Раді Вас бачити!

Оповідь Гілеада 1

Я чудово пам’ятав нашу першу зустріч. Вайде плакала посеред ночі біля річки, де я проводив обряд медитації. Очищення власної голови надзвичайно важливе, коли ти лізеш до чужих. Її рев здавався настільки голосним, що я захотів змусити її замовкнути, хоч мачуха казала не лізти в чийсь розум без дозволу. Але ж заборони не діють на семирічних.

Достатньо лише заплющити очі, й люди відкриваються. Біль на губі, лікті… А в думках нестерпний вир:

«Тато чудовисько… Оскаженів… Вдарив… Болить… Ні-і-і-і, я ж не винна… Мама забрала пляшку… Чудовисько. Ні-і-і… це не тато. Це якась істота. Він нас любить. Любить. Тато точно нас любить. Він казав це. Боляче… губа. Холодно… Я не повернуся».

Я підійшов до неї й мовчки поклав на її крихітні плечі свою куртку. Вайде злякано обернулася й завила гучніше…

З того дня я почав заходити до їхньої крамниці щомісяця. Я все одно потребував порошок онейрону для медитацій. Хм-м… Тепер я запам’ятав назву? Я завжди казав оронею — поширена бридота, що очищує голову до порожнечі. А її батько знав, що я хлопчик із сусіднього маєтку пана, й розумів, що мені потрібно. Та торік якраз перед моїм вступом за прилавком стояла Вайде. І вона дала мені те, що я просив… та дозування оронеї зовсім відрізнялося. Я знепритомнів на три дні.

Коли отямився, мачуха сказала, що я помер, а тоді нізвідки з’явилося три пухнасті клубочки й моя посиніла шкіра стала теплою. Ніхто не зміг пояснити, що це, та вони всюди скакали за мною й стали невід’ємною частиною мого життя.

А Вайде… я щиро хотів, щоб вона не зламалася ще більше. Я пропонував їй утекти кожного року, та лише коли їй стукнуло двадцять, вона попросила допомогти з академією. І я з радістю підлаштував би все, щоб вона вступила сюди, та ті маленькі ненажери різко вийшли з-під контролю…

Вайде заслуговувала на щастя, тож я дав їй шанс ще під час першої зустрічі. Я пам’ятав, як тієї ночі трусилася її губа. Сльози на її личку заболіли десь глибоко в мені. Я мусив дати їй надію, вчепитися за щось… І в її голівці само собою з’явилося:

«Помилка. Тато не хотів нас кривдити. Це я. Моя магія. Через неї люди помиляються».

Її плечі вмить перестали тремтіти, вологі повіки завмерли.

Я все владнав. Принаймні так думав тоді, але… Чорт забирай, як же щодня шкодую, що змусив її прийняти брехню за істину. Я стільки разів намагався зняти це безглуздя, але воно вкорінилося намертво… Стало єдиною правдою.

Ця помилка потягла за собою інші. Зараз я стояв навпроти її батька. Він поклав на прилавок замовлення:

— Як завжди двадцять восьмого, проте я думав: ти більше не прийдеш, якщо Вайде тут немає… Ти ж уже вкрав мою доньку.

У його голові вирувало стільки брудних здогадів. Я знову притупив його агресію старим способом. Поки що не хотів ризикувати методами магічного впливу за принципом кодування алкоголіків. Якщо зірве… краще про це не думати.

— Вайде обов’язково повернеться, коли вас тут не стане, — мовив я.

Його очі вмить потемніли, а я продовжив:

— Невдовзі ви з дружиною виїдете за кордон і почнете нове життя. Якомога далі від неї. Мої люди шукають зараз шматок землі з будинком. Як тільки все підготують, ви сядете на човен і більше ніколи не повернетеся.

— Навіщо це тобі?

— Ви й ваша дружина — пухлина, і я збираюся позбавити Вайде її.

Їй залишилося лише повірити, що вони житимуть добре без неї. Лише без неї. Щоб відпустити й забути. Кращого способу вирішити це не існувало.

Вона не може дізнатися, що її рушій, мотивація всього клятого життя ніколи не приведе її до бажаного, бо Вайде ні в чому не винна.

Оповідь Златана 6

Нарешті настав вівторок тридцятого вересня. Я побачив у класі наших воїтельок. З видимими подряпинами, але за однією партою. Кіпрія роздратовано постукала пальцем по записнику.

— Виділений вам час не вийшов. Чого приперлися? — запитав я.

— Я не хотіла, але Вайде рвалася вчитися. Напевно, їй набридли розмови про тупоголових чоловіків і ванни, яких вона ніколи не бачила. Я, звісно, розуміла, що наявність у моїх апартаментах удома трьох ван — перебір, але щоб у звичайних людей не було жодної. У них бочки з лійками, краник повертаєш, і вода біжить, — її очі округлилися від жаху. — А як же покиснути кілька годин?

— Кому ти це кажеш? — почав Люсьєн. — Учитель ходив усі ці дні до чоловічої купальні, хоча в нього є ванна кімната.

Ну мені є що показати та й бачити чоловічі сраки так по-домашньому. Усе, як на роботі.

— Гаразд, я вітаю вас із завершенням першої чверті. Пишаюся вами, завтра ви отримаєте свої картонки й зможете оцінити свій прогрес. І поки не забув: після кожної чверті, окрім першої, відбуваються різні тематичні вечірки, куди приїжджають впливові люди. Але далеко не всі заходи справді важливі, тому що ніхто не захоче їздити до вас щомісяця.

— То яка тема першого заходу? — запитала Вайде.

— Вечір втрачених спогадів.

Усі заблимали очима.

— Це дегустація різних спиртних напоїв. Її організовують популярні виробники алкоголю для реклами. Туди здебільшого приходять майстри справи й алкаші… А таким юним і неприборканим серцям, як ви, краще туди не ходити. Принаймні так кажуть інші керівники. 

Більшість зацікавлено зосередилася на мені.

— Але… я вам дозволяю, якщо до понеділка ви зможете мене здивувати.

Селеста вхопила Вайде за обличчя, розтягуючи її щоки в різні боки:

— Ми тепер най-най-найкращі подруги, — її золоті брови грайливо підскакали. — Ви здивовані?

Кіпрія аж голову повернула у вікно.

— Зрозуміло, хто в нас тут хоче найбільше напитися, — безпристрасно відповів я.

А тоді за одноманітною балаканиною ми закінчили цей день. На картонках воїтельок нічого не змінилося. І жодних зачіпок не знайшлося.

— То що ти помітила? — зацікавлено запитав я в Кіпрії, що несподівано завітала до моєї спальні пізнього вечора.

— Коли ви щось запитуєте в групи — Вайде перша, на кого ви дивитеся. А ще ви так ніжно торкалися її обличчя після бійки…

— Я не це питав, — роздратовано перебив. — Ти знаєш щось про зниклих дівчат?

— Детективе Золане, я ненавиджу, коли мене використовують. З цього почалася моя дружба з Крістен. Зараз у нас домовленість: вона не лізе у сферу боїв, а я — в розслідування.

— Вона цікавиться зникненнями чи серйозно розслідує?

— Чому та нарциска вступила до Елізіуму, якщо вже має професію й зв’язки? Вона відома як приватний детектив.

Сказала та, котра нещодавно лаялася з Крістен за чоловіка. Але якщо справа в почуттях, то чому вона не попросила мене дати їй рекомендацію, щоб вчитися поряд з братом та сестрою. Я глибоко вдихнув. Ця бестія підкинула мені клопіт, щоб самій бавитися моєю справою.

— Дякую, що допомогли мені з позовом Балайрі. Натомість я не розповідатиму про вашу симпатію до Вайде, — рушила до дверей і звідти прошепотіла: — Викрадачі знають, що ви їх шукаєте.

Вона швиденько втекла. Отак допомагай, а тебе ще й шантажують. Ніжно тримав… А що я мав відірвати їй голову, чи що?

Оповідь Вайде 9

Златан вів групу коридорами академії. Старшокурсники кидалися в розсип, намагаючись знайти аудиторії згідно з індивідуальним розкладом. Наступного року нас чекає те саме? Учитель різко зупинився навпроти дверей з табличкою з написом: «Пекло».

Я згадала його обіцянку після вступу, а він мовив:

— Темою другої чверті є пізнання себе. Ласкаво просимо до пекла.

Він відчинив двері, а я тамувала подих, очікуючи побачити там щось жахливе. Але… стіни виявилися розписаними білими хмарами на блакитному тлі. Їх по колу підпирали м’які крісла з охайно складеними пледами. По центру стояв хрестовий стіл усередині якого визирала безліч склянок різної форми й розмірів і навіть декілька затишних керамічних чашок. А на горі вільно почувалися пляшки. Златан почав водити по них рукою:

— Вино, віскі, бренді, горілка, компот, сік, — опустив палець нижче. — Серветки, заспокійливі. Можете пити, якщо відчуваєте потребу, й не зважайте на мене. Я сам не п’ю принципово, — гупнув папку з нашими картонками об стіл, а тоді показав на стіну. — Ознайомтеся з правилами пекла.

Усі повернулися. Там висіла рамка з пунктами:

«1. Не змішувати алкоголь із заспокійливими.

2. Ніяких інтимних дотиків.

3. Усе почуте залишається в цій кімнаті.

4. Ти маєш право сказати: «Не хочу про це говорити» — і не маєш права тиснути на іншого…»

Згодом усі зайняли зручні місця. Селеста впала поряд зі мною в одне крісло й вкрила нас пледом. Настрій групи здавався надто піднесеним, а я відчувала тривогу. Схоже, кімната називається пеклом тому, що нас вивернуть.

— Учора я сказав, що пишаюся вами, — почав Містер Кам’яне Обличчя, — це не тому, що ви зрілі й ґрунтовно виконували завдання. Ні. Дехто навіть не наблизився до того, чого хоче…

Він читав?

— Ви збрехали! Обіцяли, що це лише для нас! — сердито крикнув Себа, що сидів праворуч від нас.

Спалахнув шепіт. Селеста мовчки похила голову до моїх грудей. Я обвела поглядом одногрупників. Лише Кіпрія не обурилася:

— Чого це раптом всі такі ображені, якщо ми вголос проговорювали те, що писали? На злодієві шапка горить.

Навіть якщо нам нічого було приховувати, він підірвав довіру. Але ніхто не наважився сказати цього вголос.

Златан подав Себі картку:

— Оскільки ти в нас найкрикливіший, то читай. Я беріг це десять років.

Останні два слова пролунали якось інакше — без гордині.

— Вирішили показати нам своє бездоганно сформоване бажання? — тихо прошипіла Селеста.

Вираз Себи вмить змінився збентеженням:

— Це картонка Вівієн Лайєр.

Тієї дівчини з портрета мертвих, навпроти якої тоді зупинився вчитель? Шия Златана втягнулася в плечі, погляд опустився. Він схрестив руки на грудях.

Себа підняв віконце:

— «Перше вересня: не хочу жити», — глянув вище, на внутрішньому боці віконця також було щось написано: — «Вона гучно зі сміхом розповідала, як мріє успадкувати бабусину індустрію моди».

Внутрішні куточки брів Златана піднялися й зсунулися докупи. Себа почав відкривати віконце за віконцем:

— «Не хочу жити», «не хочу жити»… «П’яте вересня: не хочу жити», — перевів погляд вище: — «Цього дня вона погодилася зустрічатися зі мною».

Містер Кам’яне Обличчя вже не здавався таким міцним. Його носогубні складки стали глибшими та чіткішими, а губи щільно стиснулися. Себа шарудів картоном:

— «Дванадцяте вересня. Не знаю. Я заплуталася. Златан — хороший хлопець, він змусив мене щиро сміятися, вперше за декілька років я відчула себе живою…

Златана звів очі на мене, та дивився в порожнечу. Плечі, що завжди трималися рівно, осунулися.

— «…а тоді ми зайнялися сексом, і я згадала: я всього-на-всього лялька».

Себа простягнув вчителю картку назад, але Златан її не взяв:

— Читай далі, — він узяв паузу. Слова здавалися здавленими. — Там вище є моя замітка.

— «Я почувався добре поряд із нею й не втримався від поцілунку. Вона так палко відповідала, що ми зайнялися коханням. А після довго лежали в обіймах одне одного. Не було жодної видимої ознаки, що вона цього не хотіла».

Себа глибоко вдихнув і проглядав далі:

— З тринадцятого до дев’ятнадцятого знову «не хочу жити». Двадцяте. «Хочу, щоб Златан замовк. Після вчорашнього благословення бабусі більше не можу слухати про його кохання», — спрямував увагу трохи вище. — «Вона здавалася щасливою».

Одна з дівчат потяглася за серветками й почала витирати сльози. Кілька шурхотів картону, й Себа сказав:

— Двадцять дев’яте не заповнене нею. А вчитель написав: «Цього дня я знайшов її з перерізаними венами».

Запала гробова тиша. Златан заплющив очі на кілька хвилин. Його міміка повільно повернулася до звичного кам’яного виразу. Спина випрямилася, він зиркнув на мене:

— Я пишаюся вами, бо принаймні ви всі хочете жити. А це я знайшов у її кімнаті й привласнив. Так склалося моє перше кохання, після якого я досі не зміг побудувати жодних стосунків.

Він облизав пересохлу губу:

— Майку, я звинувачую себе в смерті Вівієн, хоча розумію: вона не дала жодного приводу, щоб зрозуміти, що щось не так. Я почувався найщасливішим у світі, але для неї все складалося інакше. Забудь про свої бажання, хлопче, й запитай: чого насправді хоче твоя наречена.

Майк налякано зиркнув на Селесту, а Себа скочив на ноги й перевернув усі картонки, поки знайшов потрібну. По-звірськи видер кожне віконце, а тоді полегшено зітхнув і мовчки потягнувся за склянкою, наливаючи віскі.

Златан боляче усміхнувся:

— Як ви могли помітити в мене особистий підхід до даної теми. Я така ж жива людина, як і ви, і якщо я вже тут, то хочу зробити все не так, як мій керівник.

— А як щодо ваших звинувачень? Це правда? — запитав Кай.

Оповідь Златана 7

— А як щодо ваших звинувачень? Це правда? — запитав Кай.

Довго… я чекав цього питання значно раніше. Я дістав із кишені поліцейський жетон і виклав його на стіл:

— Що це означає?

Вайде відповіла одразу:

— Вас насправді не звільнили, усі звинувачення лише чутки, щоб ви могли працювати під прикриттям.

Але минув місяць, а я досі в глухому куті, ще й Снайпер не виходить на зв’язок. Офіційно цією справою займається він, але ми домовилися, що його нога сюди не ступить, поки я не скажу.

— Мені потрібна людина зі здібністю свідомості, — мовив я.

Стара схема підходила, але не виконавець. Відправляти до школи вчителем менталіста виглядало б занадто помітно.

— Ви не повинні ось так розповідати нам, хтось із нас може бути причетним до цього, — зауважив Майк.

— Усі в цій кімнаті, окрім Вайде, пройшли перевірку ще до вступних екзаменів, — пояснив я.

Мені потрібні потрясіння, мозковий штурм, свіжі думки… Будь-що. Частина студентів невдоволено поглянула на мене, а інша з недовірою на Вайде. Селеста закотила очі:

— Це тому, що її не записали до списків вступників.

А ці двоє доволі розумні…

— Гілеад Балайрі, — мов грім серед ясного неба, пролунало ім’я нового голови родини п’ятого сектору… з вуст Вайде. — Є ймовірність, що він може знати, хто це зробив, але мовчить через незаконність отримання інформації.

Господи, звідки вона його знає? Наші спадкоємці третього й четвертого секторів: двійнята Мортуна й Майк Крум спантеличено дивилися на Вайде, навіть вони, найімовірніше, досі не познайомилися з ним. Цей хлопець ще той шмат лайна. І він досі підозрюваний у загадковій смерті власного батька. Це навіть не належало до моєї юрисдикції, а я тоді так з ним зчепився. Добре, що лише словами.

— Він не підходить, — нарешті мовив я.

— А той блондин? — Селеста поглянула на Вайде. — Твоя здібність могла не спрацювати, бо він її вимкнув у голові.

Що це в них там трапилося?

— Який ще блондин? — крижаним голосом запитав я.

— Коли ми поверталися вночі з лазарету, то зустріли хлопця, який провів нас до кімнат, застерігаючи, що зникають дівчата. Він збирався проводити ще когось, — продовжила Селеста.

— Моя магія, ніколи не працювала на Гіла, тож, гадаю, і на всіх з подібною здібністю.

Якого…? Цей хлопець у світський простір не особливо виходить, але доволі близько знайомий із нею? Хто вона така?

— Звідки ти взагалі його знаєш? Він із вищої аристократії, — брови Селести піднялися, а тоді її зіниці звузилися. — Він же другокурсник, зниклі дівчата теж другокурсниці. В академії кілька осіб із такими здібностями. А якщо вони самі ведуть розслідування й захищають тутешніх дівчат?

— Балайрі твій хлопець? — примружившись, запитала Кіпрія. — Ти вже встигла зробити багато подвигів, але моті про тебе ніколи не пліткують.

— А що, сподобався? — обличчя Вайде вмить стало ворожим. — Не створюй собі нових проблем.

Вона так і не дала прямої відповіді. Проте зсув з мертвої точки відбувся… День закінчився не надто приємно. Я намагався уявити Вайде поряд із Гілеадом. У пам’яті спливали його крики… Нізащо не залишив би їх наодинці. Клацання вирвало з роздумів. Ненавиджу своїх колег, ну невже ті виродки не могли нічого не купувати? Ні, їм кортіло дістати з-за кордону цю дорогущу малину, навіть вид якої не знали. Закладаюся, вона отруйна.

Я висипав на неї коробку сушеної сарани:

— Твоя їжа закінчилася, завтра поголодуєш, а там, якщо надійде повідомлення від Снайпера, то я так і бути, зайду до крамниці, — очі кололи перестиглі плоди. — Але тобі варто подумати над тим, щоб вмерти чи почати доглядати за собою самотужки.

І в суботу ввечері я отримав повідомлення від напарника й вирушив у місто, зіштовхнувшись у коридорі з заклопотаною Селестою.

Зустрівся з напарником у крамниці. Я взяв більше сушених комах для тієї ненажери й ми сіли за столик. Нам швидко принесли кави та глек із водою, я радо розглядав рваний шрам на все око Снайпера.

— Аж так скучив за мною? — запитав він, копирсаючись у моїй свідомості, щоб не витрачати час на пояснення всього, що трапилося.

— Не тягни кота за яйця, я помираю від цікавості.

Я законсервував будинок і продавця, тоді мій напарник розпочав:

— Вона родом із п’ятого сектора, її будинок зовсім поруч із Балайрі. Родина Ерро складається з трьох осіб: чоловік, дружина й донька. Годуються крамницею з елементарними магічними рослинами. Сам Гілеад — постійний клієнт, він щомісяця купує порошок для медитацій. Ще він частенько забирав Вайде, щоб вона йому з чимось допомагала, але батьки не знають, з чим. Їх цікавив лише прибуток.

Я почав потроху вливати в себе воду прямо з глека. Снайпер продовжував:

— Батько прикладається до пляшки вечорами після роботи. Радше алкаш, ніж алкоголік. А тоді напідпитку починає бушувати й лупцює дружину. Усе, як ми любимо. Доньку також бив. І до речі, твоя Вайде гарненька.

Я закотив очі, а він додав:

— Її батько вважає, що Гілеад зацікавлений у Вайде. Проте з того, що я побачив, я радше думаю, що він роками притуплює агресію в голові пияки. Але слідів не залишив.

«Масові смерті знайшов?» — подумки запитав я.

— Ні, я перевернув місцевий штаб, перетряс усі справи, та все чисто. Власне, це й забрало стільки часу. Та й з голів її батьків я можу тебе запевнити: вона доволі порядна дівчинка.

Снайпер виклав переді мною якийсь ланцюжковий браслет:

— Це не дозволить Гілеаду проникнути у твою свідомість.

— Ти знаєш мою позицію: я проти таких цяцьок. Таке носять ті, кому є що приховувати. Це мовби прохання, щоб мені залізли до голови.

— Ти сам запропонував штабу звинуватити себе в смерті трьох безвісти зниклих серійників, бо нам знадобилося виправдання для твого «звільнення», але ми справді це зробили.

— Але мене серйозно перевіряли, тож не думаю, що якийсь студент зможе щось знайти.

Він роздратовано сховав артефакт:

— Повернімося до красуні, якщо її здібність не має ефекту «зробив — і тримається», то теоретично це не вавка в її голові. Радіус… — Снайпер зітхнув, — убий не вірю, що хоч у когось може бути більшим за близнят Мортуна. Тоді темрява поглинула близько п’ятдесяти кілометрів. Хоча зараз вони вдвічі старші й теоретично сильніші.

Я повністю осушив весь глек.

— А за моє проживання травми навіть нічого не скажеш?

— Ти про ту писанину? Господи, поклади Вайде до свого ліжка й зрозумієш, що тобі вже немає над чим працювати.

— То вона мені подобається? — спантеличено запитав я.

Оповідь Вайде 10

Себа читав мені вголос книгу про ведення підприємницької діяльності. Насправді ці знання знадобляться йому, але думка про те, що він робить це для мене, тішила його. За всі наші посиденьки я зрозуміла: Себастьян збрехав про те, що хоче успадкувати батькову справу. На тлі Майка, який цим живе, це дуже помітно.

Він відкинув книгу:

— Сьогодні на обіді говорив зі знайомим другокурсником. Він сказав, що зараз у них майже всі предмети пов’язані зі здібністю. Також є вибіркові дисципліни, зокрема «Методологія безпечного чаклунства». Запишемося на неї разом?

Я кивнула. Так Себа заспокоював: почекай нещасний рік — і твої проблеми з магією вирішаться. Його очі вмить засяяли, він звівся на ноги та вхопив мене за передпліччя:

— Ходімо, дещо покажу.

Ми прийшли до кімнати для відпочинку. Себа підняв кришку фортепіано й сів перед інструментом. Його пальці бережно торкнулися клавіш, і він заграв. Рухлива, але не занадто швидка, не весела й не сумна музика розлилася довкола. А тоді Себа різко зупинився й повернувся до мене:

— Батько поставив це тут для неї. Як тільки ми народилися, він вирішив, що вона займатиметься цим. Це відповідне заняття для хорошої дружини. А я підглядав крадькома, як вона грає.

Себа взяв мене за долоню й втупив у неї погляд:

— Можливо, тому що мені забороняли, я так сильно захотів навчитися, але це справді робить мене щасливим. Так я почуваюся живим, — підвів очі. — Підхід Елізіуму унікальний і неймовірно цінний, але… родини відправляють своїх дітей для престижу, а не їхніх бажань.

Селеста влетіла всередину з криком:

— Вайде, швидше! — вона побачила нас і завмерла, а тоді зморщила носа: — Пішли, я не робитиму цього сама. Мені страшно.

Вона вхопила мене, і ми пішли до кімнати Златана.

— Коли він їхав, то обмовився місцем. Отже, у нас є кілька годин.

— Для чого?

Умить її вираз спорожнів, Селеста поклала долоню на дверний замок, годинник на її руці клацнув, і вона спокійно відчинила.

— Як для чого? Здивувати його. І я відкрила двері за допомогою здібності. Коли моя темрява поглинає щось, то цього не існує, тож я можу відкрити будь-які двері.

Ми завалилися в спальню. Погляд одразу впав на кілька пагонів хижої малини біля вікна. Майже всі ягоди переспіли й навіть деякі зацвіли. Я підійшла й побачила, що ґрунт

сухий.

— Бідолашна, — прошепотіла я і почала обривати плоди на землю в горщику.

Селеста приєдналася:

— А нащо ми це робимо?

— Бо її власник знущається з неї.

Запліснявілі голівки довелося обірвати повністю, бо ті почали гнити. А от зі стиглою малиною я не знала, що робити. Я то зірвала її в жменю, але класти до горщика не поспішала.

— Вона, мабуть, отруйна, тому він за нею й не доглядає, — застерегла Селеста.

— Гадаю, тоді з’явився б висип від контакту, — я роздавила одну ягоду, і сік розтікся по долоні. — Ні, вона не отруйна.

Селеста згребла половину плодів із моєї долоні:

— Тоді ми її з’їмо.

Ми так і зробили. Вона дістала з кишені мереживні червоні труси.

— Ні-і-і, — протягла я.

— Та-а-ак, — радісно заперечила Селеста. — Вони не ношені, якщо що.

А тоді вона виклала їх на люстрі так, щоб вони одразу виділялися зі входу.

— Усе, пішли.

— Ти йди, я ще піділлю пагони, — мовила я.

Селеста пішла, я зайшла до кімнати багатіїв й уперше побачила ванну. Набрала води до глека й полила ґрунт, а далі в пам’яті спливли слова «кілька годин». Коли ще мені трапиться можливість?

Я не гаяла часу й набрала ванну. Швидко залізла й застогнала. Гарячий дотик рідини на шкірі неймовірно розслабляв. Тоді я взялася перенюхувати всі баночки. Деякі олії пахли особливо приємно, тож я потрішки налила кожної. І наостанок вирішила заодно й голову помити. Шампунь потрапив до ока. Запекло не по-дитячому. А тоді…

Мене вмила чоловіча рука. Усміхнений Златан дивився на мене згори мовчки, а погляд опустився до моїх грудей. Я одразу прикрилася руками й тоді побачила на пальці його лівої руки ті самі червоні труси…

— Продовжуй, — він впустив їх на табурет до мого одягу, — ти це згубила на моїй люстрі, — попрямував до виходу. — Не поспішай і воду після себе не зливай.

Оповідь Златана 8

Я не затягував з прогулянкою і якнайшвидше повернувся. Двері моєї кімнати виявилися відчиненими. Очікувано… У погляд врізалися пагони малини. Плоди не висіли на голівках. Я підійшов ближче й побачив, що земля волога.

Вона ожила? Я не торкався плодів після того, як мене всього обсипало. Чомусь стало моторошно. Вона зжере мене вночі хоча б тому, що я так з нею поводився. Я відійшов до самих дверей, а якщо вона належить до магічних тварин? Голівки ж їдять. У цій кімнаті значно більше світла, може, це вплинуло.

Я почав витирати обличчя руками й побачив на люстрі якийсь клапоть тканини. Зняв його й розгорнув. Жіночі мереживні трусики червоного кольору. Перевіряти чи вони ношені я не став, але крутив їх на пальці. Двері ванної стояли злегка прочинені. Так жінки мене ще не запрошували.

Увійшов і одразу завмер… Оголені плечі визирали з-за міді. Чомусь я був певен, що тут бешкетуватиме Вайде. Може, я хотів побачити саме її… А вона навіть не помітила. Тонкі пальці терли очі, напевно, туди потрапив шампунь. Я без жодних вагань чи докорів сумління зачерпнув води й вмив її.

Вайде заціпеніла, лише груди напружено здіймалися. Смагляві, не надто великі, але округлі… Усе, як мені подобалося. Вона одразу розчервонілася й прикрилася. Така собі з неї звабниця вийшла, але моє обличчя більше мені не корилося: кутики губ летіли вгору.

— Продовжуй, — мовив я.

Бешкетниця поглянула на мою руку, де досі висіли її трусики, тепер не хотілося їх віддавати. Здавалося, вона вже пошкодувала про те, що влаштувала це. Я думав: вона мене боїться.

На табуреті лежав її одяг. Туди я й поклав білизну:

— Ти це згубила на моїй люстрі, — я одразу пішов. — Не поспішай і воду після себе не зливай.

Повернувшись до спальні, я згадав, що не зняв черевики. Зробив це й сів на масивне крісло в правому куті кімнати. Вона вийшла через кілька хвилин у моєму халаті з мокрим волоссям, а в руках купкою лежали скручені речі. Розгублено дивилася на мене:

— Одразу ж поверну вам халат після того, як моті його виперуть.

Вайде вдихнула, повільно видихнула й глибоко ковтнула повітря знову. Напевно, це техніка дихання 4-7-8.

— Не переймайся такими дрібницями, все гаразд. Я не гніваюся на тебе. Підійди.

Вона кумедно зморщила ніс і послухалася:

— Мені дуже шкода.

— Твої подряпини нарешті зійшли.

Вайде на мить озирнулася до горщика з малиною, а тоді знову поглянула на мене:

— То ви покараєте мене, чи я можу йти?

— На наступних вихідних ми поїдемо на галявину ромашок. Лише удвох. І там ти зробиш усе, що я скажу.

Вона кивнула й швидко втекла, а я повернувся до ванни, але Вайде її злила. От же ж, навіть води не дозволила торкнутися…