Спочатку:
На сторінку книги
У величезній їдальні було неспокійно. Всі шуміли, метушилися, про щось сперечаючись. Цікавість спантеличено притихла під докірливі гучні рулади відтворювані шлунком.
Страви на тацю обирала, не особливо придивляючись, – не час бути гурманом. Відшукавши самотній вільний столик, прихований від сторонніх очей великою білосніжною колоною, влаштувалася за ним та почала методично жувати, шкодуючи про те, що в раціоні немає якогось підбадьорливого енергетика.
Погляд вихопив невисокого хлопчину в центрі однієї з груп, того самого, що прибіг останнім. Хлопці вище і значно більші, нещадно задирали його, голосно насміхаючись і відпускаючи уїдливі насмішки, мабуть, в помсту за пропущений сніданок.
– Що яйця не виросли, щоб відповісти? – кинув один з хлопців, в якому безпомилково читався ватажок місцевої тусовки.
– А у когось, мабуть, переросли, – пошепки хмикнула я, відправляючи собі в рот шматок м'яса та не маючи наміру наражатися на подвиги.
Переросток повернувся, окинув усіх швидким пильним поглядом, і безпомилково вгадавши мене як єдиного з підривників його свіжозавойованого авторитету, рушив в мою сторону.
– О, тут ще одна така ж дрібна троляча відрижка.
Не звертаючи уваги на шпильку, дожувала м'ясо і, наколовши на вилку черговий шматочок, відправила його до рота.
– Ні, ти не троляча відрижка, ти ельфів виприсок, – продовжив знущатися цей недалекий індивідуум.
Навколо все вщухло. Притихли розмови і суперечки. Тепер всі адепти напружено стежили за тим, як будуть далі розгортатися події навколо мене.
Я ж байдуже жувала, знаючи, що через моє мовчання хлопець сказиться ще більше.
– Ти обережніше гнівайся, а то ще трохи і черепушку зірве, нікуди буде свою велич ховати, – зауважила відсторонено, радіючи з того, що голос в мене звучить досить впевненим басом.
Не люблю конфронтації, але батько вчив, що, вступивши в битву, відступати, слід тільки тоді, коли можеш здобути тактичну перевагу. Зараз же моя поведінка вирішує подальше ставлення з боку присутніх: вистою і завоюю авторитет, відступлю і все навчання доведеться вважатися слабаком, якого всі та вся будуть шпиняти та задирати, прагнучи самоствердитися чужим коштом.
І навіть брат не допоможе і не врятує від цих задирак. Навпаки, його захист, тільки погіршить ситуацію. Знаю, проходила у кожному новому класі.
Підкинута чоловічим кулаком таця злетіла догори. Лише швидка реакція та рука, що зметнулася на частку секунди раніше, врятувала мене від вмивання обідом.
– Упс, – пробурмотіла я, помічаючи, як некрасивою плямою розпливається овочеве рагу на моєму співрозмовнику. – Тобі йде морквина, вона робить тебе таким милим… помаранчевим…
Посміхнулася приязно, підіймаючись з-за столу і випрямляючись в повний зріст, що навіть під артефактом залишився середнім. На мить пошкодувала, що ілюзія не зробила мене двометровим телепнем, з яким усілякі нездари просто побоялися б зв'язуватися.
Злість, бажання розтерзати декого, перетворивши в гарну відбивну, і невгамований апетит, що вимагав цю саму відбивну зжерти, прикрасили моє обличчя новою посмішкою. Такою привітною, що противник відсахнувся.
– У тебе до мене якісь претензії? – запитала, скидаючи брову. І не дочекавшись відповіді, продовжила: – Якщо жодних, то дозволь відкланятись за новим обідом.
Вийшовши з-за столу, обійшла застиглого в обуренні хлопця. Але варто було зробити крок, як він відмер та почав атакувати. Пірнула, ухиляючись вліво, під кулак, що вилетів в мою сторону, б'ючи противника лівою рукою в живіт. Хук праворуч, і у беззахисну гідність парубка прилетів удар коліном, довершивши справу – важке тіло зігнулося навпіл, а хлопець заволав таким фальцетом, що мені стало його на мить шкода.
– Ти як? Не сильно вдарився? Я такий незграбний, – поспішила я на допомогу поваленому супернику, тут же осмикуючи себе нагадуванням, що грішно сміятися над убогими.
Той випростався, грізно стрельнув очима, в яких хлюпала тьма та обіцянка швидкої розплати…
Дзвінка попереджувальна сирена, змусила хлопців підскочити зі своїх місць, спішно кидаючи недоїдений обід.
«Ех, не вмієш ти заводити друзів, Білочка», – посварила я себе, з жалем розглядаючи порцію їжі, що валялася на підлозі, під жалобну трель шлунку, що усвідомив – з підкріпленням ми обламалися.
– Дякую, – сказав зовсім поруч тихий голос.
Піднявши голову, помітила, що в їдальні залишилися тільки я і хлопчина.
– Нема за що, – пробурмотіла, поспішаючи на чергове заняття і, заспокоюючи свій розбурханий організм обіцянкою смачно та ситно повечеряти.
