Раді Вас бачити!

Оповідь Гілеада 2

Шосте жовтня. Ранок неділі. На столі стояли чотири горнятка чаю. Я читав уголос клішований любовний роман із жінкою, якій до рук потрапив ошийник, замість того щоб учити ту байду з «Безпеки життєдіяльності використання здібності». До кімнати увійшов Еван і одразу пирхнув:

— Я купив тобі літрову чашку. Чому ти знову робиш купу малих? — роздратовано зітхнув. — Керівничка передала, що директорка тебе кликала.

І через якого із викладачів це? Той старий зі «Здібностезнавства» на мене поскаржився через конспекти не з моїм почерком? Чи та квочка образилася, що я лише раз прийшов на її лекції?

Ніякої совісті. Я залишив клубочки в ліжку й пішов до кабінету директорки. Коли увійшов, то побачив ще двох менталістів, директрису та детектива — напарника того невігласа. Яке там у нього прізвище? Бові? Хотів залізти до його голови, але не зміг. Ну звісно, їм видають усілякі цяцьки.

Я сів на порожній стілець. Броді, що хитався праворуч, одразу усміхнувся, у його голові спливла думка для нас усіх:

«Хто посерединці, той одружиться зі свинкою».

Детектив важко протер очі. Напевно, він не очікував побачити простаків з такою здібністю. Але виявилося далеко не всім цікава магія. 

— Що вам відомо про зниклих дівчат?

Інші двоє — третьокурсники — знизали плечима. Погляд слідчого зупинився на мені:

— Обидві твої одногрупниці. Невже ти нічого не знаєш?

Я відчував, як він намагався пробратися до моєї свідомості. Ну, удачі. Тим часом я копирсався в директрисі, та вона не знала, чому нас зібрали. Завбачливо. Я мовчки підвівся, якщо нас тут троє, то це відчай, а не підозра, отже, можу спокійно піти.

— Сядь, — наказав детектив.

— Ви не маєте права зі мною так розмовляти.

Директорка працювала з паперами, наче нічого довкола не відбувалося.

— Хлопці, ви ж самі ведете розслідування… — почав Бові. — Дівчата казали, що їх проводять ночами до кімнат. Я прийшов не заради підозр, а для співпраці. Ми зробимо вас стажерами…

Він зупинився… Напевно, теж проаналізував тих двох і тепер точно знав, що вони тут ні до чого.

— Ви двоє вільні.

Вони пішли.

— Хто проводив і яких дівчат? — зацікавлено запитав я.

— Спершу Крістен Мортуна, потім Селесту Мортуна й Вайде Ерро…

Вайде…?

— Усі першокурсниці й нікого не знають. Перша не роздивилася, а інші сказали, що він блондин. Думали: менталіст, але ви втрьох темні.

Я повернувся на стілець:

— Чому вони вирішили, що він менталіст?

Детектив посміхнувся:

— Так і знав, що твоя срака загориться, коли мова зайде про Вайде…

Я глибоко вдихнув, до її голови він не міг залізти, тож усе нормально.

— Балайрі, твоя подружка знає, що ти граєшся в героя й впливаєш на свідомість її батька? — засміявся. — Ні, звісно, Вайде не знає. Вона ж бідолашна переконана, що це її магія змушує батька ставати виродком. Ти її навів на цю маячню? Хоча, мабуть, варто запитати в неї.

Моє обличчя закам’яніло. Господи, чому моє єдине слабке місце принесло до цієї академії? Наче бракувало проблем з керуванням родиною після смерті батька та відвідуванням занять.

— То що, Балайрі, мені запитати?

— Спробуй… Але тоді громадськість може різко дізнатися про те, що Златан водночас працює на двох роботах, — тепер мої кутики губ піднялися. — Раджу забути її ім’я, щоб я рідше згадував ваші.

Я звівся на ноги й пішов геть. Тепер вони очікуватимуть, що я піду з нею розмовляти, тож я триматимуся якомога далі…

Оповідь Златана 9

Цей рік перевершить усі мої очікування. З цією думкою я завітав на вчительські збори вранці перед заняттями, де свідомі викладачі прагнули змінити навчальний план.

— Посекційний розподіл завдань на три роки не працює, — завівся старенький. — Після першого року з вашими картонками з бажаннями й усіма іншими нісенітницями студенти стають лінивими.

— Вам ще не набридло чіплятися до моїх хлопців? — сердилася пані Гомбел — керівничка групи 2-А, звідки й зникли дівчата. — У Балайрі нещодавно помер батько, а Лайєр узагалі зламав кілька ребер. Обоє хлопців відповідають за свої сектори. Ви могли б поводитися трохи поблажливіше.

— Поблажливішим? Я працюю тут п’ятдесят років, а той хлопчисько Лайєр грозився звільнити мене. Ваші хлопці горді та самовпевнені.

— Досить, — втрутилася директриса.

Старий насупився, а пані Гомбел байдуже відійшла якомога далі від скупчення колег до письмового столу. Клавдія зважено розпочала:

— Мої студенти розчаровані. Вони хотіли б, щоб частину програми другого року, що безпосередньо стосується магії, розподілили між першими двома роками…

Вона не змовкала, а я підійшов до пані Гомбел. Зручно вмостився на стільці. Раніше ніколи її не бачив, отже, з якоїсь віддаленої гілки. Темно-коричневе волосся, сірі бездушні очі й невеличка горбинка на носі, який розпинав велетенський шрам по всьому обличчю. Чимось нагадувала хижого птаха.

— Хіба конфлікт Кіпрії Фаде та Балайрі не вичерпано? — байдуже запитала.

Коли в неї взяли свідчення після зникнення Лукреції Гомбел, вона припустила, що та втекла. А от про Стефанію Лур ця жінка сказала дещо цікавіше, мовляв, її хтось випадково вбив.

— Я хотів запитати про блондина, якого Гіл відправив, щоб проводжати дівчат увечері до кімнат. Напевно, його вразило зникнення одногрупниць.

— Елізіум не вчить магії з першого дня! — несподівано крикнула директорка. — Перший рік — визначення профілю, другий — вивчення магії, третій — професійна спеціалізація. Ми не фабрика магів, а академія, що вчить людей, які знають, навіщо їм це потрібно. Тому Елізіум найкращий, бо ми даруємо їм упевненість.

Клавдія покинула вчительську, гримнувши дверима. Гомбел показово поглянула на годинник:

— Через кілька хвилин розпочнеться заняття.

Ну, принаймні я спробував… Повернувся до «пекла» й одразу констатував:

— Вам вдалося мене здивувати.

Селеста гордо вдарила долонею по стегну Вайде:

— Я знала, що це спрацює.

Вона… вона підлаштувала оголену Вайде в моїй кімнаті? Я поглянув на так звану звабницю, а вона й очей не підвела.

— І я відпущу всю групу на вечірку, якщо ти зараз скажеш, що зробила.

Шкідливий ротик Селести розкрився без вагань:

— Я повісила на вашу люстру жіночі трусики.

На мить залягла тиша. Я згадав розмову про ванну… Вайде не позадкувала, вона не збиралася мене спокушати… Чому я такий розчарований?

— Учителю? — гукнула Селеста.

— Я все не так зрозумів. Піти може лише Вайде.

Селеста вчепилася в її плече й почала розгойдувати:

— Ну чому? Я теж своїми ручками обривала ті огидні запліснявілі ягоди, — різко стала серйозною. — Принаймні вона виявилася цілющою й загоїла всі подряпини.

Моя малина…? Аякже, а дорогуща закордонна цілюща олія сама у ванну скочила. Виявляється, там ще й Селеста плескалася.

— Хто хоче розповісти про себе? — запитав я.

Усі мовчали, мов їх зовсім не травмувало життя.

— Та ну, народ… — поглянув на Вайде. — А як щодо тебе?

Вона різко сіла прямо, та погляд тупився в руки:

— Вибачте мені за той випадок з язиком, я не хотіла вам нашкодити. Останнім часом я контролюю себе краще, поки дихальні техніки допомагають.

Якби я мав іншу здібність — мене поховали б, але їй не потрібно цього знати.

— Я не розсердився, трохи підозрював у масових вбивствах, але все чисто. Протягом цього місяця я спостерігав за проявами твоєї магії. Гадаю, час перейти до групових роздумів, вважаймо це колективним проєктом, за який усі в кінці отримають від мене сходинку до своєї мети.

Майк мимовільно поглянув на Себу, а тоді на мене. Інші, продажні дітки вмить зацікавилися.

— Перш за все, я вважаю, що магія Вайде вмикається від страху й відчаю. Вона не має визначеного радіуса, бо діє на об’єкт, який викликав емоції. Що сильніше почуття тим нищівніший вплив здібності.

Вайде замислено проаналізувала почуте:

— Ви праві щодо радіуса, я б і сама могла скласти це докупи, бо частково розуміла: на об’єкт діє те, що виконує умову. Але в мене інший вид магії.

Усі, і я також, на мить зависли.

— Який інший вид? — спантеличено запитала Кіпрія.

— Це Гілеад тобі сказав? — поцікавився я.

Вона кивнула, а я протер обличчя, почуваючись останнім бовдуром:

— Господи, як же я не зрозумів? Ти напряму сказала про серцебиття.

— Про що ви говорите? Усі на світі сердечні маги — ті, чия здібність має ціну й може активуватися від емоції, — говорила Селеста, а тоді пирхнула. — На біса тоді вигадувати окрему назву? Бо існує два види. Але чому суспільство про це не знає?

Вайде знизала плечима:

— Знаю лише про активацію шляхом виконання умови й відсутність ціни.

— Саме в цьому й весь смак. Таких називають табуйованими, — почав я. — Якщо магія сердечних діє водночас на живе й неживе, то в табуйованих на щось одне з двох.

— Зрозуміло, — тихо мовив Майк, — тобто всі менталісти не мають ціни. Звісно, це не загальнодоступна інформація. Громадськість і так незадоволена такими здібностями, тому й прийняли закон про заборону втручання у свідомість.

— До речі, магія Вайде — це вплив на свідомість. Вона, свого роду, вузькоспеціалізований менталіст, — зауважив Себа й поглянув на об’єкт розмови. — Розкажи, як ти це робиш від початку й до кінця.

— Коли ми писали тест, я створила конкретну загрозу й намагалася думати про неї. Хвилюваннями змусила серце розігнатися до того, що воно калатало у вухах.

— Але ж серцебиття не мало єдиного ритму під час тесту? — запитав я. — Якщо я правий, то магії потрібно знайти об’єкт і здійснити конкретну функцію, що виконала умову.

— Не знаю, я чомусь думала, що потрібно підтримувати довго.

— Тоді перевіримо на вихідних кілька теорій.

Наступного дня я повісив рамку з великим листом паперу, де заздалегідь написав відому нам інформацію про здібність Вайде.

І ми зрушили з мертвого місця сором’язливості. Кай заговорив про своє викрадення в десятирічному віці. Але я чудово знав цю історію, адже я знайшов його разом зі Снайпером, коли проходили стажування.

Чомусь саме я перетворився для нього на взірець. Можливо, тому що моя здібність виявилася йому ближчою… Але я зовсім не відповідаю благородному шаблону, який він собі вигадав. Я знаходжу злочинців, бо думаю, як вони. То чим я відрізняюся? Діями? Але я законсервував трьох людей, закопав їх глибоко в землі, а тоді розконсервував…

Якщо ти вб’єш убивцю, їхня кількість не зміниться. Потрібно вбити декілька.

Я не збирав сувенірів. Не робив нічого заради великої мети. Я чесно дотримався даних обіцянок: кожен, кого впіймаю, отримає те, на що заслуговує.

Оповідь Вайде 11

— Говорити про особисте виявилося важчим, коли поряд сиділо стільки людей? — запитав Златан, простягаючи мені долоню, щоб допомогти спуститися з карети.

Але я зробила це без зайвого дотику. Думала, ми поїдемо завтра вранці, але він вирішив тягти мене невідомо куди ще в п’ятницю увечері.

— Вайде, не ігноруй мене.

Мені не довелося відповідати — до нас підійшов якийсь чоловік у костюмі й рукавичках:

— Доброго вечора, дім Лайєр радий вас вітати, пане Золан. Дозвольте провести до телепорту, — він помітив мене й досвідчені очі поглинула цікавість. — Ви не попереджали, що прибудете не самі. Можете…?

— Не дратуй, — перебив Златан.

Він вхопив мене за передпліччя й затяг до високої арки, сплетеної з металевої лози. Одна-єдина мить і простір довкола змінився, а арка залишилася такою самою.

— Лише родини, що керують секторами, мають телепорти від одного родового маєтку до іншого. Як сказала стара Лайєр — це статус, а не зручність, — повчав Містер Кам’яне Обличчя.

Златан висмикнув мене з арки, мій погляд почав блукати масивним кам’яним замком. Але в темряві ледь удавалося розгледіти деталі. Мить і він затяг мене назад. Ми опинилися посеред поля рясної ромашки.

— Лише в Лайєр народжуються зі здібністю надавати предметам функцій.

Златан рушив уперед, тримаючи мене за передпліччя. Я попленталася за ним. У небо здійнялися сотні метеликів, що світилися блакитним. І справді красиво… Та не так я це

собі уявляла. Холодно. Пелюстки мочили коліна, а Містер Кам’яне Обличчя нісся вперед і не змовкав:

— Якби ними керував хтось інший, світ зазнав би швидкого прогресу, та ця жінка підприємниця. Навіщо їй робити щось масовим, якщо це зіб’є ціну?

Я зупинилася, і йому довелося пригальмувати. Він обернувся. Можливо, я не мала права, але полізла:

— Не про стару говоріть, а про свій гнів. Якби вона поводилася інакше — Вівієн не загинула б…? Ненавидите її? Вам боляче користуватися її «статусом»?

Златан глибоко вдихнув і ступив крок назад. До мене.

— Твоє серце калатає?

— Гадаєте, мені відгукується ваш біль…?

Перша краплина вдарила по обличчю, за нею раптово потяглася нещадна злива. Хвилина мовчання, а ми з ніг до голови промокли.

— Так, я повна співчуття, — рушила вперед, залишаючи Златана позаду.

Тук-тук. Мокре волосся й одяг липли до шкіри. Він вхопив мене за плечі. Тіло пробрали дрижаки:

— Думай про мене… не про мертвих, стару.

Тук-тук-тук. Вітер безжалісно кусав мокру шкіру.

— Мене.

Тук-тук-тук-тук.

— Я ж змушую твоє серце битися у вухах? І я збираюся притиснути тебе до себе…

Дощ умивав обличчя, я приречено заплющила очі. Його долоні відірвалися від моїх плечей, і я знала: зараз він виконає погрозу… Різкий звук… падіння? Я озирнулася й побачила Златана на землі. Він роздратовано присів:

— До твого відома: я перечепився на рівному місці.

Він вхопив мене під сідницями та потягнув на себе:

— Спробуємо ще раз.

Я хапалася за його плечі, щоб втриматися, та впала. Ногами на нього, обличчям у ромашки. Та за що…? Він виліз з-під мене, а я безцільно валялася далі, доки злива пиріщила по мені. Студено. Негідник… Серце верещало у вухах. Губи стиснулися в тонку лінію й затремтіли. Очі запекли й полилися гарячі сльози. Умить стало тихо, а тоді з’явився синхронний стук крапель.

Чому він мовчить…? Моя магія прибила його! Я різко сіла й побачила, як рівно здіймаються його груди. Златан засміявся.

— Ти божевільний виродок, — прошепотіла я.

— Так, але вдруге зі мною нічого не трапилося, бо я законсервував твоє серце.

Законсервував? Я спантеличено кліпнула. Стук серця зник не сам… Це все не старечий маразм, а експеримент. І він зміг зупинити мене. Кутики губ мимовільно піднялися, я витерла обличчя й звелася на ноги:

— І що ще ви забули мені пояснити?

— Говори зі мною на ти, коли ми лише удвох. І… слухняно погоджуйся з тим, що я кажу.

Я кивнула й ми знову рушили вперед. Минуло кілька хвилин, перш ніж ми дійшли до чималого будинку. З вікон назовні пробивалося світло, отже, хтось нас чекав.

Ми переступили поріг. В обличчя одразу вдарило тепло. Увесь величезний передпокій освічували газові лампи. Попереду за кілька кроків стояв громіздкий диван, що перекривав вигляд на половину кімнати. Збоку від нього, навпроти розжареного каміна розміщувалося м’яке крісло, повернуте до нас спинкою.

Златан одразу зупинився:

— Ми самі, наче дощ, роздягайся, далі так не підемо.

Він повернувся до мене спиною, зняв сорочку, штани… А я стояла, як вкопана й тремтіла від холоду, розглядаючи його вкриту сиротами шкіру. Містер Кам’яне Обличчя озирнувся:

— Красивий? — повністю обернувся. — Спереду ще краще.

Погляд швидко пройшов по мускулистому тілу й повернувся до очей:

— Шрамів немає.

Я нахилилася, щоб зняти взуття. Крижана тканина хапалася за шкіру.

— Не переймайся, ніхто не зрівнявся б з тобою за небезпекою, — він зробив крок до мене. — Тобі допомогти? Ти вся тремтиш.

Я нарешті розібралася з черевиками й випрямилася. Потяглася задубілими пальцями до дрібних ґудзиків:

— Ти не міг би одягнутися й принести мені щось сухе?

Зараз дірочки в сорочці здавалися такими дрібними, що виштовхнути ґудзик ніяк не вдавалося. Містер Кам’яне Обличчя вхопився за мій комір, смикнув до себе. Знову знущається через той випадок у ванній? Він так легко й швидко все розстібнув, підняв руку й стягнув рукав, повторив з іншим, а тоді жбурнув верх форми на підлогу, як ганчірку. Але я збиралася її носити навіть після закінчення академії…

Його погляд зупинився на ліфі, що радше нагадував коротку майку, ніж білизну, тож мені навіть соромитися не було чого. Він впевнено вхопився за мій ремінь і розстібнув його. Опустив штани, присідаючи. Я підняла ногу, й він з важкістю стягував тканину, яка вперто скручувалася. Коли я залишилася лише в білизні, він стояв переді мною на колінах, стискаючи в руці моє стегно.

— Тобі подобається розігрівати атмосферу, а потім вдавати, що нічого не трапилося. Досить, я поки не маю наміру ставати сиділкою, — роздратовано мовила я.

Цей чоловік майже похилого віку спантеличено розтулив рота:

— Як тобі…? Як ти…? Сиділкою? Я… я ж просто трохи подражнився. Кара небесна.

— Златане? — пролунав жіночий голос від каміна.

Я поглянула туди й побачила низьку красиву жінку, чиє волосся ще не знало сивини, та зморшки вказували на її вік. Струнке тіло огортала проста сукня, а на плечах природно лежала мереживна хустка з позолотою.

— Мамо? — зніяковіло мовив Містер Хтиве Обличчя.

Оповідь Златана 10

— Мамо?

Чому вона не спить о такій порі? Я різко підвівся з колін і вкутав Вайде у плед з дивана. Мама підійшла та стала навпроти неї. Її обличчя вмить спалахнуло радістю:

— Господи, ти не збрехав, — махнула хусткою в повітря. — У тебе справді є наречена, а я не повірила тобі, брехуну.

Кара Небесна повільно повернула голову до мене, а я вхопив її за плечі й трохи підштовхнув уперед:

— Так, мамо. Це Вайде.

І лише від цього її щоки почервоніли. Не через те, що я її роздягав, стояв перед нею на колінах майже голий і муляв за ногу… А-а-а. Вона сприймає мене як учителя…? Гірше — як збоченого керівника, який зловживає своєю владою.

Бо я заграю до студентки, прикриваючись дослідженням її магії й покаранням за ту ситуацію… Я ж думав треба пробити одненьку тонесеньку стіну, а там підійнялася ціла фортеця у вигляді чорного глузування. Блядь. Я справді старію?

Мама так прискіпливо її розглядала, що Вайде натягла плед по самі очі.

— Люба, ти так гарно збереглася, — підсумувала мама.

— Мені двадцять.

Мама умить вибухнула. Вона здерла зі своїх плечей ту хустку й почала бити мене:

— Ах ти ж паскуда! Негідник проклятий! Це по-твоєму твого віку? Хочеш занапастити молоду, як твій батько мене? І де той пройдисвіт зараз? Він покинув мене старіти саму!

— Мамо, він працює. Не помер і не покинув тебе.

— Я знала, що з трудоголіком не знати мені щастя, — почала звичні завивання. — Він сказав: роди сина, той виросте, перейме мою справу, і я належатиму тільки тобі. І що? Ти став детективом. І тебе, Слава Богу, вигнали, але ж ні… Ти пішов працювати вчителем і от притягнув мені молоденьку студентку, — награно приклала п’ясток до чола. — Не так я тебе виховувала. Розпусник триклятий.

Вона різко змовкла, вхопила Вайде за руки й потягла до каміна. Зневажливо жбурнула клубок ниток зі спицями в повітря й посадила її на крісло:

— Грійся, люба. Це ні бе, ні ме умудрилося притягти тебе в дощ. Моя бідолашна дівчинко, зараз я принесу тобі сукню, — обернулася до мене. — А ти набудь подоби вихованого сина й завари нам чаю.

— Так, мем.

Це ж треба, що в три, що в тридцять полоще мозок однаково. Я усміхнувся, й справді не втратила хватки. Швидко переодягнувся у своїй кімнаті й заварив чай на кухні. Узяв з кришталевої вазочки кексів і повільно підкрадався, щоб підслухати.

Мама сиділа поряд із Вайде на дерев’яному стільці й шепотіла:

— Він у мене впертий тугодум і трудоголік. Це спадкове від батька. А ще оці мерзенні штуки з бездоганно розкладеними речами, — її аж перекосило. — Бісить страшенно. Ну нічого, ти можеш у будь-який момент заявити про ваші стосунки і його знову виженуть з роботи. Не хвилюйся, у нас тих грошей, хоч греблю гати, але ж їм все мало.

Я підійшов ближче та подав їй тацю з чаєм, вона зверхньо обвела мене поглядом:

— Тобі пороблено? Переналаштовуй мозкові зв’язки, тепер усе передусім для неї, — показала на Вайде.

Я мовчки підсунув тацю до Кари Небесної. Вона вже сиділа в блакитній сукні з відкритими руками. Вайде взяла чай, але на диво її погляд не видавався ні злим, ні роздратованим. Навпаки, її очі сяяли. Схоже, ці жінки знайшли спільну мову.

— Серденько, а чим ти любиш займатися? — не вгавала мама. — Відкриймо тобі власну справу. У мене мережа ресторанів, а я сама шеф-кухар, але постійний контакт із людьми так виснажує, — махнула хусткою в повітря.

— До академії я вирощувала поширені магічні рослини, робила різні мазі й порошки, — спокійно відповіла Вайде та взяла кекс.

Мама уважно стежила за тим, як вона кусала, пережовувала й ковтала кожен шматочок.

— Ну як тобі? Я сама готувала.

— У вас золоті руки, дякую за турботу.

— Хочеш спекти зі мною завтра торт?

— Мамо, пригальмуй. Ми тут, щоб експериментувати з магією Вайде, а не робити з неї зразкову невістку.

Мама поглянула на мене, як на шмат лайна:

— Я бачила. Рано ще їй народжувати дітей, хай спершу поживе, подумає, чи ти їй узагалі потрібен, а ти одразу оці свої розпусти… Швидше б посіяти в ній наше насіння, щоб не втекла.

— Мамо, ти трохи перебільшуєш.

— Батьку подякуй, очі бачили, що брали.

У такі моменти я й розумів: мої батьки безмежно кохають одне одного, бо навіть мені інколи важко витримати когось із них.

Оповідь Вайде 12

Пані Золан усе не змовкала кілька годин. З’явилося враження, наче не мала з ким поговорити, але ж зовсім поряд стояв телепорт, і вона будь-коли могла перенестися до будь-якого сектору.

Златан забрав мене, заледве не видираючи з компанії власної матері. Спальня виявилася просторою, але простою. Дерев’яні стіни, шафи з дзеркалами, письмовий стіл, книжкові полиці… Двоспальне ліжко, на перині якого лежала розгорнута сорочка.

— Добраніч, Вайде, ти втомилася, а мені потрібно ще попрацювати.

Він вийшов, а я переодяглася, заповзла до ліжка й на мить заплющила очі. Та так лише здавалося. Коли я прокинулася, відчула, що позаду хтось лежить. Спробувала відсунутися вперед, але рука міцно тримала мене під грудьми. Та він знущається?

— Златане, — я штурхнула його плечем, повертаючи голову назад, — що ти робиш у моєму ліжку?

Його брови смикнулися вгору, та він не розплющив очей, тільки сонно протягнув:

— Цікаво, звідки в моїй кімнаті з’явилося твоє ліжко? Вайде, ми граємо закоханих, після того, що мама побачила, виглядало б дивно, якби ми спали окремо. Якщо вона зрозуміє, що я збрехав, тобі доведеться стати головною плакальницею на моїх похоронах.

— А ти не міг мене попередити?

— Я якраз цього не зробив, щоб ти не сердилася.

— Шкода тебе розчаровувати, але я злюся. Ти весь вечір мене до чортиків доводиш.

— Не забувай, що розмовляєш зі своїм учителем.

— Справді? — я обернулася всім тілом і гахнула долонею по його обличчю. — То, може, ти вже згадаєш, що я, чорт забирай, твоя учениця, а не знята хвойда чи кого ти там зазвичай пораєш.

Він розплющив очі й поглянув на мене так, що здалося: оплакуватимуть мене. Містер Кам’яне Обличчя, якого я знала, повернувся. Я мовчки відвернулася й відсунулася якомога далі, поки він мене не задавив.

Минула хвилина, перш ніж його долоня лягла на мою голову. Златан почав гладити моє волосся, мов я якесь приблудне кошеня.

— Вайде, то я здаюся тобі бабієм? Але в мене вже десять років не стає.

Як зручно… переходячи межу, він одразу випробовує мою магію й водночас лікує свою потенцію. Слова так і просилися злетіти з язика. І на додачу плюнути в обличчя, але в мені, на жаль, прокинулася совість. Чому я взагалі мала його жаліти? Я занадто втомлена для всього цього лайна. У горлі здавило, і потекли рясні сльози.

— Ти нічого не скажеш? — запитав Златан.

— Я плачу.

Він одразу підсунувся й обійняв зі спини:

— Пробач, я не хотів тебе доводити. Я просто чоловік, що не розуміє, коли слід зупинитися.

— Я плачу тому, що хочу додому, але мої батьки не такі, як твої, — слова застрягали в горлі. — Ти хоч уявляєш, як я заздрю, що в тебе така чудова мама? — нижня губа тремтіла, а сльози безперестанку сипалися. — Це так боляче… відчути себе бажаною дитиною в чужих людей.

Повітря бракувало, голос хрип:

— Моя мама ніколи в житті зі мною так не розмовляла. Вона ніколи не захищала мене, коли батько кричав чи бив, вона тихо ховалася, щоб і їй не перепало. І це все… це все зробила з нами я. І я ненавиджу себе за це. За кожну її сльозу. Я взагалі не заслуговую її любові й захисту, бо сама у всьому винна.

Златан так міцно притис мене до себе, що здалося: я от-от задихнуся.

— Я так довго чекав цих слів, — поцілував мене в маківку. — Молодець, ти зробила ще один великий крок уперед, не тримай біль у собі. Ти завжди можеш поділитися зі мною.

— Кортить мене врятувати? Так врятуй, Златане. Будь ласка. Але не затикай мною всі свої дірки. Я не ліки для твоєї потенції. Нас спіймають. Тебе звільнять, і ти не розкриєш справу. А мене виженуть з академії, і я навіть не дійду до другого курсу, де нас лише почнуть вчити магії. Не руйнуй наші й так зруйновані життя.

Я прекрасно розуміла, що банально зручна для нього. Бо в ньому прокидається інстинкт захисника. Бо я небезпечна й під боком. Бо я вдаю його наречену… й ще купа дрібних причин, що в сумі тисне йому між ніг, як обов’язок: він має розв’язати свою проблему…

Мене вирвала з думок ковдра, якою він підтирав мої підсохлі сльози.

— Вайде, а чому ти думаєш, що це твоя магія змушує батька так поводитися? Тобі хтось із родини це сказав?

На мить у голові стало зовсім порожньо, я не знала, що відповісти. Коли я узагалі це зрозуміла? Ні, ніхто цього мені не казав.

— Я завжди це знала, як ім’я чи стать. Це щось із такого, в чому ти не вагаєшся, бо ти це відчуваєш, наче власну шкіру.

— І я тобі вірю, але картина в моїй голові аж ніяк не складається. З того, що я бачив, твоя здібність змінювала координацію рухів, це все несвідомі помилки. Так можна вдарити один раз, а не відлупцювати.

— Це, власне, й плутає. Абсолютно не розумію, як моя магія впливає на тата, але точно знаю, що це роблю я.

— То, можливо, ти тут ні до чого?

— Швидше, це трапилося одного разу й діє довгостроково. І мені потрібно навчитися, щоб зняти це. Хоча я доволі часто думаю про батьків…

Думки вирували, але докупи так нічого й не склалося. Не вірилося, що я все йому розповіла. Я не хотіла ні з ким про це говорити.

Оповідь Златана 11

Мовби зі стінкою розмовляю. Вперлася у своє — і все. Ну хоч плакати перестала. У пам’яті виринули її слова: «Не руйнуй наші зруйновані життя». Я й справді не міг дозволити, щоб директорка вигнала мене. Та й скільки б я не зробив для розкриття здібності Вайде, буде краще, якщо вона протримається до справжнього навчання, де викладатиме багато різних людей.

Стосунки обходили мене дорогою цілих десять років, і я не просто міг, я мав почекати ще. Поки розслідування завершиться, і я перестану викладати. Але зараз я насолоджувався сном поряд із цим сонечком.

Коли прокинувся, вона вже не лежала поряд. Я повалявся ще трохи… й ще. Наявність вихідних мене розпестила. Може ну його той відділок, досі без мене не повмирали. Справа йде гівняно, соромно в очі начальниці глянути.

Нарешті підняв свою ліниву сраку, причепурився й рушив на кухню, а там уже перше, друге… десяте. Вайде обережно складала коржі бісквіта під настанови моєї мами:

— А тепер сироп…

Очі Вайде сяяли не тому, що їй подобалася ця справа, їй хотілося відчути себе донькою. Я дав їм кілька годин, а тоді ще трохи… Це затяглося до самого вечора. А це ж моя мама, мені вигідно, щоб їхні стосунки склалися гарно. На щастя, матінка задрімала на своєму кріслі й Вайде сама прийшла до мене:

— То ми практикуватимемося?

Я обвів її поглядом. Сьогодні мама причепурила її у свою довгу квітчасту сукню, яку носила, коли я ще пішки ходив під стіл. І Вайде вона неймовірно пасувала, але від цього ставало якось дивно. Не дай Бог, щоб ця дівчина й моя матір мали більше спільного, ніж я вже побачив. Я цього не винесу.

— Златане?

Я безтурботно сів на крісло:

— Присідай, думаючи, який я поганий.

Вона закотила очі, підняла поділ сукні й почала виконувати вказівку.

— Скажи, коли почуєш власне серцебиття.

У теорії я міг консервувати її серце, коли вона починатиме хвилюватися, але вчора мені пощастило. Я хотів вираху…

— Зараз, — мовила Вайде.

Один, два, три, сім, п’ять, десять. Стоп, сім, десять? Це ж воно? Я помилився в тому, чого прагнув найбільше. Почалося на четвертій секунді. Сім, вісім, дев’ять… далі рахунок пішов нормально.

— Активація на третій секунді й виконання конкретної функції. Спробуймо ще раз, — попросив я.

Вайде послухалася. Цього разу я встиг зупинити помилку, і на цьому ми закінчили. Швидко, без зайвих церемоній лягли в ліжко. Вона вмостилася на краєчок і повернулася спиною:

— Дякую за те, що робиш для мене.

— Будь ласка, але нам потрібно два стоп-слова. Коли ти відчуваєш, що не можеш заспокоїтися до активації здібності й це небезпечно. І для… тоді, коли я перегинаю з… «руйную наші зруйновані життя».

— Друге — протяг, а перше… — стихла. — Я люблю консервовані гриби. Так, гриби.

Я мовчки погодився, й вона вмить заснула. Я трохи поспостерігав за нею, як справжній збоченець, та обійматися не ліз. А вранці… за столом з’явився батько з вчорашньою газетою в руках, і я вже знав, яку статтю він читає. Мати виставила Вайде напоказ, йому вистачило секунди, і він одразу опустив очі на папір:

— Так розпинався про бажання вчити наступні покоління, а все заради однієї спідниці. Пу-пу-пу… — роздратовано провів рукою по щетині. — Хоч лелека в пелені не несе?

— Ні, — сердито відповів я.

— У такому разі, люба, ти все ще можеш втекти.

Я різко звівся на ноги:

— Досить, я не зобов’язаний виправдовуватися чи присвячувати себе твоєму бізнесу. Я завжди займався, займаюся та займатимуся тим, чим захочу. Не бажаєш працювати, так збав оберти, або найми когось, це не обов’язково повинен бути я.

— Моєму? Сину, це все наше. Це твоя спадщина, так хто має це робити? — махнув рукою на Вайде. — Може, вона? Чи ти віддаси владу над сьомим сектором якійсь іншій родині?

Я глибоко вдихнув. Він хороша людина, в нас просто не сходяться погляди. Мені потрібно перетерпіти. Батько жбурнув газету на стіл:

— Усі ми чекали заміни панівної родини над п’ятим сектором після смерті Балайрі, а цей малий байстрюк за кілька місяців збільшив статки й спихнув нас з третього місця. Златане, я не молодію, твоя матір також.

Я різко поглянув на Вайде, вона ні з того ні з сього відсторонилася від мами:

— Златане, поверни мене до академії.

— Сонце, це ж чоловіки, вони зараз припинять, — заспокоювала мама.

— Справа не в цьому, я зобов’язана Гілеаду Балайрі багато чим, і не маю наміру слухати, як його обзивають, навіть якщо я ніхто, — рушила до виходу, біля якого зупинилася. — «Малий байстрюк» невдовзі стане найбагатшою людиною континенту. Стежте за газетами.

А наостанок гупнула дверима. Батько спантеличено підняв щелепу рукою й усміхнувся:

— А в неї є яйця, — в очах посипалися гроші. — Чому б нам не влаштувати вечерю в сімейному колі? Нехай вона запросить Балайрі. Запустимо новий бізнес. Вона знається на фінансах?

В уяві я ніжно тримався за шию Гілеада, ламаючи кожну кісточку… Бо він умілий підприємець і самовпевнений хам. Бо я по-дитячому терпіти його не можу.