Раді Вас бачити!

— А, ледве не забув, — долинув до мене веселий голос Міші. — Бабуся наполегливо просила не знімати з дзеркала простирадло. Щось там казала про ніч, коли вся нечисть приходить у наш світ. У подробиці не вслухався, вибач.

Я закотила очі й цокнула язиком.

Ох вже ці старечі забобони.

Підняла руку вгору, показавши знак “окей”.

— Передай Тетяні Юріївні, що жодне дзеркало не постраждає, а світи будуть надійно зачинені на простирадло.

Пролунав гучний регіт чоловіка.

— От я б те простирадло прибрав, мені цей світ уже зрозумілий.

— Ось чому чоловіки живуть набагато менше за жінок, — усміхнулась я.

— Можливо, — Міша немов захлинувся реготом й прокашлявшись додав: —

Ну, бувай, Робінзоншо. Через три дні приїду — дивись, щоб не завела тут “П’ятницю”.

Я підняла брови й оглянула ліс та озеро довкола.

— Можливо, п’явку заведу, — усміхнулася. — Мені, знаєш, уже за віком годиться мати бодай пару для здоров’я.

Чоловік хмикнув і, вигукнувши кілька слів на прощання, грюкнув дверцятами машини. За кілька секунд я почула гул авто, що від’їжджало.

Вдихнула на повні груди вогке прохолодне повітря. Коли останні звуки мотора розчинилися в лісовій тиші, підвела погляд на озеро.

От я і сама. Нарешті.

Ліс, укритий жовтим, помаранчевим та бордовим листям, ніби привітно помахав мені кронами. Озеро було спокійне, без жодної хвилі, і манило сісти поруч, гіпнотизовано дивитися на гладінь усі ті дні, які я планувала провести тут… Погляд ковзнув до сумки з ноутбуком, де під віртуальним пилом чекав незавершений рукопис.

Зітхнувши, я повернулась обличчям до дверей та зайшла всередину.

Дерев’яний двоповерховий будинок був добре облаштований, аби провести тут кілька днів без клопоту. Родина Міші, старих друзів батьків, навідувалась сюди рідко. Більшість часу будинок здавали гостям.

Я пройшла передпокій і, не доходячи до сходів на другий поверх, звернула до вітальні. Поклала сумку на великий стіл, що стояв майже впритул до вікна з неймовірним краєвидом на озеро.

Відмінно, місце для роботи знайшлося одразу.

Добре, що Міша запустив генератор і вмикнув обігрівач. Електрика й тепло були, дім поступово прогрівався.

Збоку біля стіни стояло щось велике, накрите чорним простирадлом.

Ось, певно, те саме “забобонне” дзеркало. Я усміхнулась, зловивши себе на бажанні зняти покривало. Як дитина, якій щось забороняли й саме через це хотілося ще більше. Хмикнула й перевела погляд на сумки з їжею, одягом і дрібничками.

Зняла пальто, розмірковуючи спочатку розкласти речі чи одразу сісти за роботу?

Скривилась, глянувши на стіл. З мене три шкури здеруть у видавництві, якщо я за кілька днів не надішлю закінчення рукопису. Зітхнула, повісила пальто на вішак і дістала ноутбук.

Провела по ньому рукою, натиснула кнопку ввімкнення й сіла за стіл, дивлячись на озеро, поки “диво прогресу” оживало.

Через три години я вже сиділа перед ноутом зі свіжозавареною мівіною, чаєм і слухала збережений на телефон подкаст про книжки, які читають восени.

Перша спроба дописати рукопис провалилась із тріском.

Пів години витріщалася в білий екран — і здалася. Сцена не йшла. Я просто не бачила, не знала, як убити антагоніста. Я не хотіла цього робити. І не зробила б, якби не редакторка.

Усередині мене вирувало торнадо суперечностей. Хотілося тупнути ногою, як підліток, і вигукнути: “Ні, цей герой не помре!”

Але дорослий світ так не працював.

У голові знову зазвучав голос Надії Петрівни, редакторки:

— Єво, ти хочеш, щоб твою історію читали? Запам’ятали? Купували? Звісно, хочеш. Навіщо цей дитсадок з відпусканням антагоніста? Нащо тоді все це було?

Я навіть бачила перед очима флешбек — як вона в кабінеті розмахує моїм роздрукованим почерканим рукописом.

— Хто твоя цільова аудиторія? Це ж не дитяче фентезі! Людям потрібні емоції, драма, кров, епічність! У тебе антагоніст не злий, а просто маг який бореться з системою не властивими головному герою засобами, то хай хоча б його смерть зачепить.

Я намагалась відстояти свого персонажа, але певно недостатньо, бо вийшла з кабінету ні з чим.

Логіка в її словах, звісно, була. Текст справді став би сильнішим. Але я не хотіла його вбивати. Можливо, я й писала всю історію саме заради нього, аби копнути в глибину його сірої моралі.

— Ааааа! — застогнала, скуйовдивши волосся.

Ну гаразд, якщо подумати… можливо, з цього боку справді краще його вбити. Але ж… але ж!

Я встала, накинула пальто, узула черевики й пішла гуляти біля озера в надії на натхнення.

Вечоріло. Навколо лунали жаб’ячі пісні. Добре, що комарі вже не літали, терпіти не могла цих кровопивць. Підняла ногою купку листя. Гарне ж воно, різнобарвне… коли помирає.

— Та що ж таке? Чому я не можу надрукувати кілька слів і завершити цей клятий рукопис?!

Схопила камінець і кинула у воду. Хвилі розійшлись колами.

Позаду хруснула гілка. Я різко обернулась.

Тиша. Навіть жаби стихли. Лише шелест листя, що падало з дерев.

Схрестила руки, відчула, як холод забирається під одяг, й прискорила крок. Мало що там у лісі, може, якісь дикі звірі.

Зачинивши двері на замок, скинула верхній одяг й тепло одразу огорнуло тіло. Гарний все ж у них обігрівач.

Поглянула на сходи, потім на диван біля столу з ноутбуком. Вирішила спати тут. Ідеї часто приходили під час сну, а так буде зручно якщо прокинусь, одразу за роботу.

Шурхіт позаду змусив мене різко повернутися. І, змінюючи напрямок, я перечепилася через чорне простирадло й гепнулась, забивши лікоть. Переді мною блиснуло відображення. Простирадло сповзло з дзеркала.

Я кліпнула і посміхнулась своєму відображенню.

Що ж, головну заборону господині будинку я щойно порушила.

Розсміялася. Дзеркало було велике, у різьбленій дерев’яній рамі. Звичайне антикварне й не вписувалось у сучасний інтер’єр будинку, але аж блищало, немов його от-от протерли.

— Мя-я-яу!

Я тіпнулась. У відображенні за моєю спиною з’явилась чорна кішка, яка терлась мордочкою об ноутбук.

Розтуливши рот я обернулась і глянула на стіл, кішка ж не звернула на мене жодної уваги продовжуючи нявчати й топтатися по клавіатурі.

— Цей, пухнаста дупце, повільно покладіть лапи на стіл й підніміть хвіст! Вас заарештовано за незаконне проникнення в приватне житло!

Я піднялась крекчучи на ноги й поправляючи светр. Кішка на мить блимнула на мене зеленими оченятами , ніби розуміючи кожне моє слово, що було абсурдним звісно, й все-таки прибрала лапи з клавіатури.

Я наблизилась, розглядаючи несподівану гостю.

Чорна шерсть блищала, мов у рекламі дорогого корму. Кішка немовби уважно слідкувала за кожним моїм рухом.

— Так, піни біля рота немає, поводиться як звичайна кішка… Сказу, мабуть, немає.

Мені здалося, вона закотила очі, ну або побачила щось на стелі, що було більш вірогідним.

— Звідки ж ти взялась, красуне? Та ще й така чистенька. Навколо ж тільки ліс на кілька кілометрів. Може, прибігла, коли Міша тут наводив порядки перед моїм приїздом?

Я повільно захлопнула ноут, одним оком дивлячись чи нічого непоправного кішка там не зробила доки я гуляла. Але він був вимкненим.

Цікаво, що б я зробила, якби вона видалила рукопис? Може, й зітхнула б з полегшенням. Але не допомогло б, у редакторки була копія.

— Мя-я-яу!

Протягла кішка яка все ще сиділа на столі й дивилась на мене зеленими очиськами. Гарнющими такими зараза. Я перевела погляд на потемнілий вид за вікном. Вже майже нічого не було видно, тільки кілька метрів озера, що освітлювали ліхтарі ззовні.

— Що ж, ночувати певно будемо сьогодні разом. Не випущу я тебе туди на ніч. А раптом у лісі якісь вовки ходять?

Кішка кліпнула очиськами.

— Нє, ну я розумію, що моя інтровертна компанія не дуже приємна, але сама винувата. Чи сам.

Перевела погляд на п'яту точку кішки, але вона одразу сіла не даючи змогу дізнатися свої інтимні подробиці.

— Мя-яяяя-яу!— протягнула гучніше.

— Та зрозуміла я, зрозуміла! Зараз щось тобі дам поїсти. Але на кухні! На цьому столі я працюю!

Я відвернулась від кішки й потерла забитий лікоть, який поболював. Пройшовши повз дзеркало, підняла простирадло й кинула на диван.

На протилежному боці будинку була невелика, але затишна кухня. Я клацнула чайником, щоб заварити собі “маккохве три в одному”. Знаю, знаю, те ще вариво, але я любила його з юності.

Взяла невелику миску та налила туди трохи молока. В блюдце поклала нарізку ковбаски й поставила на підлогу.

— Кс-кс-кс, кицю, вечеря подана!

Кішка підійшла, з грацією богині Бастет, понюхала їжу й поглянула на мене так, що я мало не впустила бутерброд від наглості в погляді.

— Та шооо? Мняса нема, пардон муа, мадам чи месьє.

Кішка тихо нявкнула й з невдоволеним виглядом почала неспішно їсти ковбасу.

Боже, пафосу як в інста няшки, їй-Богу.

Поглядаючи на трапезу кішки я швидко зробила собі каву та понесла на робочий стіл згадуючи чому в мене ніколи не було домашніх тварин.

Спочатку у мого брата Саші з дитинства була алергія на шерсть. І при контакті з тваринами його очі ставали ніби у вампіра, червоними, а ніс чесався аж до крові.

А потім, коли з'їхала від батьків, у моєму робочому графіку не знаходилось годин для когось ще, та й на себе особливо не було…

Знову переді мною повстав білий аркуш на екрані.

В голову не приходило ні слова. Кішка голосно вмивалась на дивані, кава була випита, а клавіатура лишалась недоторканою.

— Та трясця…

Кажуть, слова приходять під час писання.

Я поклала руки на клавіатуру й написала:

Дарен помре.

Після опустила голову на руки.

Діла не буде. Встала, приглушила світло, розстелила на дивані чорне покривало. Кішка, нявкнувши, пронеслась у бік, коли воно впало їй на голову.

— Перепрошую, ваша кіцюнесто.

Буркнула й лягла поверх покривала, підтягнувши подушку.

Нічого, в мене ще було кілька днів у запасі, шось та й напишу…

Та сон не йшов. Думки повертались до Геловіну, який наступав наступної ночі. До старих сімейних святкувань де були костюми, фільми, солодощі… свято, що колись дарувало радість, зараз було лише датою в календарі.

Я ворочалась, тиша тиснула. Потяглась до сумки, дістала смартфон, мережі звісно не було. Я ж сама цього хотіла, та зараз її не вистачало. Увімкнула завантажену музику.

Щось важке ступило на ноги й почало топтатися, муркочучи. Кішка.

Вона вляглась клубочком поруч. Я заплющила очі, відчуваючи, як легкий холодний вітер торкається обличчя. Здригнулась і прикрила його руками.

Мене розбудило сонце. Я зморщилась, прикриваючи обличчя долонею. Проміння било просто в очі.

Потягнулась, скинула светр — у приміщенні було, як у Сахарі. Треба було прикрутити обігрівач.

Кішка сиділа на столі біля відкритого ноутбука й дивилась на мене.

— Їсти хочеш? З такими апетитами я тебе не прогодую, хитра дупце.

— Мя-я-яу!

Я глянула на смартфон виключаючи музику. Дванадцята. Проспала півдня.

План підйому на світанку для натхнення летів шкереберть. Плани взагалі мало коли йшли по плану. Усміхнулась своїм абсурдним думкам.

Прикрутила обігрівач, бо ще трохи, і можна було б ходити в білизні. А хотілося ж осінньої атмосфери: плед, чай всі справулі…

Кішка стежила за кожним моїм рухом. Уперше захотілось її погладити. Я підійшла ближче. Все одно нагодую її зараз і відпущу, най біжить додому. Повірити не могла що в кішки з таким розумним поглядом і гарним виглядом не було господарів. Протягнувши руки до вусатої мій погляд впав на увімкнений екран ноутбука. З білим листом. Ні не з білим, я ж вчора там написала кілька слів…

Поглянула на чорні літери й так і завмерла з протягнутою до кішки рукою.

Дарен не помре.

Серце забилося швидше.

Перевела погляд на кішку, вона спокійно сиділа на столі, ніби нічого не сталося і дивилася на мою протягнуту до неї руку.

Я обвела поглядом її лапи, клавіатуру, і глянула на екран.

Шкода що я не писала рукопис на папері й т

ут був обігрівач замість каміна, бо полетів би цей рукопис прямо туди й одразу.

— Приїхали. Я що, з глузду з’їхала?