По тілу потихеньку почало розливатися тепло і дихати стало трохи легше. Нарешті допивши цілющу рідину, я простягла порожню чашку Вел:

– Спасибі.

– Нема за що, – важко зітхнула вона. – Тримай ось, я принесла, у що переодягтися можна. І тепла ковдра, а то зовсім змерзнеш, – Вел з трудом протиснула між прутів об'ємний пакунок.

– Дякую! – я вклала в це слово якнайбільше вдячності. – Тільки чому ви мені допомагаєте?