Раді Вас бачити!

Я зібралася з силами та знову спробувала розплющити очі – цього разу перемогли я і моя наполегливість. Прокліпавшись, сфокусувала погляд на навколишній обстановці. Першим ділом моєму зору з’явилася кам’яна стеля з дерев’яними балками. Мда-а, не густо. Обережно повертіла головою, щоб оглянутися – затерпла шия відмовлялася нормально гнутися і ще більше віддавала болем у голову.

Побачене оптимізму не вселило. Я лежала на якомусь кам’яному постаменті в позі морської зірки з прив’язаними ланцюгами руками. В самому центрі величезного круглого залу, яскраво залитого сонцем з чотирьох немаленьких вікон. На щастя, ноги виявилися вільними, тому я змогла трохи змінити позу на більш зручну. Праворуч від мене знаходилися вхідні двері – саме з того боку я чула звуки кроків. Ліворуч – велика стійка та стіл, завалені купою книг і сувоїв.

Спробувала хоч трохи підвестися на лопатках, щоб подивитися, що попереду. Кров відлила від обличчя, бо з невеликих заглиблень у кутах постаменту, на якому я лежала, стирчали до болю знайомі мені камені отруйно-зеленого кольору – аріанум веріан. Шерх, здається, я влипла. Перед собою ж я побачила…

- Тай! – хотілося крикнути мені, але вийшов тільки якийсь невиразний хриплий шепіт.

Вампір висів напроти мене, скований кайданами по руках і ногах. Його голова була опущена, тому я не бачила обличчя, тільки брудне злипле волосся. Почувши мене, він підняв голову й кинувся вперед, але кайдани міцно тримали його біля кам'яної стіни. Почувся вже знайомий дзвін заліза. Я також подалася йому назустріч, але й це виявилося марно.

- Кейрі, ти в порядку? – він не залишав спроб вирватися з кайданів, натягуючи їх до самої межі.

Я тільки кивнула та уважніше придивилася – його губа була розбита, по підборіддю стікала тонка цівка крові, а на щоці красувалася пара глибоких подряпин. Обличчя було сірим та безбарвним, і тільки очі кольору весняної трави яскраво виділялися на фоні всього іншого. Камзола на ньому більше не було, тільки брудні штани та порвана сорочка. У мене болісно стиснулося серце від цього виду.

- Зі мною все добре, це просто подряпини, – поспішив заспокоїти мене Тай – він все зрозумів по моєму обличчю.

Через силу проковтнула ком у горлі.

- Де ми? – все ще пошепки, але вже краще, ніж було.

- Якщо я не помиляюся – у форті Тонара. Це єдина будівля вампірів, що вціліла в ту ніч, тільки тому, що знаходилася далеко від міста.

- Герин? – голос став трохи міцнішим.

Відповідь я, взагалі-то, вже знала, легко співставивши факти та впізнавши знайомий по розповіді Тайлена вівтар, але вирішила  уточнити. Вампір тільки кивнув у відповідь.

Шерх, як же ми невчасно розслабились і втратили пильність! Були впевнені, що ельфи від нас відстали щонайменше на добу, але зовсім забули про Герина та його зграю!

- Як вони нас спіймали? Я пам'ятаю якийсь гуркіт і жахливий запах, думала, що задихаюсь, – я спробувала відновити останні спогади до пробудження в цьому місці.

- Задушливий порошок, – приглушено відповів Тай.

Я згадала смердючу масу, якою відправила в нокаут дюжину вампірів біля маєтку в лісі, й вилаялася. Захотілося вдаритися головою об щось тверде, але вона і так боліла нещадно, тому я тільки поморщилася.

- Голова болить? – зрозуміло кивнув вампір. – Це дія порошку. Люди від нього відходять важче.

- У тебе є ідеї, як вибратися звідси?

- Брат на цей раз перестрахувався, – Тайлен важко зітхнув. – Ці кайдани зачаровані, їх може зняти тільки він.

- Нам гаплик, – констатувала я факт.

- Пробач, – вампір опустив голову.

- Ей, не смій себе звинувачувати!

- Пробач, – глухо повторив він.

Я загарчала від злості та власної безпорадності. Тайлен раптом тихо засміявся.

- Ти чого? – витріщилася на нього я.

- Згадалася наша перша зустріч, – попри сміх, його очі виражали тільки біль і відчай. – Тоді ти була такою наляканою і розгубленою, а зараз гарчиш від злості.

- З того часу з нами сталося багато всього, - я хмикнула, теж згадуючи наше знайомство. – Навіть не віриться, що пройшло всього кілька місяців. Таке враження, ніби пролетіло кілька сотень років.

- Так. А ще здається, що ми з тобою знайомі все життя, - його голос був теплим, мов ніжний літній вітерець.

Я усміхнулася, але майже одразу відчула, як сльози струмками почали стікати по щоках. Вони оминали вуха, текли по шиї та в кінці вбиралися в волосся. Це було мокро й неприємно, але в той момент мені було абсолютно байдуже.

- Тайлен, я не хочу помирати. Не зараз, - я сказала це ледь чутно, але він усе зрозумів і знову рвонувся до мене.

- Кейрі, - почав було він, але тут до зали ввалився Герин у супроводі трьох вампірів.

- Досить з вас, час починати! – він твердим кроком пройшовся по залі, порився у столі зі сувоями та дістав звідти простий кинджал.

Його поплічники стали біля дверей, один підійшов до Тайлена. Герин направився в мій бік.

- Гей, не хочеш спершу зі мною розібратися? – Тай злобно скривив губи, одним поглядом виражаючи все своє презирство і ненависть до рідного брата.

- Ні, братику, тебе я залишив на десерт, - Герин повернув йому криву усмішку. Лише зараз я помітила, наскільки ж вони схожі! І волосся, і риси обличчя! Тільки очі зовсім різні. – Спершу я відкрию вирву в наш новий світ. Ти побачиш мій тріумф і станеш першим, чия кров проллється на наших нових землях.

Герин підійшов до мене і щось зашепотів, приклавши холодне лезо до мого зап’ястка. Воно якраз знаходилося над виїмкою вздовж вівтаря, що вела до заглиблення з небезпечними каменями – мабуть, щоб кров стікала куди треба. Я зажмурилася в очікуванні гострого болю, але Тайлен не дав йому продовжити ритуал своїм гучним вигуком:

- Стривай, Герине! Я викликаю тебе! Негайно!

- Що? – той різко випростався.

Тай рішуче подивився в очі брата:

- Я, Тайлен Ейнір, пред’являю свої права на титул князя і викликаю тебе, Герине Ейнір, на княжий поєдинок.

- Ось як ти вирішив померти, - Герин міцно стиснув кулаки. – Що ж, нехай так і буде. Я, Герин Ейнір, погоджуюся битися з тобою, Тайлене Ейнір, на княжому поєдинку. Негайно!

Після цих слів кімнату осяяло яскраве фіолетове світло, а коли воно згасло, вбік від вівтаря на підлозі спалахнуло величезне коло того ж кольору. Ланцюги на руках Тая самі собою опали, давши вампіру свободу. Герин залишив ритуальний кинджал на краю вівтаря і першим увійшов у коло, яке на мить спалахнуло яскравіше.

Тайлен насамперед підійшов до мене. Один із поплічників насупився, але не зупиняв його.

- Відпусти її.

- Не бачу сенсу, - Герин усміхнувся. – Якщо раптом переможеш ти, вона стане вільною. Але коли, - він виділив останнє слово, - я тебе вб’ю, мені потрібно буде завершити ритуал.

Тайлен нахилився до моїх губ, ніжно торкнувся їх і прошепотів:

- Обіцяю, я витягну нас звідси.

- Знаю, - видихнула я. У голову раптом прийшла ідея, як можна допомогти. – Зачекай! – він почав відступати, але я зупинила його. – Поцілуй мене ще раз. Будь ласка.

Тайлен знову притиснувся до моїх губ, а я не вагаючись, зі всієї сили вкусила себе за нижню губу. Це виявилося простіше, ніж очікувалося, адже губи були пересохлими та вже почали тріскатися. Тут же відчула на язиці присмак металу, а Тай ще сильніше впився в мене своїми губами, непомітно злизуючи дорогоцінну рідину. Звісно, цього було недостатньо, але я дуже сподівалася, що хоч трохи допоможе.

- Ну досить уже, ви тут ще сексом займіться! – роздратовано кинув Герин.

- Дякую, - прошепотів Тайлен і теж увійшов у коло. Воно знову на мить спалахнуло яскравіше звичайного.

Судячи з розслабленої пози, Герин був надзвичайно впевнений у собі. Тай же тримався зібрано й серйозно, всім своїм виглядом показуючи рішучість перемогти.

Спочатку вони насторожено ходили по колу, не бажаючи підставляти спину ворогу, але й не наважуючись нападати. Нарешті Герин не витримав і першим спробував завдавати удар, на ходу випускаючи кігті. Тайлен легко ухилився від атаки, відскочивши вбік, теж випустив кігті й атакував у відповідь, цілячи в горло. Герин трохи пригнувся, пропускаючи його руку над головою, і різко перемістився на безпечну відстань. Це були перші удари, пробні. Кожен із них просто перевіряв супротивника.

Я пропустила той момент, коли почалася справжня битва. Вампіри ще якийсь час діяли обережно, але їхні рухи ставали все швидшими, а удари все смертельнішими. Розрахунок був явно на один удар, але його потрібно було ще нанести. Обидва супротивники були надзвичайно спритні, легко ухилялися від атак один одного, пересуваючись по полю з такою неймовірною швидкістю, що я ледве розуміла, де хто.

Ось Тайлен стоїть перед Герином, як раптом опиняється у нього за спиною і робить підсічку якраз у той момент, коли той подається вперед. Герин робить перекат, швидко повертається на ноги та нападає у відповідь. Тайлен перехоплює його за руку і знову опиняється у нього за спиною. Герин не ведеться на цей трюк вдруге і різко розвертається на місці, проводячи кігтями на рівні шиї, намагаючись дістати ворога. Тайлен відскакує назад, віддаляючись на безпечну відстань, і знову зближується в спробі пробити захист противника.

Билися вони виключно всередині магічного кола, використовуючи його межі як стіну, від якої можна відштовхнутися. Схоже, з їхнього боку вона була твердою і не збиралася відпускати дуелянтів до кінця битви.

У хід йшли не лише кігті, але й ікла. Немов два дикі звірі, вони гарчали кожного разу, коли намагалися вгризтися в горло свого супротивника. А все, що залишалося мені, це безпорадно дивитися на те, що відбувається, і кусати без того травмовану губу.

Раптом за дверима почувся якийсь гуркіт, що на долі секунди відірвало увагу Герина. Це дало можливість Тайлену наблизитися до нього максимально близько та завдати різкого удару по горлу. Герина врятувала тільки неймовірна вампірська реакція, але на шиї залишився значний кровоточивий поріз. Здається, терези долі почали схилятися на нашу сторону.

Було видно, що рана доставляла йому серйозних незручностей, тому що Герин став повільніше і важче відбивав удари Тайлена. Той, навпаки, збільшував свій натиск, не даючи супернику розслабитися навіть на мить.

Дивний гуркіт повторився і став голоснішим, але цього разу жоден із бійців не втратив пильності. Поплічники Герина занепокоєно переглянулися та вийшли за двері. Гуркіт ставав усе ближче й гучніше – там теж точився бій, оскільки я розчула чиїсь крики й дзвін зброї.

Невдовзі Герин виснажився й дав слабину. Тайлену вдалося відкинути його та притиснути до невидимої стіни магічного кола – однією рукою він утримував його, а кігтями другої притиснув до шиї біля сонної артерії. Але все ж не наважувався завдати вирішального удару.

- Я не хочу тебе вбивати, брате, - попри свої слова, Тай сильніше втиснув кігті в його шкіру. – Здайся зараз, і вирішимо все миром!

Герин засміявся, але його сміх швидко перейшов у сильний кашель. Він сплюнув.

- Ні, братику, не сьогодні. Мир настане після смерті одного з нас. І я хочу, щоб це був ти!

У наступну мить сталося кілька подій одночасно, які я побачила, ніби в уповільненій зйомці. У руці Герина щось яскраво засвітилося бордовим кольором, і він різко вдарив нею Тайлена прямо в груди. В той самий час у приміщення увірвалися темні ельфи, на чолі яких стояли принц Аллірен і Рей з мечами напоготові, але одразу їх змела бордова вибухова хвиля! Я закричала. Супротивники розлетілися в різні боки – магічне коло зникло, і Тая сильно приклало спиною об стіну. Він, як ганчіркова лялька, сповз на підлогу та залишився лежати нерухомо.

Я раптом зрозуміла, що мої зап’ястя стали вільними, і різко підскочила з вівтаря, повністю ігноруючи запаморочення та біль у м'язах. Я тільки краєм свідомості помітила, що поділ сукні зачепився за кріплення ланцюгів, різко його смикнула, залишаючи більшу частину спідниці висіти на вівтарі, й кинулася до Тайлена.

- Тай, Тай, прокинься! – я перевернула його на спину і почала бити по щоках. Здається, він не дихав. – Тай, будь ласка, вставай!

Мої думки борсалися в голові, як рій озвірілих ос. У перші секунди я зовсім розгубилася: що робити, за що хапатися? Потім згадала – кров! Йому потрібна кров!

Вихопила все ще прикріплений до ноги кинджал – як я могла про нього забути? – і різко, не давши собі можливості отямитися чи передумати, рубанула по долоні. Руку обпекло сильним болем, але я відсунула її на задвірки свідомості – зараз не до того, і кров теплою цівкою потекла по його губах та підборіддю.

- Ну ж бо, вставай, прокидайся! – молилася я, вперто продовжуючи зціджувати йому свою кров.

Не знаю, в який момент до нас підбіг Рей. Він одразу почав обмацувати Тайлена, перевіряти пульс, робити ще якісь маніпуляції… Я не звертала на це уваги, а тільки продовжувала віддавати свою кров і з надією вдивлятися в обличчя вампіра, щосекунди очікуючи, що от-от він відкриє очі та подивиться на мене своїм ніжним поглядом смарагдових очей.

- Кейрі, досить, - почула приглушений голос Рея і повільно перевела на нього незрозумілий погляд.

Бард сидів поруч на колінах, його голова була опущена, а плечі понурені. Він підняв на мене погляд, повний болю:

- Це вже не допоможе.

- Що? Ні! - я вперто похитала головою і подивилася на Тая. - От побачиш, він зараз прокинеться!

- Його більше немає, Кейрі, - Рей прошепотів тихо, наче сам боявся своїх слів.

 Але я почула.

- Що? Ні! Ні, ти помиляєшся, - продовжувала повторювати я, ніби це могло щось змінити.

Він обережно взяв мою окривавлену руку, і я відчула, як біль вщухає, а рана затягується. Але інша, ще більш страшна і болюча, з’являється в моїй душі.

- Все скінчено, - знову прошепотів Рей, відпустив мою руку і невидющим поглядом втупився в кам’яну підлогу.

Я не могла в це повірити. Ні, це просто неможливо! Тільки не він, тільки не Тайлен! Не цей нестерпний, противний, ніжний і дбайливий вампір!

- НІ! – я навіть не знала, що моє горло може видавати такі нелюдські звуки. – Тай, вставай! Ну ж бо, вставай, Тай!

Я почала його трясти, ніби заклинання повторюючи одні й ті ж слова. Але він продовжував лежати, такий  самий блідий, пошарпаний і нерухомий.

- Тай, будь ласка, не залишай мене! Ти не можеш мене покинути, не можеш піти! Тай, ти мені потрібен!

Я сама не помічала, як кричу. Як б’ю його по грудях і животу кулаками. Як вимагаю і благаю не залишати мене. Як мій голос став різко хрипким і майже зник. Як мене почали душити ридання, хоча на очах не було й сльозинки.

Раптом хтось схопив мене вздовж тулуба та грубо кудись потягнув. Рей так само залишився понуро сидіти біля бездиханного тіла найкращого друга.

Я ж виривалася, як могла – кричала, хоча голос мене вже не слухався, брикалася, дряпалася й кусалася, але все було марно – руки міцно тримали у своїх лещатах і не збиралися відпускати.

Я сама не помітила, як ми опинилися на вулиці –  раптом яскраве сонце неприємно вдарило по очах. Чужі руки, нарешті, відпустили мене, але власні ноги відмовилися твердо стояти на землі. Вони підкосилися, а я опинилася на землі, втупившись в одну точку. Думки мої були все ще в тому залі, з Реєм і Таєм.

Ридання почали душити мене з новою силою, і я зрозуміла, що задихаюся! Як не намагалася, повітря категорично відмовлялося проходити в легені, ніби тіло забуло, як потрібно дихати. Серце почало калатати як ніколи швидко, гуркотом барабанів відбиваючись у голові.

- Шерх, цього ще не вистачало! – поруч пролунала знайома лайка, і переді мною присів Аллірен, обхопив мене за плечі, змушуючи подивитися на нього. – Наріанн, дихай! Дихай, чуєш мене!?

Легко сказати – дихай! Най сам спробує, якщо такий розумний!

- Ну ж бо, ти зможеш! – він потряс мене та вимогливо заглянув у очі. – Давай, вдих і видих. Вдих і видих.

Принц на своєму прикладі показував, як треба дихати, роблячи спокійні глибокі вдихи й видихи. Я намагалася повторювати за ним, і нарешті, з трудом, мені вдалося відчути, як у легені проникає таке приємне й живлюще повітря.

- Отак, молодець, вдих і видих. Ще раз.

Я зрозуміла, що вже трохи розслабилася. Дихати стало легше, а серце вже не калаталося так, ніби збиралося втекти від своєї господарки.

- Шерх, і що я роблю? – тихо засміявся принц. – Замість того щоб сварити наречену, яка втекла зі своїм коханцем, я її приводжу до тями.

Я істерично засміялася. І справді, ситуація ідіотська.

- Заспокоїлася? – нарешті, коли я затихла, Аллірен відпустив мене.

- Здається, так, - я знизала плечима. Емоції все ще рвалися назовні нестримним потоком лавини, але тепер я могла їх контролювати. – Дякую.

- Ти моя наречена, тому я повинен був допомогти, - настала його черга знизувати плечима. – Але це не означає, що я не злий. Сподіваюся, ти розумієш, що в тому, що сталося, є твоя провина. Якби ви не втекли того дня, цього б не сталося.

Я нічого не відповіла, тільки винувато опустила голову. Та й що тут можна сказати, якщо він правий. Якби ми тоді не втекли, якби я залишилася з ельфами, ми б сюди не потрапили. І тоді… тоді Тайлен…

- Так, досить, - Аллірен помітив, що я знову починаю втрачати контроль над емоціями та вкотре легенько потряс мене за плечі. – Скажи краще, ти не поранена?

Я похитала головою. Рана на долоні вже загоїлася – дякуючи Рею. А от рана іншого характеру навряд чи коли-небудь взагалі перестане кровоточити.

У спробі відірватися від невеселих думок, я озирнулася. Форт Тонара виявився невеликою кам'яною будівлею, більше схожою на широку вежу, прилеглу до великого квадратного будинку, оточеного високою стіною з того ж каменю. Аллірен привів мене до краю величезного урвища, на якому і знаходився сам форт.

Внизу, у променях полуденного сонця, грало відблисками трохи збурене море – ніби воно також хвилювалося через усе, що сталося. А вдалині вздовж берега виднілося крихітне, як здавалося з цієї відстані, містечко.

Я згадала, як ми з Тайленом дивилися на захід – тоді я зовсім не звернула увагу на ледь помітну вдалині будівлю. А даремно. Схоже, саме цей форт я бачила з оглядового майданчика Кегроса.

До Аллірена підійшов один з темних ельфів і щось тихо доповів. Праву руку він притискав до закривавленого стегна. Тільки зараз я помітила трупи ельфів і вампірів, що лежали біля форту. Шерх, що ж тут сталося?

Мозок тут же підкинув образ коридорів і залів, через які мене тягнув принц – ще тоді краєм свідомості я відзначила, що то тут, то там траплялися ельфи або вампіри, які лежали без свідомості. Судячи з усього, ельфи пробивалися до нас з боєм і без втрат не обійшлося.

До мене підійшов Ворон. На його носі красувалося безліч невеликих подряпин, а на боці виднілася велика кривава смуга. Він сумно фиркнув і заспокійливо поклав морду на моє плече.

- Ти теж втратив дорогого серцю вампіра, - я обережно, намагаючись не зачепити рани, погладила його по носу. – Сподіваюся, Рей зможе залікувати твої рани.

- Наріанн, тримай, - Аллірен простягнув мені житній коржик, схожий на наш хліб, і флягу з водою.

- Дякую, - я присмокталася до горлечка фляги, ніби не пила вже цілу вічність, але їсти не поспішала – побачивши коржика шлунок  стиснувся, протестуючи.

- Тобі потрібно поїсти, - твердо наполягав він. – Нам тут ще довго чекати.

Я кивнула та відщипнула трохи хліба. Утримуючи блювотні рефлекси, повільно прожувала і з трудом його проковтнула. Легше не стало, але я вперто прожувала ще один шматочок, намагаючись утримати з'їдене всередині. Вдавалося з трудом. Тому, як тільки ельф, задоволений моєю покорою, відвернувся, я швидко згодувала залишки Ворону.

- Я все бачив, - Аллірен похмуро подивився на мене.

- Йому потрібніше. До того ж у мене немає апетиту, - не стала відпиратися я.

Принц тільки важко зітхнув.