Раді Вас бачити!

Мія не пішла додому одразу після університету.

Їй потрібно було видихнути, спробувати бодай на мить зібрати себе докупи в місці, де немає вимагань і обов'язків.

Ранкові події не відпускали. Відчуття того липкого, важкого погляду все ще сиділо під шкірою, мов пухлина, яку неможливо витягнути.

Коротке повідомлення водієві — «затримуюся». І поворот у знайомий дворик... до притулку.

Тут завжди було спокійніше... чесніше. Ніби саме повітря не тиснуло на груди, а нарешті дозволяло легеням розправитися, відчуваючи смак свободи і легкості.

Собаки кинулися назустріч. Дзвінкий гавкіт, тупіт лап по підлозі, рідний запах корму та теплих тіл. Це була її реальність в яку вона тікала. Справжня. Та, якої їй так бракувало за межами цих стін.

Мія присіла навпочіпки.

Один із псів одразу вткнувся вологим носом у її долоню. Пальці автоматично гладили шерсть.

Повільно. Впевнено.

Ніби вона заспокоювала не тварину, а власні розхитані думки. Напруга, що стискала її з самого ранку, почала слабшати. Ледь помітна посмішка торкнулася губ, і вона зробила важкий видих.

— Ти сьогодні ніби не тут, — тихо кинула волонтерка, проходячи повз.

Мія лише усміхнулася у відповідь. Вона не могла пояснити навіть собі, що саме з нею відбувається. Чому її так стривожив ранковий інцидент з містером Кеннетом.

Кілька годин пролетіли непомітно. Миття мисок, біг із собаками, звичні звуки... Вперше за день тривога відступила, а на її місце прийшов спокій і затишок.

Але це тривало недовго.

Дім зустрів її тишею. Не тією, що дарує спокій. А тією, що змушує серце стискатися від передчуття.

Мія ледь переступила поріг вітальні, як голос батька різко розрізав простір:

— Де ти була?

Вона завмерла. Тіло миттєво напружилося.

— В університеті... і потім поїхала до собак у притулок.

— Я плачу за твоє розкішне життя не для того, щоб ти вешталася брудними притулками!

Голос — гострий, як лезо, різко повис у повітрі. У ньому не залишилося і краплі ранкової стриманості. Лише чистий, неконтрольований гнів.

— Я просто хотіла... — вона не встигла договорити.

Раптовий рух.

Рука вдарила по щоці так несподівано, що світ навколо хитнувся.

— Після занять ти маєш йти прямо додому завжди! Зрозуміла?

Звук ляпасу був глухим. Аж у голові задзвеніло так, ніби щось розірвалося зсередини.

Щока миттєво спалахнула вогнем. На очі накотилися сльози.

Не від болю, а від шоку й образи.

Він не бив її дуже давно. Востаннє це сталося три роки тому. Коли вона намагалася сперечатися про вибір професії. Вона хотіла бути ветеринаром, але свою дитячу мрію поховала разом з бажанням щось говорити і бути почутою. В цій реальності вона не мала права на висловлення своїх бажань і мрій.

Тут це не працювало.

— Ти робиш так, як я скажу... Ти живеш у моєму домі, за мій рахунок... Не забувай про це, — голос батька став тихішим. І від того ще небезпечнішим.

— Наступного тижня вечірка з впливовими людьми. Ти підеш зі мною. Будеш мовчати і будеш милою, як завжди.

— А мені обов'язково там бути? — ледь чутно запитала вона.

— Якщо хочеш, щоб я залишився на плаву — зробиш усе ідеально, і це не обговорюється, — сказав він різкіше.

Ці слова важким тягарем впали на її плечі.

Мія подивилася на нього і вперше не побачила батька, якого вона знала і вважала близьким, або хоча б намагалася таким вважати.

Перед нею стояв чоловік, якому було байдуже на бажання інших, він слухав лише себе. Чоловік, який уже все вирішив за неї.

Вона розвернулася і піднялася нагору.

Тихо зачинивши двері, Мія сперлася на них спиною і повільно сповзла на підлогу.

Щока палала від ляпасу. Сльози потекли по обличчю.

Але справжня біль була глибше. Там, де остаточно розсипалися останні крихти довіри. Тепер там щось ламалося.

Тихо і незворотно.

Вона намагалася вдихнути, але повітря застрягало в грудях. Ніби саме тіло відмовлялося дихати в цьому домі.

Наступний день в університеті пройшов, як у тумані. Вона не відчувала смаку їжі. Не чула запаху кави. Усе здавалося далеким і чужим.

Ніби це відбувалося не з нею.

Софія намагалася витягнути її з цього стану, але все було марно.

Тривога поверталася знову і знову. Мія більше не ходила до притулку. Сіра рутина днів повністю замкнулася навколо неї. Ніби стираючи ві

дчуття часу.

Залишила лише одне — болісне очікування чогось, що не принесе їй нічого доброго.