Раді Вас бачити!

Я пильно вдивлялась у три слова на моніторі. Помасажувала скроні й зробила глибокий вдих. Чи могла я вчора так втомитися, що написала саме це? Цілком. Тим паче, що саме про це я постійно думала. Усміхнулась. Ну звісно, це я. Хто ж іще? Просто забула.

Кішка почесала себе за вухом і, вставши на чотири лапи, потягнулась. Я зітхнула. Щоб розігнати напругу, попрямувала на кухню.

Пательня, яєчня, залишки мівіни з пакетика…

Приємний запах кави наповнив простір.

— Мя-яяяя-яу!

Філіжанка ледь не вислизнула з моїх рук від несподіванки.

Кішка невдоволено блимала на мене своїми зеленими очиськами, стоячи біля порожніх з вечора тарілок.

— Ах ти, пухнаста вимоглива пані!

Я награно зіщулила очі, але за мить усміхнулась і поклала в миску залишок ковбаси.

— Зараз поїси — і я випущу тебе. Сподіваюсь, ти знаєш, як повернутися додому. Не хочеться бігати з тобою по лісу на руках і шукати хату твоїх господарів.

Кішка на мить перестала їсти й почала нервово крутити хвостом. А я все ніяк не могла зрозуміти, звідки вона могла прибігти сюди.

Швидко впоравшись зі своїм сніданком, я одяглась тепліше й вийшла на двір. Вулиця зустріла мене приємною прохолодою й запахом дощу. Певно, вночі пройшов невеликий дощ — це було видно по дрібних калюжах на землі.

Я кинула погляд на спокійне озеро й, посміхнувшись, відчинила двері:

— Кс-кс-кс! Пора додому, кицю!

Покликала я. Через кілька секунд у дверях показалася котяча мордочка. Вона глянула на мене, потім на ліс і калюжі, потім знову на мене — й сховалась у дім.

Я її добре розуміла.

— Ну, як хочеш, — усміхнулась. — Тоді, можливо, ввечері чи завтра підеш, як земля трохи підсохне.

Зачинила двері, вирішивши пройтись, подихати свіжим повітрям та подумати над рукописом.

Доріжка вела уздовж води. Я повільно йшла, насолоджуючись красою осіннього лісу, й погоджувалась зі своїм висновком, що «не помре» — надрукувала сама. Настільки мені не хотілося вбивати цього персонажа, що несвідомо надрукувала саме це.

Я зупинилася, заплющила очі й зробила глибокий вдих. Таке чисте повітря — у місті це розкіш.

— Мя-яяяя-яу!

Різко розплющила очі й подивилась у бік дому.

— Мя-яяяя-яу!

Знайоме котяче нявчання долинало з протилежного боку — з лісу.

Як це можливо? Я ж зачинила її в домі. Можливо, вона вистрибнула у вікно?

Та хіба я відкривала вікна? Але на другий поверх я так і не підіймалась — можливо, там відкрите вікно?

— Мяяяу! — цього разу звук почувся ще голосніше.

Як же вона тоді сюди забрела, якщо так боїться лісу? Я ж думала, що вона знайде дорогу додому. Яка ж дурість з мого боку.

Ступила кілька кроків у той бік, звідки долинало нявчання, потім ще.

Навколо було тихо. Раніше мені здавалось, що ліс завжди повен різних звуків.

— Кицю?.. — тихо покликала я.

Щось холодне торкнулося мого плеча.

Смикнулась, але ноги не слухались — ніби я, наче дерево, вчепилась корінням у землю.

Я не могла кричати, не могла навіть вдихнути. Льодяний захват тримав мене міцно, повзучи від плеча до легень. Мене почало трусити від холоду, кисень закінчувався, перед очима все потемніло…

Чиїсь гарячі сильні руки схопили мене, вирвали з крижаної хватки. Легені запрацювали — я зробила кілька рятівних вдихів і впала на коліна, занурившись у жовте листя і намагаючись насититися повітрям. Поступово повернувся і зір. Краєм ока побачила щось схоже на блискавку й повільно підняла голову, досі тремтячи від холоду.

Певно, я померла.

Хто знає — можливо, гуляючи лісом, я втопилась в озері? Холодні обійми води, нестача кисню…

Все сходилось, крім того, що я стояла в лісі й була суха.

Але як, Боже, пояснити те, що я зараз бачила перед собою?

Це був він. Точнісінький, як на моїх ШІ-генераціях, які так надихали мене писати книгу…

Чорне волосся, пильний погляд сірих очей, кутик губ, піднятий в іронічній усмішці. Та навіть чорна шкіряна куртка і штани з модними прорізами. Це був точно він. Плід моєї уяви. Герой моєї книги…

Дален.

— Ну от, — спокійно промовив він, склавши руки на грудях і роздивляючись мене. — А ти хотіла мене вбити.

Я застигла, розширивши очі від подиву. Ні, я точно померла…

— Як…?

— Ну, ти це, певно, ще не придумала. Оскільки я ще стою тут живий, — мій глюк награно розвів руками. — Підказувати, як саме, не буду. Я не самогубець. — Він нервово потер шрам на руці й сперся плечем на найближче дерево. — Незручна ситуація, еге ж?

Я підвелася з колін і швидко відступила на крок.

— Це… сон. Чи смерть. Чи глюк… — я вщипнула себе за ще холодну руку й скривилась від болю.

— Якби спала, то не відчувала б холоду, — посміхнувся він. — Хоча звідки мені це знати? Я ж усього лише вигаданий герой книги… А стоп, — він нахилився ближче, — антигерой.

Я здригнулася й роззирнулася довкола. Той самий ліс, озеро, будинок… Холод потроху відступав. Потерла рукою скроні й завмерла, побачивши, як сірі очі пильно стежать за кожним моїм рухом.

— Я досі впевнена, що мені це сниться.

Дален закотив очі.

— Отже, ти прийшов у мій сон убити мене за те, що мені треба вбити тебе?

На мить його очі розширилися, і посмішка сповзла з обличчя.

— Я б сказав, мадам, що вам потрібно писати книги з такою фантазією, але ж… — він розсміявся, — ви вже самі до цього дійшли.

Чоловік відступив від дерева на крок. Я зробила те саме — відійшла від нього назад. Дален помітив це, й кутик його губ знову поповз угору.

— От гля… якого персонажа створила. — Він повільно прокрутився переді мною. — Ну що за красунчик, еге ж? Певно, прописала під свій улюблений смак? Прекрасні добрі принци вже не в моді у жінок, які читають книжки. Але, навіть так, для головного героя мої деякі вчинки не дотягнули. Тому ти вирішила зробити мене антагоністом?

Завмерла, майже не дихаючи. Ні, на цей раз не від холоду. Кожне слово било в ціль. Чоловік, наче хижак, що кружляє довкола здобичі, обійшов мене по колу.

— Бо набагато цікавіше зазирати за межі добра, танцювати на лезі сірості… Бо світи настільки прогнили, що те, що мало бути білим, при ближчому розгляді має власні тіні, чи не так? Не герой, але й не зовсім антагоніст. Тому тобі так важко зробити останній крок і відправити мене на шибеницю, так?

Я ковтнула.

— Звідки ти…

— Знаю? — пирхнув він. — Можливо, я та частина тебе, яку ти приховуєш від усіх… Я багато що знаю, але зараз не час. Розбазікалися тут… Часу мало — треба підготуватися.

— До чого? — я обійняла себе руками, не знаючи, що думати: чи я збожеволіла, чи це сон.

Він носком підштовхнув щось, прикрите чорним покривалом. Тим самим, яким раніше було накрите дзеркало. Я відсахнулася.

— Це хто такий?

— Не хто, а що. Один непроханий гість з іншого світу, який щойно ледь не заморозив тебе, щоб випити життєву силу й остаточно матеріалізуватися тут.

Я прикрила рот рукою. Той крижаний дотик…

— Отже, це не ти…?

— Хотів зробити з тебе льодову статую? — він удавано почухав гладко виголене підборіддя. — О, ні, в мене інші забави: інтриги, подорожі, розвідка… Кому я розповідаю? Ти ж краще знаєш, усе що там для мене вигадала. — Він глянув на небо й нахмурився. — Я б іще побалакав, але часу небагато.

— До чого? — крикнула я.

— До його пробудження, — чоловік знову штовхнув ногою покривало. — До нових гостей, якщо ми негайно не замкнемо портал. І я не впевнений, що з того боку будуть такі ж чахлики, як цей.

— Портал… через який сюди приходять… е-е… гості?

Чоловік тяжко зітхнув і кивнув.

— Чому вони приходять сюди?

— Сьогодні ніч Геловіну. Єдині кілька ночей, коли можна проштовхнути свою іншосвітну дупу через портал. Ясно?

Я автоматично кивнула.

— Ти так само прийшов?

Він обвів поглядом ліс і ствердно хитнув головою.

— Чесно, міс Льодяшко, нам вже час.

Я схопилася за голову.

— Ти кажеш, що треба закрити портал. Ти підеш і зачиниш його з іншої сторони?

Чоловік зустрів мій погляд, але одразу відвернувся.

— Ні. Я не можу піти звідси. Принаймні до ранку.

— А воно… він може? — я кивнула на покривало.

— Так.

— Дивно.

Чоловік не дивився на мене. Здавалося, щось приховує.

— Нам правда час…

— Не нам. Тобі.

Я дістала телефон і спробувала зловити сигнал. Треба було тікати звідси куди завгодно. Мабуть, я настільки травмована, що мозок вирішив влаштувати мені… це.

— Ти теж не зможеш піти до ранку. Тут уже панують не ваші закони.

— Ти жартуєш? — буркнула я, дивлячись на екран без жодної смужки.

— Дуже хотів би.

Його погляд став серйозним, з обличчя зійшла усмішка, брови нахмурились. Я проковтнула клубок у горлі.

— Ясно, — прошепотіла.

— То ми закінчили допит, Льодяшко? Можемо зайнятися нашим “другом”?

— Не називай мене так!

— Не обіцяю… Льодяшко.

Закотила очі й попрямувала в бік дому. За кілька секунд почула впевнені, ритмічні кроки за спиною.

Дзеркало у вітальні ходило колами, ніби водяна гладь. Звісно, що ще могло виявитися порталом? Я відсахнулася, зазирнувши в нього, а Дален, поклавши свою ношу в покривалі при вході, оглядав раму.

— Ти це бачиш?

— Так. І якщо не хочеш, щоб за кілька хвилин із нього повалив натовп твоїх «незапрошених гостей» на моторошну вечірку, краще завісити та зачини його десь.

Я не стала сперечатися. Чорна кішка визирнула з кута й шмигнула в бік кухні.

Отже, це не її нявкіт я чула у лісі… чи могло воно видавати такі звуки?

Кинула погляд на те, що було в покривалі, й здригнулася, відвівши очі. Ні, я не хочу про це думати. Я взагалі губилася у потоці нової, незвичної інформації, не розуміючи майже нічого. Та й, певно, не бажаючи розуміти. Бо, можливо, так і сходять з розуму…

— Де можна закрити це? — чоловік кивнув на дзеркало, яке вже майже тремтіло від хвиль, що ходили по поверхні.

Я швидко обвела поглядом простір.

— Можливо, на другому поверсі. Я там взагалі не була…

Дален кивнув і схопив край дзеркала. Я допомогла притримати з іншого боку. Разом ми потягли його нагору, у маленьку затишну кімнату під дахом. Там було прохолодно, але приємно. Я навіть пожалкувала, що не спала цієї ночі там — велике двоспальне ліжко так і манило у свої тенета.

Поставивши дзеркало біля стіни, чоловік спустився за… чимось у простирадлі.

Повернувшись, щось бурмочучи під ніс, він різко штовхнув це у дзеркало — я й зойкнути не встигла. Дзеркало спалахнуло й одразу згасло. У руках Далена залишилося лише простирадло. Не відриваючи руки від поверхні дзеркала, він продовжував щось шепотіти. Дзеркало почало блимати. Чоловік дав мені покривало і жестом показав накрити його.

Швидко накинула тканину на дзеркало. Дален припинив шепотіти й, зітхнувши, витер піт із чола.

— Довго печатка не втримає, — тихо сказав він. — Але на цю ніч має вистачити.

Я закусила губу й кинула на нього швидкий погляд.

— Чому ти допомагаєш? Як ти тут опинився? А інші теж живі? Як це взагалі можливо?!

Потік питань вихлюпнувся з мене, розриваючи зсередини.

Чоловік закотив очі.

— О, певно, на нас чекає дуже довга безсонна ніч… — його погляд ковзнув по великому ліжку, і я відчула, як мої щоки палають.

Рушила до дверей.

— Ти казав, краще зачинити дзеркало десь.

Позаду почувся смішок.

— Так і є, Льодяшко.

Клацнув замок. Дален замкнув кімнату.

Я швидко спустилася на перший поверх і, поправивши волосся, доторкнулася до гарячої щоки.

Зловила погляд зелених очей — кішка підбігла і потерлася об мої ноги.

Мій живіт підтримав котячу ініціативу бурчанням.

Гаряча рука торкнулася мого плеча, і я ледь стримала вереск, різко обернувшись.

— Не підкрадайся так, їжачки колючі тобі під сідниці! — схопилася я за серце, заспокоюючи його.

Дален усміхнувся.

— Я б сказав, що не хотів, але ж… хотів.

Я відчула, як закипаю, мов чайник.

Щось тріснуло за вхідними дверима — і мене наче крижаною водою облили.

З обличчя Далена сповзла усмішка.

— Хтось, певно, встиг ще вилізти, доки ми воркували у лісі… От дідько… До речі, хто він такий? Ти прописала це, але забула уточнити, що це за істота, яку ми згадуємо, коли лаємося?

Я вражено глянула на чоловіка. Чи то від того, що він щойно знайшов мою письменницьку помилку (бо й правда — який «дідько» у тому світі?), чи від усвідомлення, що я, яка все життя мріяла опинитися у фентезі, зараз, коли моя мрія збувалася прямо на очах, найбільше хотіла повернутися до нормального життя.

Ну чому в книгах героїні стають принцесами, а я не тільки не потрапила в інший світ — тут ще й не

фентезі, а якийсь горор, і поруч не лорд, не принц, не головний герой, а антагоніст, написаний мною ж. Я потрапила у письменницьке пекло.