Спочатку:
На сторінку книги
Решта ночі минула як у маренні. Ми просиділи на підлозі до світанку, майже не розмовляючи. Ця тиша не обтяжувала, але тривожило те, що творилося в думках: я була навіть рада, що чоловік мовчить і не тисне на те рішення, яке насправді вартувало йому життя.
Проходячи поглядом по його рисах, я розуміла: воно більше не належало моєму рукопису. Його життя належало йому самому. Він діяв як окремий організм. Як я могла вирішувати долю персонажа, який усвідомив себе?
Світанок зафарбував небо у ніжно-рожеві та золотисті кольори. Сонце повільно виповзало з-за лісу, проганяючи нічні тіні. Коли перші промені торкнулися тканини, що завішувала дзеркало, Дален підвівся, допомагаючи мені стати на ноги. Його рухи були обережними, майже тендітними.
— Час вийшов, Єво, — сказав він. Голос звучав глухо. — Вдень портал у мій світ закриється. Я йду зараз. Тобі залишається тільки запечатати дзеркало після мого відходу, і я стану для тебе лише…
— Лише кількома абзацами тексту, які я маю стерти, — тихо закінчила я.
Дален кивнув, не відриваючи від мене погляду сірих очей.
— Або просто розбий це кляте скло, щойно я опинюся по той бік.
Я розгублено подивилася на чорне простирадло.
— Розбити? Але як... це ж не моє! Я навіть не знаю, як працює ця магія! А якщо воно вибухне чи випустить ще якусь мерзоту? А ти?
Дален зітхнув і потер перенісся.
— Дзеркало належить не тобі, так, ну поясниш, що розбила кішка, так буває. В цьому світі, коли я пройду, воно стане простою річчю. Візьмеш стілець і вдариш по склу. Знищиш прохід — розірвеш зв'язок. Усе просто. А щодо мене... — він відвів погляд убік вікна. — Я не повернуся у твою книгу, Льодяшко. Буду триматися, поки зможу, принаймні. Піду шукати ковен рівноваги. Вони обіцяли мне життя і волю. Можливо, знають ще якісь способи залишити мене живим, запропоную їм винагороду, придумаю щось. Помирати на твоїх сторінках, не зробивши бодай чогось, я не планую.
Усередині мене все стиснулося в тугий, болючий клубок. Він навіть не озвучив варіанту, що я могла вирішити не вбивати його. Настільки загубив віру в те, що це можливо?
Ось і все. Життя — це не казка, Єво. Він піде виборювати своє право на життя десь у чужих світах, а я залишуся тут, у порожньому холодному будинку, з дедлайном, редакторкою і рукописом, який доведеться переписувати з нуля, бо я щойно втратила головного антагоніста й не зможу більше написати про нього ані рядка.
— Ти впевнений, що дійдеш до того ковену? — запитала я, обіймаючи себе руками, щоб стримати тремтіння.
— Не впевнений, — чесно відповів він, і кутик його губ смикнувся в знайомій усмішці. — Але це набагато краще, ніж покірно чекати на власну страту.
Він підійшов до дзеркала і потягнувся до чорної тканини.
— Стривай, — кинула я йому в спину і важко ковтнула. — Можеш не шукати ковен, я не буду... Не буду... Ти не помреш. Точно — не на сторінках мого рукопису.
Чоловік повільно розвернувся до мене. Його кадик здригнувся, очі здивовано розширилися.
— Чому? — прошепотів він, роблячи крок до мене.
Я гірко розсміялася.
— Бо я не вбивця.
Чоловік кліпнув раз, потім інший… Подолавши відстань між нами, Дален обережно, але міцно стиснув мене в обіймах.
— Дякую, Льодяшко, — видихнув він у мою скроню.
Чоловік відхилився від мене, і я помітила, як його плечі злегка опустилися. Дален заглянув у мої очі, переводячи погляд на губи. Я не мала змоги стриматися — сама перетнула межу, торкнувшись своїми вустами його.
Він ще міцніше стиснув мене в обіймах, цілуючи у відповідь — спочатку ніжно й обережно, а потім пристрасно, майже ненаситно. Його руки гладили мене по волоссю, а моє серце гупало у грудях так сильно, що, здавалося, вся кімната наповнилася цим звуком.
Дихання не вистачало, і я відсторонилася першою, схиливши голову на його груди. Він дихав так само важко, продовжуючи пестити моє волосся.
— Знаєш, — прошепотів чоловік у мої пасма, — до дідька все. Я хочу жити. Але якщо мені доведеться обирати між тисячею світів і одним днем поруч із тобою... я навіть не знаю, що оберу.
Я підняла голову. Його сірі очі потемніли, на вилицях ходили жовна, а пальці продовжували ледь відчутно перебирати мої пасма.
— Далене, ти офігів? — тихо кинула я, відчуваючи, як очі наповнюються вологою.
Чоловік хмикнув, але усмішка вийшла натягнутою.
— Знаєш, не розумів я того дурня — головного героя твоєї книги. Він, як зустрів дівчину, ніби потупішав й розклеївся. Але зараз… — його очі пройшлися моїм тілом й знову знайшли мої очі, — все стало ясно.
По моїй щоці скотилася сльоза, і чоловік витер її гарячою долонею.
— Ну, Льодяшко… Не треба. Я всього лише персонаж.
Я зиркнула на нього, і Дален розсміявся, замовкаючи.
Серце розривалося. Здавалося, ось я нарешті знайшла «того самого»… І одразу мала втратити, як і контракт на книгу. Але його я вже встигла відпустити в голові — ця думка чомусь не лякала, а навпаки, зняла важку брилу з плечей.
Дален, здавалося, вловив цю зміну в моєму погляді. Його напружені плечі трохи розслабилися, а усмішка стала ширшою.
— Ти виглядаєш так, ніби щойно задихала по-справжньому, вільно, Льодяшко, — тихо зауважив він, ковзнув пальцями вище, затримавшись на моїй вилиці.
— Бо так і є, — видихнула я. — Начхати на той контракт. Моє життя і мої герої належать тільки мені.
Чоловік повільно кивнув. Його рука плавно спустилася до моєї долоні, і ніжно, майже невагомо переплів наші пальці.
— Як і я, — прошепотів він.
І я здригнулася від того, наскільки інтимно й відверто це прозвучало.
Чоловік дивився на мене довго, то відкриваючи рота, ніби хотів щось сказати, то знову закриваючи, ковтаючи слова й кусаючи губи. Я стиснула міцніше його долоню, і він все ж наважився:
— Якщо цей світ більше не тримає тебе за горло, Єво... — його голос звучав м'яко. — Тоді, може, підеш зі мною? В гості. Побачиш світи на власні очі… Зможеш спробувати все, про що тільки мріяла й писала.
Я відчула, як у грудях розповзається щось тепле. Я не хотіла відпускати його. Це було абсолютно безглуздо, ірраціонально — закохатися у власного персонажа, у чоловіка, якого знала фізично лише одну ніч. Але він був єдиним, хто розумів мене до кінця. Хто бачив мої недоліки й не вимагав, щоб я їх ховала.
— Це назавжди? — запитала, дивлячись на тканину, яка ховала від нас гладінь дзеркала.
Дален обережно торкнувся мого підборіддя, змушуючи подивитися йому в очі.
— Ні. Я мандрую світами, Єво. І ти теж зможеш. Приєднаємося до відьом, будемо допомагати усвідомленим героям стати повноцінними. І, думаю, зможемо вертатися й у твій світ тоді, коли ти сама цього захочеш. Разом.
Чоловік підійшов до дзеркала, скинув з нього тканину й зробив крок у мерехтливу гладінь. Його силует розчинився. Моє серце на мить завмерло. А через дві секунди він виринув назад, ледь не перечепившись через раму, і весело, з непідробним захопленням вигукнув:
— Бачила? Все працює!
Я засміялася — щиро, крізь сльози, що накопичилися за цю шалену ніч. Страх зник.
— От тільки цей портал скоро зачиниться, але є ж і інші, — він підморгнув мені.
— Секунду, — шепнула я й, чмокнувши його в губи, збігла вниз по сходах.
Підійшовши до ноутбука, я швидко пробіглася пальцями по клавіатурі. Останній лист для Надії Петрівни не вимагав довгих роздумів:
«Я завершила рукопис так, як відчуваю, прикріплюю фінальні файли. Зрозумію, якщо ви не візьмете його в роботу. Я взяла відпустку і відлітаю туди, де немає зв'язку. Всього найкращого».
Натиснула «Надіслати». Не дозволю нікому вбивати моїх героїв. А тим паче — себе.
Швидкоруч надрукувала записку для Макса, який, коли приїде, вже не застане мене тут, й відчинила вхідні двері. Кішка граціозно вийшла на ґанок, зупинилася на мить, дозволила погладити себе і махнула хвостом на прощання.
— Дякую тобі, пухнаста дупце.
Піднявшись наверх, я вклала свою долоню в руку Далена. Разом ми ступили в дзеркальну гладінь. Сріблясте світло огорнуло мене, а коли я розплющила очі, мене засліпила неймовірна яскравість і насиченість кольорів навколо.
— Вітаю у твоєму світі, авторко, — прошепотів мій антагоніст і накрив мої губи своїми вустами.
За кілька годин двері будинку відчинилися. На порозі стояла літня жінка у теплій в'язаній хустці — Тетяна Юріївна. За нею, несучи пакети з продуктами, зайшов її онук Міша.
Жінка не стала оглядати безлад у вітальні. Вона одразу присіла навпочіпки перед чорною кішкою, яка чекала їх на килимку.
— Ну що, Доленько люба, приглянула за ними? Впоралися? — тихо запитала вона.
Міша тим часом поставив пакети на кухні й підійшов до столу, де лежав залишений ноутбук. Екран ще світився. Він хмикнув, пробігши очима по відкритій вкладці з поштою.
— Слухай, бабусю, — Міша всміхнувся. — Вона таки відправила їм той фінал.
Перед очима чоловіка на екрані сам по собі почав з'являтися текст. Він зачитав вголос:
— «...Так антагоніст і його дружина допомогли героям подолати справжнє зло. Вони оселилися у своєму маєтку й продовжили мандрувати світами. Хто знає, можливо, одного разу й ти, читачу, побачиш їх на вуличках свого міста. Живих, вільних, які не зрадили себе й не піддалися системі світів».
Тетяна Юріївна підійшла ближче, поклала свою зморшкувату руку йому на плече.
— Ну от, а ти казав, що вони не зможуть порозумітися до ранку, — з теплою усмішкою промовила вона.
— Чесно, не вірив, — зізнався Міша. — Але радий, що помилявся.
Кішка пішла нагору й граціозно ступила у поверхню дзеркала, яке навіть не блимнуло, просто пропустивши її крізь себе.
— Так-так, іди, маленька, — кивнула вслід стара. — Приглядай за ними й там.
Минуло кілька місяців.
У центрі галасливого, залитого весняним сонцем міста, біля вітрини великої книгарні, зупинилася пара. Дівчина у затишному бежевому светрі й високий чоловік у чорній шкіряній куртці. Вони роздивлялися новинку сезону.
Товста книга з назвою «Таємний спадок темного світу» виблискувала золотим тисненням, а під нею красувався підпис: Єва Ланківська. На обкладинці був зображений чоловік із пронизливими сірими очима, який дивився на світ із відвертим викликом.
— Тобі не здається, що художник все одно трохи не вгадав із лінією підборіддя? — тихо прошепотів Дален, схилившись до мого вуха, від чого по шкірі пробігли мурашки.
Я тихо засміялася, міцніше стискаючи його гарячу долоню.
— Ти сам забракував купу варіантів, — пирхнула я. — Головне, що фінал тепер правильний.
Ми розвернулися і повільно пішли геть, розчиняючись у натовпі.
Кінець
