Раді Вас бачити!

Ізабелла Фетисова

Мене переслідував один безперервний кошмар. Я мерзла, горіла, вмирала від нестерпного болю, сходила з розуму від спраги та нестримного бажання зробити хоч вдих, виринала на коротку мить з нескінченного жаху і знову поринала у нищівний біль, що молотом розколював мізки, трощив кістки, рвав м’язи. Тіло давно перетворилося на желе, думки просто були відсутні – їх замінили дивні картинки, що вивертали душу.

Тільки сильні руки, утримували мене на місці, коли тіло вигиналося судомним болем. І голос, що засів в голові, наполегливо вимагав повернутися якусь Білочку.

– Цього недостатньо, – скреготав, немов заїла платівка старечий голос, занурюючи мене в нову безодню кошмару. – Вона помирає. Зв'язків мало і вони рвуться.

– Що ви пропонуєте? – питав хтось голосом клоуна з «Воно», видаючи ті ж неприємні смішки.

«Терпіти не можу клоунів», – гидливо кривилася всередині мене маленька дівчинка і ховалася далі від противного голосу.

А коли до нього додався Чакі, що пропонував пограти зі словами:

– Знайти істинного, – я мало не завила.

– Їй це не сподобається, – додав знайомий голос, що вже неодноразово висмикував мене з темряви, і я потягнулася до нього.

До голосів додався запах гару та диму, і я закашлялась, втрачаючи свідомість.

Пізніше прийшло відчуття польоту. Я кудись летіла на величезному неправильному птахо-драконі з вогняним пір'ям. І, здається, верещала від захвату, розповідаючи про американські гірки.

Очі різало світло. Таке яскраве, що розгледіти щось було нереально. Перед очима все крутилося, немов я, як в дитинстві, вертілася, граючи в «Один, два, три – лови!».

Мене налякали криві дзеркала, що несподівано оточили мене. Я ніби потрапила в кімнату сміху. Ніколи не могла зрозуміти, що в кривих дзеркалах смішного? А потім я побачила в них якусь тінь і мені це не сподобалося. І я била їх, згадуючи черговий фільм жахів.

Кошмари закінчилися польотом – я ширяла у вільному падінні, падаючи з величезної висоти. Згадавши про парашут, смикнула за кільце, дивуючись з того, що основний не розкрився, взялася за запасний, але і він теж не спрацював. Мені було не страшно, бо вітер дув так сильно, що я стала серфить на повітряних потоках, а коли знизу піднялася величезна хвиля, і серф поніс мене в сторону землі, захлинулася від захвату. Вже вилітаючи на берег, ледь не врізалася в прямовисну скелю, але була перехоплена зеленою ліаною. Впала на траву і почала щасливо реготати, оточена купою пухнастих різнобарвних клубочків. Вони ластилися, муркотіли, тикали носами, як маленькі кошенята, а я нічого не могла вдіяти – тільки гладити й сміятися зі зворушливих мордочок. У якийсь момент думка про наше швидке розставання так засмутила мене, що я прокинулася вся в сльозах.

– Тихіше, тихіше, вже все пройшло, – погладив мене хтось по голові, а я втиснулася в надійне чоловіче плече і заридала ще голосніше.

– Вони... їх... – плутано намагалася я пояснити всю суть горя, що спіткало мене, але так нічого і не вимовила.

Захлинаючись, ковтнула гіркий відвар й заснула глибоким сном.

Прокинулася різко. Просто сіла на ліжку й озирнулася. Нічого знайомого в оточенні не було. Підхопившись, кинулася до вікна і на мить застигла, розгледівши безхмарну небесну блакить, що зливалася з безтурботною зеленю ліса.

– Бель?

Повернулась на чоловічий голос. І завмерла, роздивляючись зеленоокого красеня брюнета з ямкою на підборідді та чуттєвими губами.

– Ти мене налякала, Білочка, – і таке непередаване полегшення було в його голосі, що я мимоволі здригнулася.

– Нік?

– Впізнала? Може пам'ятаєш і де ти?

Похитала головою, в якій було доволі порожньо.

– А що пам'ятаєш?

Недавні події встали перед очима – лікар в білому халаті, «ми нічого не могли зробити», цвинтар, чорний катафалк, довга тужлива промова священника, люди, щось говорять, обіймають, сунуть щось в тремтячі руки, грудка землі, кинута на закриту труну...

– Похорон.

– Мда… Діла, – тягне протяжно хлопець, який існує тільки в моїй голові.

– А я це місце не таким уявляла, – зізналася, оглядаючи приміщення в пошуках м’яких стін та білих стель.

– Яке місто? – чорні брови здивовано поповзли вгору.

– Божевільню. Ні, я читала, що приватні розташовуються в старих будівлях, але все одно…

– Що? – ще більше дивується хлопець, а брови вже майже доповзли до крайки волосся.

Цікаво, але у мене є справи набагато цікавіше.

– Покажеш, мені кімнату з м'якими стінами? А з іншими пацієнтами познайомиш? А електрошок у вас є? А гамівні сорочки? А чому на вікнах немає ґрат? А що як я літати захочу? А до лікаря проведеш? Чи тільки після таблеток? Чур, мені сині, червоні не хочу, – забовтувала я хлопця, обережно наближаючись до дверей.

Обійшовши його, виглянула в коридор і полетіла вниз по сходах: «Ну, мачухо, я тобі покажу, як мене в дурку відправляти!». Дивно, поки я проносилася повз, люди мене затримати не намагалися. Та й одягнені всі були якось підозріло, що ще більше збивало з пантелику. Розіграш? Або це десь знімається на камеру, щоб в суді пред'явити докази моєї повної неосудності та недієздатності?

Вилетіла у двір величезного замку. Ніяких машин. Нічого схожого на сучасну лікарню. 

Величезна тінь накрила мене, а коли я підняла голову, побачила величезну птицю з чотирма масивними котячими лапами. Хтось знімає фільм? Якщо галюцинації, то  якісь вони надто реальні.

– Обережно! – гримнув хтось, а потім мене перехопили та ледь не упустили, збиваючи з ніг.

Подивилася на прекрасного принца з карими очима і щетиною на щоках.

– Заміж не піду, – чомусь відразу попередила я, і попливла в темряву, пообіцявши собі виринути в реальності за більш щасливих обставин.