Раді Вас бачити!

Світло згасло раптово.

Якби не тріск генератора перед тим, я б подумала, що це знову щось із моїм зором. Сонячне світло, що сідало, ще зазирало всередину будинку, даючи змогу бачити навколо, але світити воно буде вже недовго.

Ми з Даленом перезирнулися.

— Може, просто бензин скінчився в генераторі? — спробувала я здаватися спокійною, хоча від кожного шурхоту в мене стискало в грудях.

— Поняття не маю, про що ти говориш. Гене… що?

Точно, я ж, певно, не прописувала цього у своєму рукописі.

Мені знову стало цікаво — чи існує десь цілий світ, який… придумала я?

Скрип за дверима миттєво вивів мене з роздумів. Я перевела погляд на Далена, який підійшов до них і, зачиняючи на замок, щось прошепотів. Помітивши світіння, що виходило з його долонь, я кліпнула, але воно не зникло, доки чоловік не перестав бурмотіти.

— Офігіти…

Можливо, тільки зараз до мене почало доходити, що це дійсно відбувається зі мною.

Дейн повернувся до мене обличчям і підняв брову.

— Я б із задоволенням показав тобі ще пару заклинань, Льодяшко, але спершу потрібно зробити дещо, щоб те, що зовні, не дісталося до нас цієї ночі. А воно, як ми бачимо, саме цього й прагне.

— Що там? — перелякано перевела погляд на зачинені двері.

— Якби ж я знав, — задумливо промовив чоловік і, роздивившись навсібіч, пішов на кухню.

— Ти що, зголоднів? — нахмурившись, пішла за ним слідом. — Ти взагалі щось їси?

— Звісно, я ж не картонний персонаж.

Я хмикнула, оцінивши гумор.

Чоловік рився в шухлядах, намагаючись щось знайти.

— Що шукаєш? — спитала, не в змозі стримати цікавості.

Можливо, якби це був мій дім і мої речі, мене б цей обшук обурив, але він не ліз до особистого, тож його дії викликали лише подив та інтерес.

Чоловік не відповів, бо саме витягнув якийсь пакетик. У ньому було кілька свічок — тонких, воскових, із запахом кориці.

— Оу, — зойкнула я.

Було соромно, що я навіть не подумала б шукати свічки. Та й узагалі, хто міг здогадатися, що вони тут є? І головне — як про це знав він?

Я схрестила руки на грудях, свердлячи чоловіка поглядом. Дален помітив це й округлив очі.

— Що?

— Звідки ти знав, що тут є свічки й що вони саме тут?

Чоловік нахмурився, дивлячись на предмети в руках.

— А що, є будинки, де немає запасу свічок? Це максимально безглуздо. Бо якщо розряджається магічний зарядник і гасне світло — доки магія відновиться, усі користуються свічками. Хоча таке трапляється рідко. Хіба тут не так?

Я зловила себе на тому, що стою з відкритим ротом.

Мій світ. Саме так я прописувала це в рукописі… Там через те, що розрядився зарядник, у головних героїв була дуже цікава сцена — в кімнаті з одним ліжком і погано палаючою свічкою…

— Ти нічого не знаєш про мій світ?

— Не знаю навіть, що це за світ, чесно кажучи. На порталах не написано, куди вони ведуть, особливо на мандрівних…

Я нахмурилась, звісно я це знала. А от те що мандрівні портали ведуть і в мій світ — ні. Дален закотив очі.

— Почекай, я дещо зроблю, потім поговоримо…

Він почав озиратися по сторонах і хмурити брови.

— Що таке?

— Треба запалити свічки.

— Зараз? Ще ж не зовсім темно.

Дален подивився на мене так, що й без слів стало ясно — я знову щось не так зрозуміла.

Вся ця ситуація почала мене добряче підбішувати. Я мовчки сходила по запальничку й, підпаливши одну зі свічок, подала чоловікові.

З широко відкритими очима я дивилась, як він обходить кожен куточок будинку з палаючою свічкою, щось шепочучи та торкаючись стін і вікон.

— Мяяяу!

Я здригнулась а, побачивши кішку, зітхнула та пішла ритися в тому, що лишилося з їжі.

Наклавши в тарілку м’ясну консерву й наливши водички, я заварила дві кружки чаю, скориставшись газовим обладнанням для пікніків, яке знайшла в шухляді. Та зробила швидкий перекус на двох. Викладаючи бутерброди, ледь не впустила останній, побачивши, як за кожним моїм рухом спостерігають сірі очі.

Дален стояв, обпершися спиною об стіну.

— Тобі не жарко в куртці? У будинку ще досить тепло…

Я потерла скроні, усвідомлюючи, що це, певно, ненадовго — обігрівач не працював. Треба було йти дивитися, що з генератором, але я в них розбиралася так само, як у моторі машини, — ніяк. А дядько Гугл та Макс були поза зоною досяжності… Хоча я була впевнена, що просто закінчився бензин , виходити перевіряти було страшно. Тож до ранку треба протриматися як є. Якщо що — обкладусь теплими речами та замотаюся в ковдру.

Я перенесла їжу до головної кімнати й сіла за стіл, запросивши свого дивного співбесідника.

Він вертів у руках чашку, кидаючи задумливі погляди у вікно, а я не могла відірвати від нього очей.

Персонаж, якого ти придумала, сидить із тобою за одним столом, п’є чай і їсть зроблені тобою бутерброди. Офігіти.

Дален зловив мій погляд і вигнув брову.

— Ти не виглядаєш… поганим, — кажу після довгої паузи.

— Бо я ним і не є, — відповідає тихо. — Я просто не святий. І ти, як ніхто, це знаєш.

Він втупив у мене пильний погляд сірих очей, і я, знітившись, відвернулася, зробивши ковток чаю.

Звісно, тупе твердження, Єво…

— Я боровся проти системи. Так, нечесно. Так, іноді брехав. Крав, але лише те, що було потрібно — і не тільки заради себе.

Його голос звучав низько та глухо. Я підвела погляд і побачила, що Дален дивиться у вікно, туди, де вже майже зникли останні сонячні промені.

— Але скажи, — він різко перевів погляд на мене, і я здригнулась, — сама система… вона чесна з нами?

Я роззявила рота, витріщившись на нього. У голові сплив образ редакторки — її холодна усмішка, коли вона вирішила, що буде краще для мого роману, не взявши до уваги мій задум, тим самим щось зламавши у мені…

— Ні, — шепочу. — Вона просто вирішує, що правильно, без нас.

Дален кивнув.

— Без нас і не для нас… Їм плювати на чиїсь почуття й життя, крім своїх дуп. Ломін надто повільний та наївний. Йому не подолати їх однією вірою та любов’ю. Воювати квітами проти до зубів озброєних людей, які володіють майже всією магією світу, — дуже дієвий спосіб, еге ж. Переговори? Та це ж бісова вигрібна яма. Я не міг на це дивитись. Хіба я міг змиритися, не боротися? Ти б змогла?

Задумавшись, я відвела погляд.

Мене теж ламали під себе. Я теж мовчала, коли мала говорити. Я теж брехала — собі, що зможу жити, якщо закінчу цю історію не так, як хотіла.

— Змогла б… — зізналася я, відчуваючи, як щоки палають від сорому.

— От тому я не головний герой твоєї історії. Всього лише тінь того, що ти не дозволила зробити собі.

Як боляче, коли потрапляють прямо в ціль. Вивертають усі твої недоліки й викладають перед тобою голу правду.

— Якщо тебе вигадала я, як можливо, що ти живий і тут?

Так, я як остання боягузка втекла від копирсання у власних недоліках. Але… здається, ми обидва розуміли, що продовжувати минулу тему не було сенсу. Все вже й так було очевидно.

Дален зрозумів мій маневр, і кутики його губ піднялися.

Гарний. Саме такий, якого я собі уявляла…

— Не знаю, як це точно працює, — він нахилився ближче, — але ти часто являлася мені у снах.

Я завмерла, ошелешена його словами.

— У різних місцях, із оцією штукою, — він показав рукою на ноутбук. — Ти натискала на маленькі клавіші, і кілька разів мені вдалося побачити, як слова з’являються на екрані.

— Ти міг читати те, що я пишу? — вигукнула ошелешено.

— Ні, не розібрав письма. Але мені подобалося дивитися на одне місце у снах, куди ти приходила з тією штукою.

— Звучить як сталкерство, — пробурмотіла я.

— Як-як? — він засміявся, поклацав запальничкою і запалив свічку — стало надто темно.

Я закотила очі.

— Не бери до голови. І що ж це було за місце?

— Поле з багатьма різнобарвними квітами, а біля нього дерев’яна…

— Гойдалка, — додала я вражено.

Це дійсно було одне з моїх улюблених місць за містом, де я любила працювати над рукописом.

— Припустимо, — сказала я, дивлячись, як Дален ставить свічку на тарілку з-під бутербродів і намагаючись не думати, що ще він бачив. — Якщо ти не знав, що я пишу, то як дізнався, що ти герой моєї книги?

Дален хитро мружився.

— Стільки питань…

Я зло зиркнула на нього, він підняв руки вгору, мовляв, здаюся.

— Ти часто проговорюєш сюжет уголос.

Я ахнула. Справді.

— Спочатку я був шокований, наскільки добре якась жінка мене знає. Потім — збіг за збігом, коли я намагався змінити хід історії, яку ти промовляла вголос, але нічого не міг. Знаєш, досить неприємне відчуття — коли почуваєшся безвольною лялькою, якою керує інший, контролюючи кожне твоє слово, кожен рух…

Я скривилась — дійсно, звучало не дуже.

— Але були моменти, коли я міг діяти більш вільно. Мабуть, тоді, коли фокус книги був на інших героях. І я почав копати. Піднімав книги, розпитував інших… І одного разу зустрів її — відьму.

— Яку відьму? Я не прописувала у вашому світі відьом. Тільки магів.

Очі чоловіка зблиснули — чи то від світла свічки, чи то від спогадів.

— Так, для мене це була перша жінка, яка назвала себе відьмою. Потім я подумав, що, мабуть, усе якось само склалося, і, можливо, це не я знайшов її, а вона — мене.

— І що ж вона хотіла? — я нахилилася вперед, не змігши приховати цікавості.

— Вона сказала, що сни — правда, і я персонаж твоєї книги. О, тільки не питай, звідки вона дізналась, — я й сам не знаю, — сказав чоловік, зітхнувши. — Це була дивна, швидка зустріч, під час якої я дізнався, що я — антагоніст цієї історії, і мене планують убити. Але все можна переграти, якщо я куплю в неї дзеркало, яке дасть мені шанс змінити свою долю.

Згори почувся якийсь скрегіт — я заклякла.

Дален прибрав волосся, що наповзло йому на очі.

— Вона розповіла мені про ніч Геловіну, інші світи й таких, як я.

— Таких, як ти? У якому сенсі?

— Героїв книг, які іноді стають живими. Починають думати й намагаються здобути свободу власної волі. Таких персонажів відправляють до відьомського ковену рівноваги. Вони дають шанс герою стати повністю живим.

Я застигла на місці.

— І як це зробити?

— Відьма казала, що дзеркало приведе мене до тебе саме в ці ночі. А ця штука, — він показав на маленький кулон, схожий на синю троянду, який ховав під кофтою, — дозволить нам зрозуміти одне одного.

— Мова, — здогадалася я.

Чоловік кивнув.

— Отже, придуманий мною світ існує…

Чоловік знову кивнув.

— І герої живі. Але усвідомлює це лише той, хто зрозумів, що він герой книги.

— Напевно. Відьма не сказала, чи є ще хтось, як я, у цій історії. А поговорити ні з ким не міг — щось завжди заважало.

— Дуже схоже на магічний Всесвіт.

— Можливо, — зітхнув Дален.

— І що буде, коли історія дійде до кінця? Ти питав?

— Так. Герої житимуть так, як прописано в епілозі. Або, нарешті, зможуть вирішувати за себе самі.

У мене не було слів, окрім останніх…

— І ти прийшов…

— Бо почув, що ти плануєш мене вбити, — він зупиняючи підняв руку, щоб я не задала нове питання.

— Гаразд, може, ти й не планувала, але зробила б, правда ж?..

Я знітилася й ствердно кивнула.

Чоловік відвів погляд і зітхнув.

— Як я й думав… Одна з тих, кому легше плисти за течією.

Я змахнула з обличчя зрадливу сльозу. Сперечатися було безглуздо — він мав рацію в усьому.

Знову долинув скрип і стукіт згори.

Я здригнулася, а Дален, насупивши брови, подивився вгору.

— Поганий знак. Ще надто рано, щоб печатка злетіла.

— Звідки ти так добре знаєш усі ці нюанси?

— У мене був час підготуватися. Деякі дрібниці відьма розповіла, коли я приїхав до неї по дзеркало.

— То ти прийшов через нього?

— Так, як і сказала відьма: дзеркало засвітилося — я ступив у нього й опинився тут. Знаю, що відьми мандрують світами саме через дзеркала. Після цього світу, після історії, де я не маю наміру померти, я планую вивчати інші світи й стати дзеркалоходцем.

— Ким?

— Тим, хто допомагає відьмам мандрувати світами, рятує таких самих героїв, як я. А ще — подорожує, вивчає інші світи й обирає для себе той, де оселиться, знайде жінку й народить купу дітлахів. Де система не боротиметься зі мною, а я з нею — де вона боротиметься за мене. Ми будемо єдині та я нарешті знайду спокій.

Він говорив натхненно, дивлячись на полум’я свічки, і в його очах, здавалося, палав вогонь.

Я зрозуміла: життя героя, який якимось чином набув розуму й почав жити самостійно, залежить від мого рішення.

Подарувати йому волю й життя — означало наразитися на ризик, що мій рукопис ніколи не видадуть. Бо я мала справу з одним із найбільших видавництв країни, а його головна редакторка та по сумісництву власниця могла перекреслити мені все письменницьке майбутнє…

Ми зустрілися поглядами. Я ковтнула. Його очі, мов рентген, пронизували мене, ніби бачили кожну думку…

Щось гучно грюкнуло нагорі — я підстрибнула на стільці. Дален підвівся, а свічка спалахнула сильніше.

Моя письменницька інтуїція підказувала: у такі моменти для героїв усе тільки погіршується. А судячи з усього, я потрапила зовсім не в романтичну казку…