Раді Вас бачити!

Оповідь Вайде 4

На диво, Михей не сердився й навіть не став виганяти мене на вулицю чи відмовлятися платити за моє навчання. Він навпаки багато сміявся. Наступного дня ми сходили за декількома комплектами моєї форми. Вона виявилася простою: чорна акуратна сорочка, темні штани й шкіряні черевики. Жодного виділення фігури, лише зручність.

А через два дні він відвіз мене до гуртожитку. Увесь цей час Михей не пив, та зараз, коли безтурботно усміхався, здавалося: як тільки повернеться додому, то неодмінно налижеться. Він поспіхом помахав рукою й залишив мене на порозі. Можливо, я була для нього тягарем…

Двері відчинилися й звідти вийшло троє моті. Я вперше на власні очі бачила цих пухнастих істот темно-коричневого кольору. Думала, вони вищі, а виявилися до пів метра.

Волохаті лапки визирнули з-під яскравих квіткових хусток, що ховали все тіло, окрім дивної звірячої мордочки й тонкої смужки на животі.

— Ми віднесемо речі, — в один голос мовило двоє дрібніших моті й ухопили дві невеличкі валізи.

Більший моті проникливо мене вивчав круглими жовтими очима:

— Я один з Вахтерів, а ті двоє — звичайні чорнороби, — він розвернувся на місці. — Ходімо, Вайде.

Ми увійшли всередину. Вахтер-моті кумедно похитувався, крокуючи просторим залом. Його погляд раз за разом чіплявся за картини в золотих рамках.

— Знову цей пил, — роздратовано чхнув і повернув на сходи. — Усі три курси живуть в одній будівлі, але на різних поверхах.

Ми піднялися на другий.

— Їдальня в будівлі академії, але тут є кухня біля сходів, — продовжував Вахтер-моті. — Туалет, пральня й купальня в кінці коридору.

По кам’яній підлозі плямкали босі лапки десятка істот з мітелками для пилу в руках. І звідусіль долинало: апчі-апчі…

Ми пройшли до моїх апартаментів, валізи вже лежали розкритими й чорнороби-моті безпристрасно розкладали мої нечисленні речі на свій розсуд. З прочинених дверей я побачила, як з кімнати навпроти вийшов Себа. Якраз тоді, коли працьовиті істоти сортували кілька пар новенької білизни… Він хитро посміхнувся й пішов з тим іншим хлопцем з рекомендацією.

Вахтер-моті помахав їм пальцем:

— Шкідлива молодь, вам ліворуч. Ліворуч кажу! Чоловічі зручності в іншому кінці коридору. І, сподіваюся, ви запам’ятали, що в будні дні зобов’язані ночувати тут.

З правого боку винирнула Селеста:

— Але сьогодні неділя, — зупинилася біля моїх дверей, провівши пальцем по горлу.

Пекло? Так, це схоже на нього. Чорнороби-моті пішли, і я зачинила двері. Втомлено звалилася на ліжко. Навіть краще, ніж у будинку Михея…

Настав ранок понеділка. Шоста. Моті бігали по коридору табунами з дзвіночками й вигуками:

— Перше вересня, перше вересня…

Пролунав звук гучного удару дверима.

— Ще ціла година до сніданку, позамовкайте! — пролунав чоловічий крик.

А я сиділа навпроти дзеркала й просочувала свіжий пластир, щоб накласти на розсічений ніс. Він ще не один тиждень гоїтиметься… О сьомій моті зігнали нас до їдальні. Найцікавішим виявилося те, що вони ще й куховарили, та в жодній тарілці ніхто не знайшов шерсті.

Дівчина збоку з моєї групи схилилася до вуха:

— На нас зараз зосереджено багато поглядів старшаків, але один хлоп особливо витріщається на тебе. Тільки не озирайся. — Простягла мені долоню: — Я Кіпрія.

Ми потисли руки, й вона одразу пішла. Сірі очі невблаганно впилися в мою спину. Власні думки сипалися шквалом гніву на саму себе. Розум кричав:

«Пробач, Гіле. Пробач-пробач-пробач…», — цей менталіст розривав мою голову без жодного сорому. Я розвернулася й поглянула Гілеаду прямісінько у вічі. Хоч у свідомості копирсався він, я чудово знала: сердиться, бо не з’явилася в зазначений час до академії, з якою він домовився, а вступила сюди.

По підлозі до мене поскакали три маленькі клубочки щастя. Так їх називала я. Пухнастики без лапок, носа й навіть рота, лише з очима різних кольорів вискочили на лаву й мило почали тертися по моїй нозі. Я кожного погладила на маківці, як зазвичай. Цікаво, Гіл зміг віднести їх до якогось виду, чи хоч знайти, чим вони харчуються? Можливо, вони не ростуть, бо голодують. Бідолашненькі. Невдовзі малята повернулися до господаря, і він пішов, а моя група зібралася в класі.

Містер Кам’яне Обличчя одразу повів нас на екскурсію приміщенням. Якщо стіни гуртожитку — бездоганно гладенькими, то тут куди не поглянь — звичайна цегла. Не так я уявляла «Елізіум» — найкращу академію на континенті. Навчальна будівля виявилася ані велетенською, ані вишуканою. Це радше нагадувало… швейний склад.

Ми минули черговий порожній коридор і увійшли до зали, де на стінах висіли портрети з табличками. Жінки й чоловіки. Понад сорок. Містер Кам’яне Обличчя зупинився навпроти картини з написом: «Вівієн Лайєр, 29 вересня 3007 року». Тобто десять років тому.

— Якщо це гордості академії, то чому ми про них не чули? — порушила тишу незнайома одногрупниця.

— Від заснування, тобто за триста вісімнадцять років, у стінах Елізіуму померло сорок три студенти. Я привів вас не заради натхнення, а для усвідомлення цінності життя.

Ніхто й оком не змигнув. Мій погляд повернувся до портрета Вівієн. Чорне довге волосся, порцелянова шкіра й темні карі очі. Її щира усмішка зачаровувала…

— А чому у цих двох немає дати? — перервала мої роздуми Селеста.

Усі підійшли до двох крайніх картин. Лукреція Гомбел і Стефанія Лур. Златан обвів поглядом кожну студентку:

— Вони зникли безвісти з ліжок, розслідування досі триває, але моті песимісти. Лукреція — другого січня, а Стефанія — двадцять сьомого травня.

— І що ви про це думаєте? — занепокоєно запитав Себа.

Довгі повіки стрепенулися над блакитними очима. Златан роздратовано провів долонею від лоба до чорних пасм. Чуб піднявся й розсипався на два боки. Кутики його губ

опустилися донизу:

— Кажуть, перша хотіла розірвати заручини за домовленістю й мала таємного хлопця. Вона могла втекти, та друга… Стефанія — донька митрополита.

Я обернулася: із восьми одногрупниць лише плечі Селести не осунулися. Вона вперто вивчала портрети:

— Шкода, що вас звільнили через такі нісенітниці. Нізащо не повірила б, що ви вбили підозрюваного. Ви мали займатися цією справою.

Отже, Містер Кам’яне Обличчя працював слідчим. А він і справді чимось нагадував тих детективів, котрих я побачила неподалік маєтку пана Балайрі, коли його зарізали. Сорочка, заправлена в темно-сірі штани, рівна спина й складені перед собою руки.

— Чому не справами? — запитав Златан. — У них різна зовнішність і поведінка.

— Обидві аристократки зникли наприкінці семестрів, — без затримки відповіла Селеста.

Мені стало якось тривожно. Така раптова зміна професії… Навіть якщо його звільнили, він навряд чи прийшов сюди навчати… Здається, я помилилася з вибором керівника. Ми вже прямували до класу, як Кіпрія вхопила мене за долоню й потягла до одного з портретів.

— Дивись, — азартно мовила вона.

Переді мною висів портрет молодого чоловіка. «Карл Бові, 17 жовтня 2996 року».

— І що? — запитала я.

— Ти схожа на нього, у вас однакові очі.

Себа повернувся за нами:

— Ви йдете?

Це ж картина, вона могла вигоріти на сонці, та й батько мій живий…

Оповідь Златана 4

Я хотів попередити студенток і порівняти їхні обличчя зі зниклими. Лукреція мала виразну горбинку на носі й далеко не всі назвали б її через це привабливою, а от Стефанія — мов янгол. Таких серед моїх дівчат не знайшлося. Та і я розкрив достатньо справ, щоб знати: у будь-якого маніяка є певний смак. Тому я відкинув би закономірності типу: аристократки, першокурсниці… Але напередодні зникнення Стефанія звернулася до слідчого відділу. Стверджувала, що її викрадали.

Начебто вона лежала на велетенському вівтарі. Там щось трапилося, та вона не пам’ятала, що саме. До моменту, як отямилася в ліжку, в її голові залишився лише світлий рівний камінь. Проте за три тижні до першого викрадення, блукаючи вночі коридором до вбиральні, вона зустріла незнайомого молодика. Він запитав:

— Доєднаєшся до клубу «До смерті»?

Стефанія запанікувала й погодилася… Якщо це якась секта, то смак ні до чого. Лише конкретне проходження умовного ритуалу. Тому підлаштувати наступну жертву не вийде… Ех.

Я відвів студентів назад до класу. Вайде тяглася найдовше й місце залишилося лише поруч із Селестою. Яка ймовірність, що до неї раніше ніхто не сів би, особливо якщо п’ять вільних парт хтось учора прибрав? Шкідлива дівчинка…

Вайде неохоче сіла. А я одразу розпочав організаційні моменти:

— Перший рік вступний, академія нагребла все підряд без розбору. І тепер протягом двох семестрів ми особливо не вчитимемося. Усього два семестри по чотири чверті, кожна по місяцю. Але… — я зосередив погляд на Вайде, бо її це стосувалося найбільше. — Наступні два роки — суцільна каторга з вивчення профільних знань поєднана зі стажуваннями. Навантаження шалене, тому рекомендую почати відвідувати бібліотеку вже зараз.

— Наприклад, які книги? — поцікавився Себа.

— Колись ще мій керівник сказав: вчіть те, де ви почуваєтесь дурними, і вам за це соромно… Але це аж ніяк не вплине на результати. Цього року в нас є лише виконане завдання й невиконане.

Я сів на край столу й продовжив:

— Перший семестр присвячений визначенню конкретної цілі. І ми відкрили першу чверть: визначення бажаного. Отже, наш план — це розмови, зближення… й спроби займатися тим, до чого ви прагнете. А може, ви лише думаєте, що хочете цього.

І всі мовчали, мов розчарувалися. Я хмикнув, звісно, їм здавалося, що ми протиратимемо штани, але більшість людей усе життя не можуть зрозуміти, чого хочуть.

— То хто готовий розповісти першим?

Підняв руку золота дитина з рекомендацією, що сиділа поряд з Себою:

— Мене звуть Майк. Я точно знаю, що перейму батькову справу, і необхідності йти до академії з цього приводу не було. Проте окрім роботи в моєму житті важлива ще моя наречена. І ми нормально спілкуємося, але в Селести немає палких почуттів до мене. Я мрію не тільки стати главою родини, а й щовечора чути її прекрасну гру на фортепіано — саме тому я тут.

Я коротко записав суть собі на листок, а Селеста навіть не повернула голови в його бік, лише сухо сказала:

— Хочу грати на фортепіано.

Потім посипалися розповіді про мрії стати письменником, детективом… навіть знайшовся той, хто хотів відкрити власну справу, пов’язану з бійцівським клубом. Себа сказав, що також хоче перейняти справу батька. А тоді заговорила Вайде:

— Я хочу навчитися контролювати власну магію, щоб повернутися до батьків і більше не шкодити їм.

Селеста проникливо слухала, схоже, їй теж відгукнулося. Я занотував, усіх записав.

— Це хороше прагнення, але чи є це кінцевою метою? Що ти робитимеш, коли повернешся?

Її очі округлилися й вона замислилася на декілька хвилин:

— Працюватиму в крамниці батька й вирощуватиму магічні рослини далі.

Я роздратовано постукав пальцем по столу. Відповідь не прийшла, і я не мав досьє на неї, а питати щось напряму я так не любив. Якраз втрутився Себа:

— І який щорічний прибуток вашої крамниці?

— На їжу вистачає, — скромно відповіла.

— Тобі варто, окрім магії, зосередитися на розширенні сімейної справи, — азартно почав Майк. — Одним із промислів моєї родини також є магічні рослини, ми співпрацюємо з малими підприємцями й можемо нада…

Себа влупив йому ліктем у живіт, і той зігнувся, сперши чоло на парту.

— Ти поспішаєш.

— Але ж ми одногрупники. Батько сказав, що його знайомства в академії були найбільш корисними за все життя.

— Твій батько — найбагатша людина континенту, ти — корисне знайомство.

Поки Майк і Себа далі з’ясовували стосунки, я роздав кожному спеціальні картонки й олівці:

— Тут двадцять два нумеровані віконця, задираєте картон і там місце. Кожного навчального дня ви писатимете сформоване бажання. Щоб ви не списували попереднє, академія заморочилася: після того як усі напишуть, я дам команду й ви водночас заклеїте їх.

— Але ж ми не дітки якісь, щоб робити це дружно, — висловила своє «фе» Кіпрія.

— Це покращить єдність… І ви пишете це для себе, на початку наступної чверті я вам їх віддам, і ви все відкриєте й побачите, наскільки ваші думки змінилися.

— А якщо якийсь вандал їх відкриє за нас? — занепокоєно запитала Селеста.

— Вони лежатимуть у моєму сейфі, — запевнив я. — А тепер у вас є п’ять хвилин, щоб сформувати тезою те, що ми вже обговорили.

Селеста одразу вхопила олівець, як і її наречений. Себа з Вайде думали трохи довше. А поки я чекав, то час від нудьги дратував. А тоді всі закінчили, я дав команду і всі практично водночас майже приклеїли віконце першого вересня. Законсервувати двадцять різних екземплярів, не поширивши магією на весь предмет, виявилося важко. Довелося заздалегідь вивчити матеріал і приблизну відстань щілини. Одразу захотілося пити, але я приховував свою ціну.

Після я погнав їх на спортивний майданчик і змусив бігати зі слоганом: ніщо так не зближає, як страждання. Я й сам прудко перекидав ноги поряд з ними. Звісно, мій одяг не зовсім призначався для такого, на відміну від форми студентів, але я в моїх туфлях ще й не таке робив. Мене цікавила Вайде: її серце гупало швидко, та магія не активувалася. Отже, все ж емоція, а не умова.

Ми пробігли кілька кіл. Перепочили. Знову… На перервах усі хлептали воду, тож я спокійно пив літрами. Оглянув усіх, такі червоні й спітнілі.

Оповідь Златана 5

Я нарешті повернувся до себе зі стопкою бажань. Зачинив двері на замок, щоб ніхто ненароком не застукав. Узяв тонкий довгий ніж і спрямував лезо на краєчок картонки. Розконсервував і відкрив:

«Хочу грати на фортепіано», — і, здавалося, нічого ж поганого, але це писав Себа. А Селеста: «Не хочу грати на фортепіано».

Я обережно заклеїв обидві роботи й відклав. Чогось подібного я й очікував від цих двох. Вони й ще кілька студентів пішли до категорії: кажемо й робимо те, чого хочуть наші батьки, а не ми. Інші роботи ділилися на: «хочу кексик», «багато грошей», «успішний успіх». І до передостанньої роботи я зрозумів, що лише троє написали те, що сказали вголос.

«Детективе Золане, ви взяли мене до групи, бо я з побічної гілки Фаде, якої зреклися? Чи через мою здібність взаємозв’язку?» — Кіпрія здогадалася, що я читатиму. Ну, хоча б хтось та й мав. Не думаю, що розповідатиме комусь.

А тоді я відкрив найнудніше, бо Вайде говорила щиро, мов викладала на стіл докази.

«Хочу навчитися користуватися своєю магією, щоб батько кинув пити й більше ніколи не підняв руку… ні на мене… ні на маму».

На мить я завис… Блядь! Ненавиджу цю хуйню! Я заледве стримався, щоб не розшматувати ту нещасну картонку. Глибоко вдихнув… такого я не очікував, але принаймні не знайшов того, що шукав. Отже, все не так погано, як могло б бути.

Настала п’ятниця, олівці шкрябали на картонці, а я думав. Чи могла її магія викликати агресію й пристрасть до пляшки? Досі вона лише змушувала інших помилятися. Ну, теоретично такі вчинки належать до «помилок», але не падав же він ротом на пляшку…

— Чи я зовсім не зрозумів, як працює її магія? — промимрив я собі під ніс.

— Учителю, ми вже заповнили п’яте вересня, — бадьоро мовив Майк.

Чому Снайпер досі не дав зворотного зв’язку?

Після занять я знову все перечитав і записав для себе. Нічого особливо не змінилося.

На вихідних я намагався знайти якісь зачіпки, навіть на вчительську вечірку сходив, але веселіше від цього не стало. Нарешті настав понеділок. Я тільки-но увійшов до класу, як уже хтось гомонів:

— Учителю! — різко вигукнув Люсьєн, що мріяв стати письменником. — А ви нічого з цим так і не зробите? Усі ми знаємо, що Вайде вступила обманом і не відповідає нашому рівню.

— Вона дурна, — гордо мовив Кай, що прагнув стати детективом.

Вайде смиренно опустила голову. Її обличчя навіть не видавало, чи це згода, чи пригнічення. Себа дивився на одногрупника, мов сторожовий пес, на територію якого вторгся грабіжник. Вона йому не на жарт сподобалася.

А Селеста не без причини сиділа поряд із Вайде. Чи дозволить юна Мортуна ображати суперницю комусь іншому?

Оповідь Вайде 6

Ніби мені бракувало постійно сидіти напруженою поряд з цією аристократкою, як хлопці вирішили аж через цілий тиждень згадати про справедливість і мою неосвіченість.

— У чому різниця між знаннями й інтелектом? — запитав Містер Кам’яне Обличчя.

— Знання — накопичення інформації, а інтелект — здатність її обробити, — без жодної затримки відповів Кай.

— Ти сам чудове підтвердження цієї різниці, — втрутилася Селеста. — Ти знаєш ці визначення, але не розумієш їх, інакше не назвав би Вайде дурною.

Я спантеличено підвела голову й поглянула на Селесту. Вона сиділа повернута всім тулубом до тих двох, яких не влаштовувало моє існування. Люсьєн показав їй середній палець, а вона у відповідь згорнула дві руки. А той, кого елегантно назвали дурним, заговорив:

— Проте ми всі знаємо, що вона вступила хитрощами.

— Я теж колись був таким, як ти, — розпочав Златан. — Вірив у кожне правило й закон, бо на них побудований світ. Але один із моїх одногрупників сказав: «Правила для слабких».

Містер Кам’яне Обличчя сперся на край столу:

— Він утік з дому й скористався грошима родини без дозволу. А коли батько намагався його повернути до стрільби з лука, мій одногрупник вплинув на свідомість матері, й та розпорола йому око. Цим він шантажував свою сім’ю, виборюючи незалежність.

— Ви ж говорите про свого напарника? — зацікавлено запитала Кіпрія.

— Снайпер мав неймовірний обсяг знань, але вважав заучування тим, що може зробити будь-хто. І він відкрив мені інший рівень: досягнення мети шляхом порушення правил.

— І який висновок? — запитав Кай.

— Якщо твоя провина не доведена — ти цього не робив. Ми знаємо, що Вайде схитрила, але цього недостатньо. І я вважаю її найрозумнішою в групі.

Мене?

Златан додав:

— Вайде в моїй групі, бо я хочу, щоб вона тут вчилася, як і кожен з вас.

Він визнав мене… Чомусь від цього очі запекли. Дівчина, яка ненавидить мене, захистила, а керівник, який усіма силами намагався не дозволити вступити, похвалив. Сьогодні що свято?

Ми заповнили восьме вересня й Містер Кам’яне Обличчя одразу мовив:

— А тепер підіймайтеся, сьогодні ми вивчатимемо бізнес першого сектору.

Тобто столицю, в якій ми зараз перебували, і про яку я майже нічого не знала. Ми вийшли надвір, а тоді на порозі невеличкого приміщення на території академії нас чекав моті-керівник, він розгладив низ своєї квіткової хустки й почав екскурсію:

— Столиця задає моду, та годує її здебільшого ткацтво, ювелірне ремесло й артефакти, — розвертаючись на місці, рушив усередину. — Мій вид уже дев’яносто шість років займається першим. Славнозвісна пані Лайєр, ще зовсім дитиною, запропонувала нам життя серед людей та захист. І я радий, що мої предки погодилися.

Ми зупинилися навпроти кімнати зі скляною, прозорою стіною. Усередині літав цілий вир яскравих метеликів. Я стояла достатньо близько, щоб побачити, як кутики губ Селести одразу злетіли догори. Вона завжди бігала й ходила поряд зі мною, та ніколи нічого не казала мені особисто. Себа підійшов з іншого боку. Двійнята мене оточили й від цього ставало тривожно.

Моті-керівник, напевно, вирішив, що ми достатньо намилувалися красою цих створінь, і продовжив розповідь:

— Це шовкова міль, зараз вони спарюються. Цей світ дивна річ, усі моті народжені чоловіками. Та відкласти ікру ми можемо лише після з’їдання цієї комахи, а вона, своєю чергою, їсть лише наше хутро. Здавалося, нас створили заздалегідь зламаними, та отримавши систему, ми процвітаємо. Природа нічого не робить навмання, — він поглянув на мене, — усі здібності благословення, його просто потрібно правильно використовувати.

Моті ще ті пліткарі. Дарма я на вихідних розпитувала в них про минуле учителя й скаржитися на те, як ледве його не вбила. Моті-керівник вирячився на Містера Кам’яне Обличчя:

— Ми не дотримуємося людських законів, та природа вже вручила тобі своє. І тобі краще відомо: кара це, спокута чи подарунок. Якщо останнє — тримай міцніше, світ сповнений злодіїв.

— За що карати, якщо природа зробила мене таким? — гордо запитав Златан.

Але йому ніхто не відповів. Моті-керівник повів нас далі, а інші студенти спантеличено кліпали. Схоже, ніхто не очікував, що першим йому дорікне недоведеними звинуваченнями про вбивства, навіть не людина.

Оповідь Вайде 7

Нас нарешті відпустили, не встигла я ступити на сходи, як натовп здоровезних бугаїв сунув донизу, штурхаючи мене з усіх боків. Моті-пральник, що поправляв штори, вмить почав їх лаяти. Вони байдуже пробурмотіли вибачення й пішли. А я в самих дверях, що вели в коридор, зіштовхнулася з Гілеадом.

Свято закінчилося. Він розправив груди, мов індик, не даючи мені пройти. Мітелки в руках моті позавмирали, вони уважно стежили. Гіл косо дивився зі своїх метра дев’яноста. Занурив долоню в кишеню й дістав карамельну цукерку, якою зазвичай ділився в хорошому гуморі. І я її взяла.

У голові виникла думка:

«Гіл викупив твою косу і передав її через моті до твоєї кімнати».

Він озирнувся на маленьких прибиральників, і ті під впливом його магії продовжили займатися своїми справами.

«Сподіваюся, твої коханки не витиратимуть мною стіни в майбутньому», — подумки підколола я.

Гілеад влупив мені щигля. Ай-й. Я потерла забите чоло.

«Гіл дав обітницю целібату».

Я не встигла пирснути від сміху, як хтось позаду ухопив мене за талію. Я сполохано озирнулася й побачила усміхненого Себастьяна:

— Хочеш чаю?

Гілеад не чекав моєї відповіді, сердито забрався геть, штурхнувши Себу плечем. А той провів його ворожим поглядом й одразу відпустив мене.

— Він чіплявся до тебе? — занепокоєно запитав.

— Ні… А до чаю що?

— Сметанний тортик, але якщо ти скажеш, що тобі до вподоби, то наступного разу пригощу тим.

І Себа дотримався обіцянки, а я не мала нічого проти, бо звикла спілкуватися з хлопцями, а от із дівчатами виникали труднощі. Та й Себастьян виявився куди приємнішим за Гілеада. Він знову повернувся до своєї кімнати о восьмій вечора, і через кілька хвилин у двері хтось постукав. Я відчинила, в ніс одразу вдарив солодкий агресивний парфум. Переді мною стояла кароока брюнетка й тримала в руках чималу коробку.

— Крістен? Твій брат живе навпроти.

Вона хитро посміхнулася:

— Я до тебе.

Я впустила її всередину. Вона поставила коробку на невеличкий стіл біля вікна й відкрила її:

— Це подарунок від Селести, але не переймайся: нічого не отруєно й клопів навіть немає. Вона не знає про це.

— Не втягуй мене у ваші натягнуті стосунки.

— О, — її брови підскочили догори, — ти не так зрозуміла. У нас нетоксична конкуренція, ми просто все робимо наввипередки. А це, — вона виставила переді мною лляну сорочку, — щоб ти не ходила після занять у формі. Селеста якось згадувала про це. Не в поганому контексті, а радше занепокоєному.

Я відчула несамовите приниження.

— Я не потребую ваших подачок.

Крістен закотила очі:

— Селесту це збентежило, тому що вона сама не має власних грошей, їй доводиться просити в Себастьяна, якому батько довірив розпоряджатися ними. Тож зроби мені послугу й не виділяйся.

Я не зовсім розуміла, чи ворожа вона до мене, чи добра. Її темні карі очі напружено втупилися у двері. Брова засіпалася, вона рушила туди й відчинила. Там стояв Майк.

— З яких пір підслуховувати вийшло зі списку «неправильно»? — грубо запитала вона.

— Я чекав, поки ти вийдеш. Мені довелося це зробити, бо ти постійно уникаєш мене. Я хочу влаштувати подвійне побачення…

— У якому місці ти не зрозумів минулого разу? Мої кола спілкування не перетинаються з двійнятами, бо я живу в іншому світі.

— Познайом мене з Лайєром, і я від тебе відчеплюся.

Позаду Майка зупинилися наші одногрупниці. Усі окрім Селести. Кіпрія напружено вирячилася на Крістен, що стояла в моєму одвірку:

— Уся в матусеньку, — перевела погляд на мене. — Вайде, ми прийшли, щоб покликати тебе на вечірню прогулянку. І тобі не варто зв’язуватися з цією розлучницею.

Кілька моті-чорноробів умить вийшли з кухні й розвісили вуха. Обличчя Крістен закам’яніло:

— Ти все ще не переборола комплекс меншовартості й згуртовуєш довкола себе стадо? Дівчатка, вона злопам’ятна: один проступок — і стакан води не подасть, коли ви здихатимете від спраги.

Наші дівчата лише дивилися то на одну, то на іншу, як і Майк. Кіпрія хмикнула:

— Ти відбила в мене хлопця й ґрунтовно влаштувалася на ньому, висмоктуючи всю вигоду. Уже почала присідати на його дружка, Балайрі? Кажуть, він любитель таких хвойд, як ти.

Чорнорота… Чув би це Гіл.

— Хочеш стати однією зі статей моєї родини? Твоє покоцане личко навіть не стане сенсацією, — погрожувала Крістен.

— Якщо Вейли такі войовничі, то чому газети завжди пишуть, що пані Мортуна б’є твою матір?

— Два роки минуло, як він став моїм, а ти досі вгамуватися не можеш… Одне моє слово — і тебе викинуть звідси.

— Хто, по-твоєму, заплатив за моє навчання? — вдоволено заявила Кіпрія.

У Крістен аж губа засмикалася:

— Та ти що… — хлопнула Майка по плечу. — Я влаштую тобі зустріч. На його похоронах!

Вона розвернулася й посунула до сходів, що були за кілька десятків метрів. З них на наш поверх якраз увійшов Гіл. Вочевидь, він поспішав, бо стояв лише в рушнику, а з волосся рясно стікала вода.

— Я — Гілеад Балайрі! І я притягну тебе до відповідальності за наклеп! Жодна Еванова колишня не втягуватиме мене в плітки!

Кіпрія завмерла від несподіванки, інші одногрупниці почали розбігатися по своїх кімнатах. Деякі студенти навпаки вийшли на шум, а я сховалася з чітким усвідомленням: не дружити мені з Кіпрією.

Оповідь Вайде 8

Божі дні стали двох видів. Або ми кудись ходили: бійцівський клуб, гончарня, музична зала… Або ми сиділи в класі, обговорювали бажання, які суттєво не змінювалися. Тоді Містер Кам’яне Обличчя повертався до своєї попередньої роботи:

— Магічні істоти причетні до тридцяти відсотків усіх злочинів, — він кожному роздав підручник. — Це рекомендація, для вашої ж безпеки. Найчастіше трапляються випадки сварок, де магічний домашній улюбленець відчуває настрій свого господаря й нападає. Більшість із них отруйні, і потрібно вміти правильно надавати першу медичну допомогу.

— Як на мене, куди небезпечніші лозянки, — нахмурився Майк. — Вони, звісно, водяться здебільшого в лісовій місцевості четвертого сектору, але ці дівиці часто палять урожай. І цього сезону на наших полях так згоріла людина.

— А як щодо того незвичного випадку з невідомою істотою? — запитав Кай.

— Це трапилося близько п’яти років тому, а ти все знаєш? — дивувався вчитель.

— Про це в газетах писали.

— Ми назвали його навікиразом. Самотня вдова п’ятдесяти років після того, як ледь не втопилася, почала відчувати постійну присутність. І котроїсь ночі вона прокинулася не сама, її воля ставала розмитою, мов від дурману. Жінка злягалася з ним протягом місяця, перш ніж змогти втекти. Коли вона звернулася до нас, ми їй не повірили, бо вона виглядала двадцятирічною.

Як це? Хтось із хлопців свиснув.

— Ми відправили її додому, й вона з’явилася ще раз уже через пів року з гостинцями й тим таємничим чоловіком. Вони нам подякували, що ми не пішли розбиратися й не вбили його ненароком. Він сам не знав, що він таке й чому з’явився, але він був прив’язаний до неї й живився її енергією, а натомість омолоджував до певної вікової межі.

— Але якщо вона перебувала в стані наркотичного сп’яніння, то чи справді це могло відбуватися за згодою? — невдоволено запитала Селеста.

— Він з часом навчився контролювати феромони й вона покохала його. Наскільки ці почуття справжні — не нам судити. Жінка щаслива. Їй досі двадцять і перед ними вічність.

Але чи змогла б вона піти, якби захотіла? Учитель не дав часу на роздуми, а знову погнав нас бігати. Цього не передбачала програма, та він хотів підтримувати форму. І чесно кажучи, його спітніла сорочка, що липла до тіла, радувала око. А от литки, що нили кожного дня — ні.

— То що, на сьогодні з вас вистачить? — бадьоро запитав Містер Кам’яне Обличчя й жадібно заковтував воду.

Златан завжди пив багато води. Ми навіть не вигукували, а мовчки кивали. Тоді він пройшов до пісочниці для стрибків збоку від майданчика. Зайшов рівно посередині незрозуміло для чого, а тоді повернувся:

— Настав час реваншу, дівчатка.

— Будь ласка, вчителю, не потрібно. Мені вистачило минулого разу, — мовила Селеста.

Містер Кам’яне Обличчя вперше посміхнувся:

— Ніколи не бреши вмілішому за тебе. У пісочницю.

Ми переступили огорожку. Серце ще від бігу билося у вухах, потрібно лише думати про ноги суперниці. Зараз Селеста заїде по мені з розмаху, я впаду на пісок і життя виб’є з легень… Так і трапилося. Я настільки здивувалася, що біль прийшов із запізненням. Вона також завмерла, а тоді її очі засяяли:

— Учителю, це ж незаконно. Такі артефакти можна застосовувати лише на злочинцях.

— Не дякуй.

Існують артефакти, щоб стримувати здібність. Ця думка застрягла в голові й з цього потоку мене вирвав удар її кулака по щоці. Біль спалахнув з обіцянкою Златана перетворити моє життя на пекло. Але ж це не гірше за те, з чим я жила роками, й зараз я ні в чому не винна, тож можу дати здачі.

Селеста сиділа на мені й знову замахувалася. Я потягла її за розкішні довгі кучері. Такого навряд чи її вчили на бойових мистецтвах, але зараз ми займалися насильством. Я пнула її на землю, скидаючи з себе. Вдарила коліном у живіт. Тоді вона, мов отямилася: набрала жменю піску й сипнула мені у вічі. Лайно! Поки я розлупила очі, Селеста повалила мене, попри те, що її ковтуни залишалися в моїй руці, і її потягло слідом. Вона виривала волосся й дряпалася, як і я.

Руки, ноги, коліно, лікоть… у хід пішло все. Ми не боролися для перемоги, а робили одна одній боляче. Саме цього вона жадала після програшу. І я мала захистити себе. Перемогти. Інакше, ця аристократка не вгамується, а мені й ненависті Златана вистачить.

Ми дивом піднялися й жодна, попри жагучий біль на подряпинах і забоях не збиралася відступати. Ми посунули одна на одну, та нас розтягли в різні боки. Власні груди напружено здіймалися. Той, хто стояв позаду, тримав долоню на моїй щоці, намагаючись відвернути моє обличчя.

Селеста виривалася, Себа та Майк тримали її удвох. Вона кричала якісь образи, але мою увагу відвернув шепіт:

— Глибокий вдих, Вайде. Сповільни своє серцебиття, не дозволь здібності керувати ситуацією.

Це голос Златана.

— Заплющ очі.

Я послухала.

— Уяви галявину високої ромашки, а довкола літають здоровезні метелики. На такому полі колись мене народила матір. Вона хотіла, щоб першим, що я побачу, стала та краса. Чемно поводитимешся — я відвезу тебе туди.

Я обернулася, а він засміявся:

— Уперше бачу «жіночу бійку», а я багато бачив. Ви обидві відсторонені від занять до наступного понеділка.

Цей псих підняв з піску маленьку кульку, тоді вхопив мене за передпліччя й потяг у бік Селести, й невдовзі волік нас обох до якогось невеликого приміщення. Довгим коридором ми потрапили до велетенської кімнати, завішаної шторками, між якими розміщувалися лікарняні койки. Слідом одразу забігло декілька моті й понісся гул голосів: «які потріпані», «треба їх купати в спирті», «дівчата не повинні битися»… «безсоромниці».

Златан розштовхав нас по різні боки шторки:

— Лікуйтеся, й не дай Боже, ви знову зчепитеся я відрахую обох. Ненавидьте одна одну мовчки, або помиріться.

І він пішов, моті-лікарі викупали нас у чималій купальні, мов немовлят, а тоді обробили рани, погодували й залишили на самоті. Лише шторка розмежовувала нас. Не знаю, скільки часу минуло, перш ніж я мовила в порожнечу:

— Я не хотіла тебе принизити… Я мала зробити все, щоб потрапити до академії. Усі знають, наскільки моя магія небезпечна. Я просто хочу припинити руйнувати свою сім’ю.

У відповідь аристократка пирхнула, а тоді настала повна тиша. Чомусь мені стало соромно, вона не зобов’язана мене жаліти. Шторка різко відсунулася. Селеста спокійно лягла до мене, сперши голову на руку:

— Коли нам виповнилося по п’ять, у Себастьяна трапилася сильна істерика, й активувалася його здібність. Світло виявилося настільки потужним, що наша няня отримала сильні опіки по всьому тілу. А якби я не застосувала свою темряву — вона б згоріла. Нас обох вчили користуватися магією з народження, але знань ніколи не вистачає в момент зриву.

— Ти маєш на увазі, що мені потрібна людина, яка зможе зупинити мене?

Вона замислено закивала:

— Погано в нас вийшло, — провела пальцем по подряпині на щоці. — Усе пече. Мене немов заклинило. Я мала бути ідеальною, кращою за Крістен. Тому що я від шлюбу, а вона ні. І я неймовірно заздрю.

— Чому?

— Її не намагаються видати за домовленістю, не змушують займатися ненависною справою чи наглядати за братом. Вона вільна… й навіть працює приватною детективкою, читає розпусні книжки…

Селеста, звісно, дивна, але щось у цьому є.

Оповідь Селести 1

— Ви ще не повбивали одна одну? — нізвідки занепокоєно пролунав голос Майка.

Кілька кроків — і хлопці зупинилися біля наших ніг… У руках Себи лежала миска з зеленим виноградом. Я показала на нього пальцем:

— Він відірвався від батькової спідниці й вирішив пожити на повну. Тільки поглянь у його очах палахкотить розпуста.

У блакиті мого близнюка палали лише зверхність і розчарування. А що тільки йому можна поводитися, як бовдур? Я поглянула на Вайде: 

— А тебе він обрав, бо ми з тобою билися. Братик ненавидить мене, — злегка підкинула ступнею миску, — смерті моєї хоче.

— Та я ж спокійна, можеш їсти, не вдавишся, — запевнила Вайде.

— У нас обох алергія на цей сорт, — пояснила я.

Себа підійшов до тулуба Вайде й простягнув частування:

— Бо я не тобі приніс, а бідній дівчині, на яку ти накинулася.

Він завжди жадає все, що маю я.

— Як же ти швидко перевзуваєшся. Ще нещодавно лаяв її, а тепер до трусів залізти захотів? Паскуда така.

Себастьян вдихнув на повні груди, Вайде відірвала соковиту виноградину й закинула до рота, а Майк постукав якоюсь металевою баночкою по бильцю:

— Радий бачити, що ви поладнали, але не жартуй так. Вайде може не так зрозуміти.

Я зареготала, а тоді різко стала серйозною:

— У тебе ж там якась чарівна мазючка?

Майк підняв баночку:

— Це?

Я кивнула.

— Так, це до завтра загоїть ваші рани.

Наші… Коли вони сюди йшли, то вже розрахували, що ми помиримося. Хлопці чудово знали, що я хочу з нею дружити, але не знала, як підступитися через гордість і приниження.

Я сіла й потяглася за подарунком, та він відсмикнув руку:

— Але натомість тобі доведеться сходити зі мною на побачення.

Пальці одразу опустилися. Багатий кретин. Я повернулася на попереднє місце, вмощуючись зручніше:

— Хлопці нині не пахнуть чоловіком.

Вайде усміхнулася. Наступні три дні ми провели за дівчачими розмовами, а тоді вирішили повернутися до навчання напередодні завершення першої чверті. Моті-лікарі не захотіли нас відпускати, тож нам довелося тікати вночі. Я думала про свої віконця на тій нещасній картонці, мені не довелося підглядати, щоб написати однакове.

Я точно знала, що не хочу грати на фортепіано, але сумнівалася, що розумію, чого хочу насправді. На думку спадало лише стати детективом. Це роздратувало б батька до посиніння…

— Ти вступиш до клубу «До смерті»? — чоловічий голос вирвав мене з роздумів.

Вочевидь, п’яний незнайомець розгулював на нашому поверсі й витріщався прямо на Вайде. У темряві я не змогла його розгледіти, та й не особливо збиралася. Узяла злякану подругу за руку й спробувала обійти його, та він ступив за мною, перекриваючи нам шлях.

— Ти вступиш до клубу «До смерті»?

Я вперлася в його груди долонею:

— Негайно відійди.

Він ухопив мене за передпліччя, злегка стискаючи руку:

— Ти вступиш до клубу «До смерті»?

Можливо, варто випустити темряву? Але я не знаю, яка в нього здібність… А якщо це не спрацює? Вайде прошепотіла:

— Селесто, моє серце калатає, але на нього це не діє.

— Так, я вступлю до твого клубу, — мовила я.

Хват незнайомця одразу став ніжним, невдовзі він відпустив мою руку й ступив крок назад:

— Пробачте, дівчата, я не хотів вас налякати. Жарт не вдався. Вам не варто вештатися самим уночі. Дівчата зникають, ходіть, я вас проведу.

Я поглянула на Вайде, й вона кивнула. Ми пройшли ще десяток метрів утрьох і зупинилися біля моєї кімнати. Незнайомець уже махав нам долонею, та я вхопила його й затягла до кімнати:

— Ти нікуди не підеш, поки я не побачу твого обличчя, жартівнику.

Він не намагався втекти, смиренно чекав, поки я увімкну газову лампу. Я піднесла її впритул до його обличчя, й він примружився. Тоді ми роздивилися його як слід. Світловолосий, з вираженими вилицями, пухкими губами… Одним словом красень.

Жартівник усміхався, наче опеньок:

— Я вже можу йти? Мені взагалі-то потрібно ще кількох дівчат розвести по кімнатах.

— Вали, — я випхала його геть.

Придурок.