Раді Вас бачити!

Оповідь Вайде 13

Ми обоє так сильно розсердилися, що навіть не розмовляли. Мовчки пройшли крізь портали, і він затягнув мене до крамниці, де безцеремонно пхнув до продавчині та велів:

— Кілька суконь, білизну, теплий светр, туфлі не на підборах…

Він скупив для мене пів магазину, й лише коли ми вийшли, я побачила вивіску зі знайомим прізвищем: Лайєр. А вже в понеділок пекло привітно вітало нас усіх знову. Одна з одногрупниць підтирала сльози, розповідаючи, як від гарячки помер її молодший брат. Я озирнулася довкола, ми всі стали ближчими.

Коли вона закінчила, Майк відклав свій чай:

— Я б хотів… але, напевно, це дріб’язково після того, що ви всі говорили.

Себа поклав долоню на його плече:

— Ти не винен у тому, що тебе ніщо не травмувало, ти маєш право озвучити свої хвилювання, навіть якщо це щось безглузде.

— Я не розумію, що роблю не так, точніше я все роблю не так, але не знаю, як зробити так… — він поглянув на Селесту. — Як має пахнути чоловік? Ми проводимо час разом, але це все звичайна буденна рутина. Я не розумію, чого ти від мене хочеш. Що я маю для тебе зробити?

— Щоб що? — Селеста глибоко вдихнула. — Майку, річ у тому, що я нічого від тебе не хочу.

Горе-наречений відчайдушно скривився, а Себа тихо мовив:

— Але вона не сказала про розірвання заручин.

— У цьому немає жодного сенсу, — фиркнула Селеста. — Наша сім’я швиденько прилаштує мене до якогось іншого багатія.

— Я сиджу перед тобою й стану таким, яким ти схочеш, тільки поясни.

У цей момент мені навіть стало трохи шкода Майка.

— Ти прочитав ту книгу, яку я тобі давала? — зацікавлено запитала Селеста.

— А ти хіба не забрала її? Вона лежала на тумбі, а потім зникла.

Майк спантеличено кліпав. Очі Селести обурено округлилися:

— Вайде, твоя порада не спрацювала, він її згубив.

— А що такого було в тій книзі? Хіба це не якийсь там клішований роман? — хмурився Себа.

— Жінки прописують чоловіків такими, якими хочуть їх бачити. Це могло б пояснити, чого їхнім стосункам бракує, — мовила я.

Себа засміявся:

— Майку, купи нашийника.

— Навіщо? Вона хоче собаку?

— Не зовсім, там на одній з картинок хлопець стояв на колінах із таким аксесуаром.

Селеста ошелешено розкрила рота:

— Он нащо їй нашийник… — замислено насупила брови. — Але кого вона приручала? — поглянула на мене. — У нас з тобою нерозкрите блядство, нам терміново потрібно дослідити це питання.

Про Крістен натякнула? Книгу ж вона дала для так званого просвітлення.

— Я колись помию тобі рота з милом, — дратувався Златан. — Розумію, що поведінка твоїх батьків вплинула на тебе, але ти можеш розмовляти ввічливо, коли хочеш.

Селеста мовчки поглянула на нього з-під лоба.

— Неприємно? — Може, нам варто поговорити про це? Ваше суворе виховання, постійні скандали та увага. Не ображає те, що батько називає золотою дитиною тебе?

— А що означає цей вислів? — поцікавилася я.

— Зазвичай так називають спадкоємців у вищій аристократії, яким уже частково передають обов’язки голови родини, — пояснив Кай.

— Я та Еван Лайєр — золоті діти, — мовив Майк. — Інколи так називають дівчат, котрих вигідно видають заміж, але це не зовсім точно.

— А ще є вираз мідна дитина — це єдиний спадкоємець, якому не хочуть передавати головування родиною. Чи не так, Себастьяне? — єхидно пирснула Кіпрія.

— Справді? Я й не знав, що не такий бездоганний, як хотілося б моїй родині. Але ти сама не забувай, що твоїх батьків узагалі зреклися й вигнали з сектору.

— Та мені начхати. Усі Фаде прибиті, проте мене визнали в родині через мою здібність, тож я така ж елітна аристократка, — вона стукнула чашкою по столу. — Єдине, що мене непокоїть — це те, що твоя сестра зламала кілька ребер, а винною залишилася я. Ну подумаєш я трохи прибрехала, що він заплатив за моє навчання. Але вона кінчена нарциска, яка використовує його, і той недоумок все одно слину на неї пускає. Як? — вона поглянула на Златана. — Як вона так замилила йому мозок?

Селеста нахилилася до мого вуха й прошепотіла:

— Кому Крістен зламала ребра? У неї ж немає хлопця, а залицялося до неї троє.

— Лайєру, — тихо відповіла я.

— Якому саме? Їх там багато. Є зі спадкової гілки, є з побічної… Байдуже, я все одно нікого в обличчя не знаю.

Златан обвів групу поглядом:

— Юність прекрасна, але… Кіпріє, відпусти: у світі вдосталь чоловіків. Ти заслуговуєш кращого… А ви, маленькі шкідливі Мортуна, поговоріть зі мною. Або Вайде.

Селеста міцніше притислася до моїх грудей. Вона завжди мене так обіймала в цій кімнаті. Чесно кажучи, ми обидві лише поверхнево знали проблеми одна одної. Не те щоб я їй не довіряла, просто… Якби Златан не дізнався все з картонки, я б ніколи не сказала. І я не почувалася готовою до цього. Навіть мовчати про це я могла лише з Гілом.

Від нього мені нічого приховувати. З ним не потрібно соромитися, боятися осуду чи нерозуміння. Його погляд ніколи не змінюється, яке б лайно він не знайшов у моїй голові. Він просто зрідка вмикає в моїй голові спогад, як моя мама співає мені вночі колискову. Але вона ніколи насправді цього не робила.

Гіл завжди поряд, але водночас далеко. Ми навіть жодного разу не розмовляли про мене нормально, але я знала: він наглядає.

Оповідь Селести 2

Минали дні, а Златан досі косо дивився на мене, а я — на нього. Вайде розповіла, що трапилося на тих вихідних. Здається, детектив Золан забув, що навіть під прикриттям він залишається вчителем.

Годинник пробив п’яту п’ятниці, тридцять першого числа. Друга чверть закінчилася, тепер він втратив своє право тиснути на мене й Себастьяна. Про деякі речі краще не говорити в таких кімнатах. Усі розійшлися, я допила чай і рушила до виходу, але Златан зачинив двері перед моїм носом:

— Вайде розповіла тобі? — зацікавлено запитав.

— Про ванну, «наречену», ваші експерименти та сльози заздрості.

— А про батька? Ти знаєш, як саме Вайде руйнує свою родину?

— Досить, Золане, наші сім’ї нас не визначають. Пташенята покинули гнізда.

Я відштовхнула його й пішла геть… А в суботу вранці я з Вайде завітали до малини. Власне, ще після першого знайомства ми за нею доглядали. У такі моменти Златан удавав, що не бачить нас і навіть дав ключ. Сьогодні плодів виявилося так багато, що ми все зібрали в миску й рушили на кухню.

Там уже стояло все необхідне для коржиків. Оскільки група вирішила влаштувати завтра свою вечірку, то ми… тобто Вайде захотіла спекти смаколик за маминим рецептом.

— А чиєї мами? — зацікавлено запитала я.

— Златанової, — тихо мовила, вимішуючи розтоплене масло зі збитими яйцями, — ти ж бачила ту металеву рамку в мене в кімнаті. То артефакт для зв’язку. Вона передала його посильним і тепер пише мені щодня.

Я всипала борошно, а Вайде потяглася в ту жижу рукою. Я скривилася:

— А не забагато ти заколотила? — я обвела поглядом величезну миску. — Ти узагалі зможеш його замісити?

Вайде знизала плечима:

— Я хотіла пізніше покликати Себу, ти ж збиралася пліткувати.

— Так Крістен ще не прийшла, я ж з цим так затягла, бо вона різко зацікавилася історією Елізіуму й тижнями не вилазила з бібліотеки, а оце наче знайшла те, що шукала, й прийде. Але ти на її допомогу не розраховуй, вона максимум зробить нам чаю.

Деякий час ми мовчали, я підсипала борошно крізь сито, а Вайде сумлінно вимішувала. Умить вона завмерла й підвела очі:

— Тебе не засмутило те, що я досі не розповіла про проблеми своєї сім’ї чи не запитала про твої? Ми ж найкращі подруги й може здатися, що мені байдуже, але це не так…

Я різко обійняла її, вимащуючи светр білим порошком:

— Мене радше засмутило те, що я не змогла розповісти тобі все, як є, хоча хотіла… Наш батько… вимогливий.

Вона притисла мене міцніше. От як вона знала, що саме це мені потрібно?

Мій голос став шепотом:

— Коли ми робимо щось не так, він карає Себу. Коли я роблю щось не так, він знову карає Себастьяна. Лише його, бо я жінка, але змушує мене дивитися…

Двері прочинилися, усередину почали доноситися мотіні пчихи. І на мить здалося, що повітря в легенях закінчилося. Очі пекли, я відсторонилася й намагалася не заплакати. Не бажала, щоб моя сестра бачила мене такою. Та Крістен увійшла не сама, за нею хвостиком плівся блондин. Той бовдур-жартівник. Він ніс тацю з дорогим керамічним набором чаювання, обережно поклав на стіл.

— Хороший хлопчик, — глузливо мовила Крістен.

Він радісно озирнувся до нас:

— А я якраз хотів вас провідати й дорогою зустрів цю паняночку, яка самотужки тягнула таку важку тацю.

Вайде продовжила копирсатися з тістом.

— Навіть не знаю, що б я робила без тебе, — жартівливо підтримала жінка, що тягала гантелі важчі за дванадцять кілограмів.

Навіщо Крістен його привела? Вона ніколи не робила нічого без причини. Чи це привід не пліткувати про її особисте життя з нашийником та зламаними ребрами? Сестра поглянула в кругле люстерко розміром з чоловічу долоню, поправляючи чорні пасма. Срібна рамка, оздоблена коштовним камінням, зовсім затьмарювала його справжнє призначення.

— То, як кажеш, тебе звуть? — поцікавилася Крістен.

— Робін.

Кутики губ Вайде мимовільно піднялися.

— Що? — запитав він.

— Та нічого, річ у тім, що так звати одного з домашніх улюбленців мого знайомого. Блок, Боб і наймолодший Роб. Я дала їм ці імена.

Робін широко усміхнувся:

— Виходить ми тезки, — різко нахмурився. — Давай краще я, це ж так важко.

Вайде відійшла без зайвих умовлянь, а хлопець узявся за тісто. Вона помила долоні, стала позаду мене й обійняла за талію, обперши підборіддя на моє плече. І справа якось пішла швидше. Міцні жилаві руки худко відривали невеличкі кульки, а я з Вайде розкочували їх і складали кілька ягід чорниці всередину. Ось і пішли перші дека.

— У нас закінчилася чорниця, — надувши губки, мовила Вайде.

Я підсунула нашу малину:

— Використаймо її, не викидати ж.

І нам якраз вистачило для залишків тіста. Робін дістав перші два дека. Оскільки він фліртував з кожною з нас і доволі тісно стояв поряд з Вайде, то мені стало цікаво, хто ж першою отримає смаколик. Саме тоді я й побачила, як він голіруч підняв коржик, погляд метнувся довкола, єдиний рушник лежав позаду мене. Цей хлопець торкався розжареного металу, коли діставав деко з духовки.

Робін підійшов до Крістен, простягнув частування до її вуст. Вона провела язиком по губі й потяглася за люстерком. Упевнено взяла, розвертаючись так, щоб відображення захопило їх обох:

— Поглянь на себе, а тепер на мене.

Від цього його усмішка стала лише ширшою:

— Якщо ти слідкуєш за фігурою, то я можу потім допомогти тобі спалити з’їдене.

На мить у серці щось укололо, наче попередження: від цього зіткнення не варто чекати нічого хорошого. Тон шкіри Крістен став трохи світлішим, але вираз обличчя майстерно залишався незмінним. Це вона відточила ще в дитинстві. Її рот розімкнувся, і вона нахилилася за печивом, кусаючи.

— Тобі подобаються цнотливі дівчата? — грайливо запитала Крістен.

Якого хріна? Я думала вона зараз йому шию зверне… Чайник закипів і почав свистіти. Вайде вимкнула газ і залила в дорогу кераміку.

Робін нахилився до вуха Крістен:

— Я лише хочу, — його губа злегка торкнулася її, — щоб ти належала лише мені…

Наступної миті вона вхопила його за голову й гахнула лобом об стіл. Пролунав важкий, глухий і короткий звук. Він не закричав і не пручався, спокійно підвівся, мовби йому зовсім не заболіло.

— Якого кольору тобі подобається мереживо? Я в домовину тобі застелю, — кокетливим голосом завелася Крістен. — Тобі? Ах, а твій член достатньо довгий, щоб дістати до мого серця?

Робін надув губи:

— Гадаю, варто розпочати з поцілунків. Чи ти не дозволиш?

— Чому ж? — її густі брови спантеличено піднялися. — Цілуй підлогу, по якій я ходила…

Вона різко звелася на ноги й відчинила двері. Там стояло четверо моті-чорноробів з мітелками. Жовті круглі очі налякано залупали. Один швидко дістав газету з-під хустки:

— Пані Крістен уже читала новини про спалену крамницю матері?

Вона видерла охайно згорнутий папір:

— Перше правило?

— Не пліткувати про пані Крістен, — мовили хором.

І вона одразу зачинила двері. Розгорнула газету, скривилася й жбурнула її на підвіконня:

— Нудьга-а-а… — перевела погляд на мене. — Ви ж цікавитеся зниклими дівчатами? Закладаюся, Золан веде розслідування. Можу поділитися маленьким секретом.

— Стоп, ти збираєшся взяти цю справу? Але до сьогодні ти розслідувала лише зради, — насторожено мовила я.

— Чесно кажучи, я збиралася кинути Златану кістку та співпрацювати, але все набуло інших обертів. Близько п’ятисот років тому на місці цієї академії жили сектанти. Під землею сила-силенна тунелів, які замурували.

— Ти ж не збираєшся йти туди? — збентежився Робін.

— Дівчата там, — упевнено заявила вона.

— Крістен, вони мертві. Я не хочу, щоб ти наражала себе на небезпеку через теорії, — просила я.

Вона підійшла до мене й приклала своє чоло до мого:

— Люба, ти ж знаєш, я не роблю нічого, якщо не впевнена в цьому. Щоб не трапилося, зі мною все буде добре.

Якою б нарцискою і провокаторкою вона не здавалася, Крістен любила своїх брата та сестру понад усе. Нас — ліплених бездоганними двійнят Мортуна. І ми відчували те саме, хоч слова кожного разу застрягали в горлі.

Оповідь Златана 12

Розмова з Селестою не склалася. Я хотів з’ясувати, чи Вайде їй усе розповіла, щоб знати, чи можна запитати про причетність помилки до насилля… Але… Довкола одні «але». Підписав документ, щоб убезпечити Вайде на випадок, якщо дограюся з експериментами над її магією. Сховав.

Ми так і не знайшли загадкового блондина. А Гіл… Господи, я мав його якось розговорити. Тому, власне, й прийшов на вечірку моєї групи без запрошення.

Вони розпивали в кімнаті для відпочинку. Себастьян сидів поруч із Вайде й тримав їй блюдце під коржиком. Селеста збовтувала келих з вином і щось наполегливо розповідала, та довкола стояв такий гул, що я не міг підслухати розмови. У якийсь момент Себа поклав долоню на плече Вайде, схилився їй до вуха, довго щось говорив, а тоді… тоді він чмокнув її в щоку.

Кров закипала, аж щелепу звело. Я швидко підійшов і вхопив її за плечі, вона аж підскочила й на всю кімнату закричала:

— Протяг!

Я одразу законсервував її серце, всі дивилися на нас, а тоді вона подала мені миску з печивом:

— Пригощайтеся.

Я взяв частування за звичкою, у мами завжди псувався настрій, якщо я не куштував те, що вона приготувала. Одразу запхав усе до рота, як слід пережував і тоді мовив:

— У тебе позакласне завдання.

— Зараз? — невдоволено запитав Себа.

— Так, вона ж не пила, я все поясню й повернеться.

Як тільки двері моєї спальні зачинилися, я мовив:

— Ти переплутала стоп-слова.

— Ні, — роздратовано заперечила Вайде.

— На столі лежить папірець, підпиши.

Вона без жодних вагань вмочила перо в чорнило й залишила свій автограф.

— Вітаю, відтепер ти стажерка управління карного розшуку. Ти повинна розговорити Гілеада. Скажи, що тобі страшно й запитай про того блондина та дізнайся, що ті студенти там чудять.

— І як я маю збрехати менталісту, що почувається в моїй голові, наче вдома?

Я відкрив сейф і дістав звідти ланцюжковий браслет:

— Ось це не дозволить йому цього зробити. І не ходи сама, візьми Себу. Ти ж із ним дуже добре ладнаєш…

— Протяг, — вона закотила очі й сховала артефакт до кишені. — Блондина звати Робін, сьогодні він пік з нами печиво й загравав до Крістен Мортуна, яка, схоже, має наймача на твою справу й на відміну від тебе, вона думає не тим, що колихається в штанях. Вона переконана, що дівчата досі живі й перебувають у замурованих тунелях сектантів, які збудували понад п’ятсот років тому.

Я вхопив Вайде за обличчя:

— Ти золото.

Її шкіра така приємна, мій погляд опускався до губ. Вона продовжила:

— Робін дивний, я спробувала використати здібність на ньому, та нічого не спрацювало. Я думала, що він менталіст, але зараз не певна… Тобто мені здалося, що він прочитав мої думки, коли я вимішувала тісто, але… тоді він поводився з Крістен інакше й навряд чи дозволив би себе вдарити.

Вайде схопилася за голову, розкуйовджуючи волосся:

— А ще він діставав деко з духовки голими руками, й коли його припечатали до столу на його чолі не лишилося сліду. Здалося, що йому взагалі не боляче. І я не знаю, чи це здібність, чи якийсь артефакт. Я заплуталася.

Я поцілував її в чоло, й вона одразу зашипіла:

— Протяг.

— Дякую, Вайде, ця інформація дуже важлива.

Зовсім близько щось відбувалося, але поза моїм полем зору, наче хтось навмисно все від мене ховав… Я відпустив її. Через годину розпочалася вечеря, і я прийшов до їдальні, взяв порцію й сів за своє звичне місце поряд з іншими вчителями. Вони знову сперечалися через навчальну програму. Якось кисло в роті.

— Златане, з тобою все добре? — запитала Клавдія. — У тебе дивний колір шкіри.

Якось стало нудотно, я нічого не відповів, натомість взяв лимонад. Напевно, в мене зневоднення. Але цього разу напій йшов якось повільно. Я пив маленькими ковтками потроху й заледве випив половину склянки, а тоді мій стілець різко розвернули й на мене посипалася їжа. Якого біса?

Переді мною стояв розлючений Гілеад Балайрі.

Оповідь Гілеада 3

Я прийшов з Еваном на вечерю. Одногрупники шепотілися про дослідницький проєкт «Анатомія відкату».

— Це з якого предмету? — стиха запитав у найкращого друга.

Еван поправив одного з перснів:

— Нас щойно випустили з бібліотеки, пальці тремтять від пера. Не говори зі мною про навчання. Я мав готуватися до презентації на завтрашній вечірці. А ті викладачі, мов голодні собаки…

Він далі нив, а я помітив Вайде. Мені вперше за довгий час пощастило застати її тут. Я одразу занурився в її свідомість і побачив там дещо прекрасне: дівчину із золотими кучерями. Вайде розмовляла з нею зараз, а я переглядав їхні спільні спогади: сміх, обійми, те тепло, якого Вайде так бракувало. У неї вперше з’явився справжній друг.

Глибокий подих. Я перевів погляд на Селесту, аж свербіло покопирсатися в ній. Затамоване дихання. Секунда, друга… Нічого! Я роздратовано нахилився до Евана й прошепотів:

— За центральним столом золота кучерявчик. Не можу проникнути до свідомості. Який на ній артефакт? Я спробую його зняти.

Еван навіть не відірвав погляду від своєї тарілки, ковтнув і лише тоді відповів:

— Не цього разу, в сестер Мортуна артефакти вживлені в тіло за допомогою операції.

— А ви хіба таке робите?

— Звісно, ні. І якщо ба спитає, то я не брав у цьому участі.

— А якщо спитаю я?

— Вона міцно взяла мене за яйця. Настільки міцно, що я втратив не лише цноту, а й глузд. Я мрію про неї щоночі…

Я закрив йому рота долонею:

— Досить, я зрозумів, у тебе з Селестою інтрижка. Цікавість до її особи вмерла.

Він спантеличено закліпав і прибрав мою руку:

— Крістен, вона ж мені ребра зламала. Чим ти взагалі слухаєш?

Я мимовільно поглянув на Селесту, знову занурився в розум Вайде й зачаровано слухав максимально дівчачу балаканину:

— Містер Два Зе приревнував до мого братика…

Інша інформація з вуст Селести автоматично потрапляла до мого розуму постфактум. В очах стояла картина з думок Вайде: Златан Золан… Вони, чорт забирай, говорять про цього детектива. А тоді мені наче скринька Пандори відкрилася: гола Вайде у ванні, той покидьок із нею в одному ліжку, його мамка… Себастьян Мортуна й той поцілунок у щоку вже не здавався чимось страшним. Вони хоча б одного віку.

У вухах, пульсуючи, било слово «протяг». І нізвідки з’явилося обличчя Робіна. Я глибоко вдихнув. Господи, благаю… дай мені сил це пережити.

Затамований подих. Ніч. Вайде. Він дивиться на неї. Клуб «До смерті». Так. Селеста сказала «так». Я мав би подумати: аби не Вайде… але легше не стало. Принаймні вона стане останньою…

Дівчата покинули їдальню. Я усвідомив, що стою, коли в руці вже лежала таця з крем-супом. Стрімко рушив до Золана, розвернув його на стільці до себе й вилив наїдки. Він дивився, мов крізь мене. Старенький викладач зі «Здібностезнавства» вхопився за серце й скрикнув щось про невігластво. Очі пані Гомбел округлилися від подиву, як і в більшості інших викладачів. Тепер я офіційно улюбленець цієї академії.

Я закричав, забивши на репутацію, якою намагався дорожити:

— Гадаєш, вона тобі подобається, Златане?! Це жалість! Ти просто звик рятувати знедолених, але ж вона не кошеня, а юна жінка! Ти огидний виродок!

Усі дивилися на нас. Думали лише про нас. Моті аж повиходили з кухні всередину.

— Гілеаде! — гаркнула директорка.

— Я стою тут, як голова родини Балайрі перед наступником Золанів.

Цей виродок не став консервувати свідків. Нічого. Потім усім все підітру, усього лиш якихось двісті голів.

— Не втручайтеся, продовжуй, Гіле, — з награним спокоєм мовив Златан.

— Мене нудить лише від твоєї думки про неї.

— Можу вважати це зізнанням в незаконному проникненні у мою свідомість?

Еван ухопив мене за плечі й мовчки почав тягти звідти, але я надто засміявся:

— Златане Золане, я закопаю тебе живцем на глибині семи метрів під ромашковим полем, якраз на місці, де пролилися її сльози через тебе.

— Про кого він говорить? — долинув тихий жіночий голос.

Думки присутніх вибухали шаленим потоком одноманітного хаосу: «погрожує вбити», «оце так не поділили»…

Зіниці Златана напружено звузилися. Він зрозумів погрозу.

— Так… краще б ти дослухався до Снайпера та одяг клятий браслет.

Обличчя Златана вмить повернуло самовладання, він безтурботно взяв серветку й почав витирати з себе суп, законсервувавши усіх, окрім нас:

— Ти лише й вмієш патякати… Знаєш, я теж почав ненавидіти тебе дужче. Ти не допоміг їй зі здібністю, не витяг з того пекла… Гіле, ти ні хріна не зробив. У чому ти мене звинувачуєш? Відколи це любов є гріхом?

Я дивився на нього, розмикаючи вуста. Мить і він зник зі стільця… Виродок застосував здібність для втечі… Позаду почався галас. Бурхливі думки перепліталися клубком, та я чітко зрозумів, навіть не озираючись, що Златан лежав непритомний перед дверима. Якого біса?

Здійнявся такий гамір, усі одразу мовчки зробили мене винуватцем. Керівничка відправила мене до кімнати й сказала нікуди не виходити. Я повернувся до спальні, звалився на ліжко й відчув під сідницями якийсь папірець. Підняв:

«Р хотів мене поцілувати. Трахнути. Позбутися С. Забрати мене від цілого світу, щоб я належала лише йому. Сховати нас — мене і В глибоко під землею до двох інших».

Не підписано. Пальці тремтіли. В — це Вайде, а С — Себастьян? Це написала Селеста.

Оповідь Селести 3

Вайде вела мене до кімнати нічним коридором.

— Той келих після вечері виявився зайвим, — мовила я.

— Зараз впадеш на ліжко й тебе загойдає тяжіння.

— Трохи соромно… ти взагалі не п’єш, зазвичай схема працює за бартером. Наступного разу я мала наглядати за тобою.

Вайде різко зупинилася й чмокнула мене в щоку:

— Я не п’ю, бо в мене є на це причини, але я нічого не маю проти, щоб моя любка трохи випила, особливо, коли ти така солодка булочка.

— Хіхіхі. От би ти була чоловіком, — мій погляд зупинився на її губах. — Ти вже цілувалася?

— Хочеш, щоб я тебе зализала?

— Ти цілувалася, — я стишила голос, — зі Златаном?

— Я торкалася губ Гілеада. Дуже-дуже багато разів протягом останніх чотирнадцяти років.

У мене відвисла щелепа, а тоді почала віднімати роки. Позаду вигулькнув Себа:

— У шість років? Серйозно? Оце він гультяй. А ти… ти велася на це цілих чотирнадцять років?

Він же не почув про вчителя? Але мав… але я шепотіла. Подумав про себе?

Вайде вмить стала серйозною:

— Це лунало не для твоїх вух, але якщо вже ти підслухав, то я робила йому штучне дихання. Гіл плавав у річці біля мого дому й платив моєму батьку, щоб я стежила за тим, як він практикував затримувати дихання. У мене не залишалося вибору.

— Вибач, я просто не знаю його, — мій братик одразу відступив. — Ми можемо поговорити наодинці?

— Гаразд, але спершу доведемо Селесту до кімнати.

— Та тут залишилося буквально п’ять метрів, — зауважив він.

— Ні, все добре, йдіть.

Я швиденько втекла, а тоді повернулася до сходів, на які вони звернули. Місце блуду й жіночих секретиків. Я затамувала подих, щоб не спалитися.

— Вайде, ти станеш моєю дівчиною? — запитав Себа, навіть не освідчившись.

Господи… Ох, моя люба, не погоджуйся. Нащо тобі здалася моя сім’я?

— А що це змінить у наших стосунках? — запитала моя крихітка.

— Це засвідчить серйозність моїх намірів і відкине інших претендентів. Але різкого тілесного стрибка в прогресі чекати не варто. Усе матиме свій час, без жодного поспіху.

Себастьян довго наважувався, це для нього не якась інтрижка. Він у мене порядний.

— Тоді гаразд, — безтурботно відповіла Вайде.

Моє обличчя перекосило. У мене дежавю. Приблизно так само я погоджувалася заручитися з Майком. Я почала повільний відступ і наштовхнулася на когось. Озиралась, як раптом мій рот затисли якоюсь ганчіркою. Свідомість затуманилася…

Пахне вапняком. Темно, хоча очі розплющені, вуха заповнюються звуками. Розум розпливається. Голоси… Це жінка. Вона стоне. Моя голова повернута в бік. Одне око поволі починає бачити світло, наче завісу стягли. На мені пов’язка?

Картина зливається воєдино. На кам’яному вівтарі зовсім поряд зі мною лежить знайома дівчина в полотняній сорочці. Червона, розпашіла. Вона здається щасливою, тягнеться руками до молодого чоловіка, що проникає в неї.

— А казав: «випадковий секс», — говорить вона.

Позаду них є ще хтось. Одягнений хлопець, який навіть не дивився у їхній бік.

— Селесто, — пролунав знайомий голос з іншого боку від мене — поза полем зору. — Клуб «До смерті» не бажає тебе. «Так» мала сказати не ти. Але умови на те і є умовами, тож краще будь розумною дівчинкою й не пройди другого етапу. Випадковий секс. Ми, чоловіки, вірні…

— Робіне? — налякано прошепотіла я, й темрява поглинула мене.

— Селесто, — хтось штурхнув мене в плече, — люба, прокидайся.

Я напружено розплющила очі й присіла. У голові кричала думка про небезпеку. Я повернула обличчя й побачила Вайде, яка суворо склала руки на боках:

— Ти не зачинила кімнату на ніч.

— А хіба ти не вела мене?

Вайде приклала долоню до мого чола:

— Ти не пам’ятаєш? Я трішки не довела тебе, бо мене покликав Себа. Тепер ми зустрічаємося.

Вона не виглядала надто щасливою, радше — заклопотаною.

— Нічого собі… — погляд торкнувся годинника. Десята. — Я проспала заняття.

— Їх на сьогодні скасували. Зі Златаном щось трапилося: він непритомний, у поганому стані. Зараз у його кімнаті копошаться лікарі-моті.

Оповідь Златана 13

Скроні пульсують. У роті, наче насрано й водночас так сухо… Води.

Повіки такі важкі, лунає гучний голос:

— Оскільки його рвало — це однозначно отруєння, але магічне. Препарати абсолютно не подіяли. Ми не знаємо, що це, тож не ризикуватимемо втручанням будь-чим, пов’язаним із магією. Він не помер, отже, йому з часом має стати краще.

— І ви називаєте себе лікарями? — обурився Снайпер.

Я нарешті роздуплив очі й побачив на годиннику першу дня. Чомусь я лежав аж під двома ковдрами. Поглянув на друга:

— Води, — пошепки прохрипів.

Так жарко. Він одразу трохи підняв мене, вхопив чашку з тумби й приклав до моїх губ, повільно перехиляючи. Рідина вливалася в мене… Яке полегшення. Але я не зміг зробити більше як чотири ковтки.

— Що він зробив з тобою? — суворо запитала наша начальниця, що владно сиділа на моєму кріслі в кутку кімнати.

М’язи живота боліли, наче від крепатури. Я одразу й не помітив її… Напружив усі мозкові звивини, щоб згадати, що вчора трапилося. Гіл вивернув на мене суп. Тоді погрожував тим, що знає про вбивства… Мене почало сильно нудити. Я законсервував усіх, виригався прямо на стіл, а тоді пішов до себе й… Не пам’ятаю, як вийшов з їдальні, отже, впав до цього.

«А я розконсервував людей у їдальні?» — подумки запитав.

Снайпер кивнув. Моті-лікар різко вискочив на ліжко й нахилився до мого обличчя:

— Ви знаєте, що з вами?

Я повільно похитав головою, говорити боляче. Усередині з’явилося відчуття гарячої хвилі, що колихалася в мені, мов море.

— Що ви їли? Пили? Можливо, курили, нюхали. Це можуть бути навіть парфуми.

— А якщо це вплив на свідомість? — припустив Снайпер. — Балайрі морозить слідство, він погрожував і після цього тобі одразу стало зле. Теоретично можна налаштувати психосоматику на отруєння. Симптоми чіткі, але ж ти насправді нічого не з’їв.

— Нехай подумає, а ми підемо струсимо душу з хлопчини, — начальниця різко звелася на ноги. — Це ж треба голова родини підозрюваний у вбивстві власного батька та замаху на життя… Що ще цей Гілеад нам викине? Може, це він викрадає…

Горло стислося, з’явилося відчуття клубка, який, здавалося, було неможливо проковтнути. Слина стала в’язкою, я повільно повернувся на бік. А тоді мене наче розперло в глотці й з рота полилося трохи води, а після неї все пекло вогнем, що різко присмачила нестерпна гіркота. Господи, я помираю.

Люди й моті довкола мене копошилися, а я безпорадно заплющив очі й не намагався зрозуміти, що відбувається. Не знаю, скільки минуло часу, перш ніж я почув Вайде:

— Златане, — ніжно лився її голос.

Я розплющив очі, її долоня лежала на моєму чолі. Так, з неї вийдуть хороші ліки. Благаю, ляж поряд і дозволь мені померти у твоїх обіймах.

— Швидше, ми заледве випровадили моті, вони обіцяли повідривати нам руки, якщо ми щось йому даватимемо окрім води, — підганяла Селеста.

Вайде простягала щось до мого рота. Е ні… так не піде, я хочу жити. Я намертво зімкнув щелепу.

— Не капризуй, це допоможе, — наполягала вона й показала вміст руки.

Малина. Це клята ягода з куща біля мого вікна. Я захитав головою. Селеста вхопила мене за обличчя, розтягуючи щелепу:

— Впертий віслюк, ми ж перевіряли на собі. Це допомагає від усього на світі від мігрені до менструації.

І це в мене гарячка? Кара Небесна раптом гахнула долонею об кут комода. Куди? Показала мені здертий забій і ковтнула ягоду. Рана на очах загоїлася… Ні, в мене галюцинації. Це неможливо.

— Ця малина отруйна, — пробурмотів я.

Селеста заричала й замахнулася по мені долонею, та не вдарила:

— Ві, у нього зараз мозок через вухо витече, він не дієздатний.

Вайде обережно поклала ягоди на комод, залишивши одну в пальцях. Придушила в неї пучка, впевнено взяла мою долоню й залишила соком відбиток. Я напружено дивився на руку.

— Пече, — завив я.

Кара Небесна без жодних роздумів злизала його. Перед входом загомоніли моті. Двері відчинилися, але першим прослизнув Себа й придавив їх, щоб ті не увійшли:

— Ви вже все? Він здоровий?

Селеста підійшла до брата й розгорнула двері навстіж:

— Зайдете до темряви — помрете.

Умить весь прохід заповнив чорний туман. Вайде швидко посадила Себу біля моїх ніг, залишила відбиток на ньому. Він спантеличено кліпав:

— Я ж їв печиво з нею й зі мною все добре.

Вайде мовчки глибоко вдихнула, обернулася, відкрила шухляду й дістала ніж для листів. Залишила тонкий поріз на пальці Себастьяна й тоді закинула йому до рота малинину.

— Поріз не зник, — зауважила Селеста.

Вайде повернулася до шухляди, підняла аркуш паперу й зачитала:

— «Я Златан Золан, беру на себе повну відповідальність за заподіяну мені шкоду Вайде Ерро, навіть якщо це умисне убивство», — вона поглянула на мене. — Вчасно, я отруїла тебе тим печивом, у ньому містилася ця малина.