Раді Вас бачити!

Оповідь Вайде 1

Серцебиття пришвидшувалося. Ніколи не любила натовп, та коли він рідшав на іспитах — це означало одне: моя черга наближалася. Лікоть зводило дрібною судомою, а посічений ніс прострілював біль.

Коли я побачила три пункти вчора, то сміялася до плачу. Вони поставили першим екзаменом поєдинок, а життя віддубасило мене ще тиждень тому. Я мала втекти раніше…

Під звук ламання кісток відчайдушних вступників пальці самі тяглися до коси, щоб смикнути, та вхопили порожнечу: я втратила її ще чотири дні тому. Михей — екзаменатор сорока п’яти років — мені м’яко усміхнувся. Наші майбутні керівники утрьох сиділи в рядочок. Кожен за своїм столиком. І на першому лежала моя коса серед купи іншого мотлоху, який визначили достатньою жертвою. Я заплатила нею за змогу взяти участь у цій прелюдії найкращої академії континенту. Садистське правило, що вигадав Михей для безтитульних.

Він підняв косу, зазираючи мені у вічі, і вдихнув мій аромат. Та за що? Справді збоченець чи просто знущається? Чоловік розійшовся голосним сміхом:

— Шкода, що не можна давати рекомендації селянам.

Інші два вчителі й залишок вступників, що ще не мали двобою, зверхньо поглянули на нього, а він — на мене:

— Вайде, залишилося всього п’ятнадцять можливих пар, а оскільки ми допускаємо лише комбінації однієї статі, то варіантів у тебе ще менше. Ти проґавила всіх слабачок. Ці дівчата залишилися тут тому, що вони хочуть місива, — облизав губу. — Але я вже так загорівся бажанням взяти тебе до своєї групи. Люба, пройди всього перші два клятих іспити, а далі я все зроблю замість тебе.

Це погано чи добре? І яке ще добре? Мені потрібна була сусідня нікчемна академія, а не все це.

Містер Кам’яне Обличчя — екзаменатор, що сидів посередині, голосно мовив:

— Михею, ти ще не протверезів? Рекомендації дають найкращим навіть серед еліти. Уживання цього слова поряд із «селяни» нечуване приниження.

— Я три дні не пив, тож ще в житті не почувався таким тверезим. І, Златане, ти навіть зараз мене до нестями дратуєш.

Жінка за третім столом важко зітхнула.

— У країні закінчився алкоголь? — здивовано запитав Містер Кам’яне Обличчя.

— Ні, — Михей роздратовано хмикнув, — Вайде щось зробила з паролем від сейфа з випивкою, а потім із дверним замком. До сьогодні не міг вийти з будинку, а тоді злякався запізнюватися, бо директорка-сестра погрожувала закрити мене в коморі. А ти знаєш, вона це зробила б.

Нажахано похитував головою. Жінка обвела мене поглядом, а тоді, заплющивши очі, запитала:

— Михею, ти ж не викрав її й силою сюди притяг? І хто прикрасив її юне личко раною?

— Не знаю, — втомлено протягнув, підперши щоку долонею, — я пам’ятаю, як зайшов до бару, а тоді оп… — розвів руками, — я прокидаюся від вивернутого на мене супу, через два дні, а її коса лежала на комоді. Я пообіцяв їй іспит абсолютно п’яним.

Краще б я залишила його в тому провулку, нехай би злодюги зарізали. Через нього я запізнилася на вступні до того закладу, який могла потягти. Якби Михей не нагадав батька… жодне співчуття не прокинулось би. Я б не залишилася його доглядати й не приперлася б сюди, щоб мене викинули звідси мішком плоті.

А-а-а-а… Гіл мене приб’є. За те, що відрізала волосся заради чужих грошей, щоб вступити до академії, в яку він, очевидно, не хотів мене пускати.

Містер Кам’яне Обличчя завмер, вивчаючи мене.

— Селесто, — не відірвав погляду, — ти битимешся з цією дівкою з пластиром на носі. Покажи чого варта рекомендація.

Дівчина бездоганної вроди вибухнула криком, намотуючи золотий кучер на палець:

— Учителю! Ми цілий рік чекали, щоб зійтися в поєдинку й перевірити, хто з нас із Крістен краща! — тицьнула на мене пальцем. — Гадаєте, в неї лише обличчя таке? Ви самі сказали, що я з братом пройшли без іспиту, як і всі із рекомендацією, а тут ми маємо лише заробити рейтинг. То як по-вашому я маю зробити це з нею?

— Повністю згодна, — без жодних затримок підтримала я.

— На майданчик! — крикнув Златан.

І ми обидві послухалися. Трава під ногами виявилася липкою й слизькою. Кров залила її ще під час першого поєдинку, а зараз мав відбутися сто сорок сьомий.

— Мене винесуть уперед ногами? — запитала я.

— Тебе винесуть уперед ногами, — азартно відповіла Селеста.

Я ступила крок назад. За статурою ми схожі: середнього зросту, трохи хлопчачими плечима… але її м’язи на ногах ледь не в півтора раза об’ємніші за мої, що помітно навіть крізь її штани. Ними вона й зверне мені шию. Я глибоко вдихнула. Кисень, мені потрібно більше… ще більше. Стукіт власного серця пульсував десь у вухах. Бух, бух… кожного разу швидше.

Аристократка спостерігала за мною, як істинний хижак. Без зловтіхи, вона не збиралася гратися, лише полювати. Такі найнебезпечніші. Мить і її нога замахнулася до моєї голови, мов сокира. Після такого струсом мозку не обходяться… Я не поворухнулася. Кінцівка свиснула наді мною. Селеста ледь втримала рівновагу й швидко опустила ногу та замахнулася лівою. Зараз заб’є, покладе до землі… Знову промазала.

Повітря просякло напругою. Усі погляди прикувало до нас. Крізь стукіт мого серця пробився молодий чоловічий голос:

— Зберися!

Я заплющила очі. Це точно не до мене. Мама так не сказала б, вона забилася б у куток і плакала б, поки батько копав би її ногами. Це я винна. Повітря біля вуха потепліло від

невдалого помаху. Я у всьому винна. Він такий через мене. Це моя магія змушувала його помилятися. Вітер колихався від ненанесених ударів понад моїм обличчям, шиєю… можливо, десь ще, де шкіру прикривала тканина.

Тепер я далеко, батько не торкнеться пляшки, не вдарить маму чи мене. Йому стане краще, а я не повернуся, поки не стану сильною й не навчуся це контролювати. Думки виром колихалися в голові, мов на петлі. Мені потрібна ця академія. Елізіум. Якщо тут не зможуть мене навчити — ніхто не зможе. Байдуже на аристократок з рекомендацією, зверхність, жорстокість… Я отримаю все необхідне, щоб приборкати себе.

Звук падіння тіла. Тихий, та я здатна почути щось подібне далеко, тому що чула його щодня. Туша під назвою «жінка» хилиться до землі, а тоді з вуст виривається тихий схлип, або благання зупинитися. Саме так моя матір валилася до землі.

Селеста заплакала:

— Щоб тобі, стерво.

Я розплющила очі й побачила, як вона била долонями по брудній траві.

Оповідь Златана 1

Крістен з невимовно спокійним обличчям читала газету, навіть не поглянувши на сестру, мов ще тиждень тому не просила мене врятувати двійнят від психопата. Я не хотів ускладнювати собі життя двадцятирічними представниками найскандальнішої родини елітних аристократів. Але що вдієш? Робота в мене така — рятувати.

Селеста вдруге не влучила. Занадто розсердилася? Якби ж вона так не залежала від конкуренції з Крістен. Ну подумаєш, батько нагуляв, притяг додому й назвав рівною. У кожному заможному будинку є кілька байстрюків. Звісно, не всі щодня займають перші шпальти, проте кожен знає: якщо в газетах пишуть лише про Мортуна — у світі нічого не відбувається.

— Зберися! — крикнув Себа двійняшці.

Те дурне дівчисько з пластиром на носі бездумно заплющило очі. Її ледь помітно трусило, можливо, вона заціпеніла від страху. Мені слід зупинити двобій? Я піддався гордості й відправив хижачку проти нічим не примітної дівчинки.

Промазала втретє. Вчетверте. Вп’яте. Очі брешуть мені? Я повернувся до Михея:

— Що це за фокуси?

— Моя магія пов’язана зі збором інформації, я не здатен зробити нічого подібного.

— Але це поєдинок без магії.

— А ти певен, що золотий кучерик піддана впливу магії, а не хибить? Можеш якось це довести? — вказав пальцем на артефакт. — Нічого не спрацювало, отже, все чисто.

Селеста крутилася довкола Вайде, розмахуючи кінцівками, та вдарити себе виявилося для неї легше, ніж сільську і без того побиту дівчину. Смаглява шкіра, темно-русяве, розсипане волосся завдовжки по вилиці. Нічого особливо. Вона ніхто й звати її ніяк, то чому прилад не працює?

Принцип… Артефакти здебільшого реагують на свідомість, а не на магію. Цей мотлох банально не виявив потрібної комбінації. Можливо, Вайде використовує її несвідомо,

або не знає, в який саме момент це робить. Я прискіпливо почав вивчати кожен рух Селести. Не так поставила ногу. Коліно зігнулося нижче… Лікоть пішов у бік… Вона помилялася в основах кожен раз. Можна не помилитися, та зробити це щоразу — не-ре-аль-но.

Селеста безсило впала на траву. По її щоках покотилися сльози:

— Щоб тобі, стерво.

Вайде нарешті розплющила очі й дивилася на суперницю з жалем. Селеста закипіла до краю й почала гамселити руками по землі. Простір поглинула абсолютна тиша. Вайде перемогла без жодного дотику.

— Ха-ха-ха, — прямо мені в обличчя реготав Михей. — Ось, чого варті ваші рекомендації.

Я розлючено поглянув на Вайде, вона аж сіпнулася, наче подумала, що я накинуся на неї.

— Дисклафі… дисла… тисклаф… — язик переплітався в макраме, поки я намагався вимовити слово «дискваліфіковано», яке в моїй голові вже лежало по складах: — Ти дес-ква…

— Правильно, Златане, жаба каже ква, — перебив мене Михей, — але якщо серйозно, то це схоже на інсульт.

— Мені всього тридцять. Який інсульт?

— У тебе все обличчя розчервонілося, — ліворуч пролунав стривожений голос Клавдії. — З тобою справді все гаразд?

Чому всі мої колеги не можуть поводитися так, як вона? Я глибоко вдихнув і спробував знову:

— Це дівчисько змахва… змухю… — я гепнув кулаком по столу. — Іди, готуйся до тесту, там магія не допоможе. Наступна пара.

Оповідь Вайде 2

Хоч Містер Кам’яне Обличчя вигнав мене, та я чекала Михея до самого завершення. Зрештою, до тесту допустили сто п’ятдесят трьох. Усіх, хто виграв чи отримав рекомендації, й навіть тих, хто добре бився, але програв.

Коли ми повернулися до його будинку, він виклав переді мною грубезну папку:

— Тут тисяча питань, які траплятимуться завтра у випадковій комбінації, тож вивчи всі.

— Який сенс давати вступникам відповіді?

Михей хижо посміхнувся:

— А ніхто їх і не дає, тобі пощастило, що я їх складав. Але якщо хтось дізнається про це, то тебе цього разу точно дискваліфікують. І не потрібно робити навмисних помилок. Повір, ті виродки не помиляються. А ще не гай час на пошук закономірностей, тут немає легкого шляху. Треба знати.

Ми перекусили, і я взялася вчити. Година, друга, а Михей досі копошився в паперах.

— Закони магії, побудова артефактів… міфічні тварини й рослини, — я гупнула папкою по столу. — Це все не може знати одна людина.

— Справді? Але я написав це з голови й все до останнього є правдою. Моя пам’ять — дивна річ, вона водночас безмежна й пласка.

— Що ти шукаєш? Можливо, я це бачила, — моя брова роздратовано засіпалася. — Чи ти знову намагаєшся знайти комбінацію для сейфа?

— На початку літа я почав список з рекомендованими від мене, а тепер не можу його знайти. А я не те, що імен не пам’ятаю, а навіть їх кількості. Але мені потрібно знати, скільки з тридцяти місць у мене лишилося, щоб не проґавити тебе.

Я повернулася до науки. Це все давалося надто важко. У сільських школах навчають лише читання, математики та письма. Я намагалася зосередитися на артефактах, бо про них не знала абсолютно нічого.

Михей завмер, втупившись у мій ніс. Упав поряд, почав лізти до мого обличчя й віддирати пластир. Я брикалася й сичала, мов гадюка, але він все одно це зробив. Прискіпливо дивився на рану:

— Це я тебе погладив? Бушував?

— Ні.

— Не бреши, я гнила людина, через ломку ще й не таке можу зробити.

— Ти мене не бив.

— Тоді хто скривдив таку гарну дівчину? Я зверну йому шию.

— Мій батько.

Михей завмер, важко ковтнув, наче впізнав щось близьке, і кліпнувши, погладив мене по голові:

— Твої світло-карі очі добрі… Схожа на мою доньку. Ти не казала, що врятувала мене, та я зчитую це з твоєї поведінки. Ось така моя магія. Про свою не розповідай. Не можна довіряти чоловікам, у сім’ях яких батько бив матір — такі хворачки в спадок передаються.

Я нічого не відповіла, а він пішов спати, не знайшовши того, що шукав. Я ще довго вчила й заснула за столом. Уранці пробіглася поспіхом по кількох десятках питань, і ми поїхали каретою до академії… Усіх вступників зігнали до однієї кімнати й посадили рядами зовсім поряд.

— У вас є година, проте… — почала екзаменаторка, — усім відомо про тенденцію написання тестів без жодної помилки, а місць усього сто, тож час складання також впливає, а прохідного балу немає. Є лише рейтинг. Кваптеся, але не занадто.

На кожен ряд вчителі байдуже покидали пачки з листами питань. Вступники самі їх роздали між собою, і якийсь золотоволосий юнак, що сидів поруч, навіть люб’язно поклав

мені аркуш:

— Цей варіант легший, тут наче немає нічого про артефакти. З ними навіть мені складно, — прошепотів на вухо.

Зараза… Я змогла вивчити лише близько ста питань… і всі вони стосувались артефактів.

Хлопець штурхнув мене в плече:

— Ти побіліла, тобі зле?

Я поглянула в блакитні очі, на які спадали кучері. І де ти взявся на мою голову?

— Почали, — пролунав суворий голос Містера Кам’яне Обличчя.

Лише від цього звуку моє серце закалатало, як навіжене. Усе ж добре, що він такий моторошний. Але ці вступники страшніші — вони моя загроза. Ці люди відберуть у мене майбутнє, і я не зможу повернутися до мами.

Погляд торкнувся аркуша:

«Що заважає використовувати здібність?

А. розсіяна увага

Б. емоції

В. закон збереження енергії

Г. ентропія

Ґ. індивідуальні причини»

Легкі питання… Та тут кожне… Паніка має спрямуватися на вступників. Не впевнена, пропускаю і йду далі. З наступними легше не стало, та все ж я щось та й відмічала. А от олівець у руках юнака поряд обводив точно й швидко. На мить він завмер і на полях свого листа вивів по повітрю цифру один, а тоді літеру «Г». Отже, нижче, або вище. Нехай буде «закон». Хлопче, мені тебе шкода, справді. Він швидко закінчив зі своїм і йшов по моїх питаннях. Я чесно вірила у щирість його намірів, та не спроможність вірно передати інформацію.

На сьомому такому підказуванні важка книга влетіла йому в щоку. Його голову повернуло до мене, він не видав жодної емоції, лише повільно поглянув уперед. Містер Кам’яне Обличчя вибухнув:

— Себо! Здавай роботу, поки я тобі шию не звернув.

Хлопець одразу встав, пройшов понад іншими й залишив свою роботу на столі. За ним миттєво кидалися інші. Я повернулася до питань. За наступні десять хвилин усі, крім мене, здали аркуші. А я лічилкою гадала відповіді на те, чого не знала.

— Досить, здавай! — гаркнув Містер Кам’яне Обличчя.

Я підвела голову й поглянула на годинник:

— У мене ще сім хвилин.

Його брова засіпалася, а я продовжила й невдовзі здала рівно тоді, коли закінчилася година.

Оповідь Златана 2

Цей гівнюк… підказує їй. Я вхопив перше, що потрапило до рук, і жбурнув у нього. Себа й бровою не повів. Я накричав, змусив здавати роботу. Олівці зашаруділи напруженіше. Вступники галопом прямували за ним. Але тільки не вона. Вайде почувалася настільки впевнено, що гралася лічилками з питаннями й дотягла до самого завершення виділеного часу.

Це нарешті закінчилося, і Михей розпочав перевірку. Звісно ж, з її листка. Йому вистачало провести поглядом, щоб сказати оцінку.

— Та ти знущаєшся? Три? Лише три питання з тридцяти?

Бачити його обличчя — рідка насолода, що єхидно розливалася в мені. Так тобі й треба. Тоді він взяв аркуш Себи. Його зазвичай сп’янілі очі, які сьогодні знову здавалися тверезими, округлилися. Він провів поглядом по листку тричі:

— Нуль.

Кімната спалахнула шепотом, а я вирвав те неподобство з його пальців і переглядав сам. Неправильно, знову… цього навіть я не знаю… Здуріти. Я погрозливо повернувся до нього:

— Це якийсь бунт? Тобі сраку різками давно батько не шмагав?

— Не смішно, — ображено відповів Себа.

Голос Михея знову розрізав простір:

— Нуль, нуль, ще раз нуль, — говорив він про наступні роботи.

А тоді всі замовкли. Той п’яниця вже не казав уголос, а лише переглядав. Невдовзі відклав останній тест і заплющив очі на хвилину. Імена самі з’явилися на папері, і першою в списку стояла вона — Вайде з трьома нещасними балами.

Інші не дали жодної правильної відповіді. Вступники пройшли далі за часом здачі робіт. Як вона це зробила?

Оповідь Вайде 3

— Як ти це зробила?! — на підвищених тонах запитав Себа, після того як у людному коридорі, припер мене до стіни.

— Люди не чують, коли на них кричать.

— Напевно, Златан зробив правильно, коли вдарив. Таким, як ти, непотрібна допомога.

— Як я?

— Шахраям.

Я відштовхнула його:

— Ну вибач, не всім щастить ходити до хорошої школи. — Я потягла комір власної сорочки: — Та навіть настільки біла тканина — розкіш. Проте не сильна здібність, навіть злидарі народжуються з такими, тому що це природа, і зрештою усі багатії почалися з сильної магії. Але, знаєш, за нашими родами ніхто не слідкує, й ми народжуємося з бозна-чим, а потім ЦЕ нищить наші життя.

Відійшла вбік, зіштовхнувшись з кимось. Я відсторонено зупинилася й продовжила:

— Я не змогла зробити винятком навіть батька. Тому піду по головах, щоб хоч хтось мене навчив. Але сьогодні я цього не зробила, а лише змістила рейтинг на одне місце. Ви ж ідеальні, і все одно всі понаписували б однаково.

Груди, в які я впиралася, так і не зрушили, тож я підвела голову й побачила Містера кам’яне обличчя… Я нажахано відскочила із зойком. Він не повів і бровою, відкрив вуста, а тоді з його рота почало вириватися гучне хропіння. Учитель широко розмикав губи, щоб вхопити повітря, та не міг. Він швидко ліг на підлогу й задер голову. Себа кинувся до нього, роззявляючи щелепу:

— Язик запав. У когось є шпилька?

Златан його відштовхнув, і лише тоді я збагнула, що весь цей час стояла нерухомо. Учителя оточили знавці. Якась дівчина зняла брошку:

— Це підійде?

— Не чіпайте! — вигукнула я. — Він вдавився через мене. І ви також помилитеся, тому не чіпайте його. Ви зробите тільки гірше.

Рука Себи завмерла над прикрасою. Він різко скочив на ноги й зовсім не ніжно вхопив мене за талію, сунучи вперед, мов я дошка, а не людина:

— Який радіус?!

Я намагалася вирватися з хвату, та Себа виявився занадто сильним.

— Кожного разу різний, — пошепки відповіла.

І він нарешті зупинився.

— Що потрібно, щоб магія зупинилася?!

— Заспокоїтися.

— Прекрасно! Вдихай носом протягом чотирьох секунд, тоді затримка подиху на сім і видихай повільно протягом восьми, склавши губи в трубочку.

Вдих. Затримка. Видих.

— Ще раз.

Вдих, затримка, видих.

— І ще.

Вдих… затримка… видих. І серце перестало калатати у вухах. Стало спокійно. Я озирнулася й побачила, як Златан підняв спину. Увесь синій, він дивився на мене. Глибоко вдихав і помахав до мене пальцем.

Я підійшла, і він захрипів:

— Каталізатором твоєї здібності є страх?

— Пришвидшене серцебиття.

Його погляд на мить завмер десь далеко, а тоді він мовив:

— Зрозумів… Михей — клятий геній, який пропиває розум, а ти сама не розібралася, отже, ти не геній. Він тобі не допоможе. «Хоч хтось» не підійде.

І сама це знала, але зараз не знайшла жодної відповіді, тож мовчки пішла й посиділа в тиші, поки не настав час третього іспиту. Усі вступники дивилися на мене вороже, а екзаменатори сиділи в рядок, кожен за своїм столом. Заговорив Михей:

— У кожній групі є тридцять місць. Ті, хто мають рекомендації, будь ласка, підійдіть до свого вчителя.

Стільці зашаруділи. До екзаменаторки підійшло четверо, а до Містера Кам’яне Обличчя — троє: золотоволосі двійнята й шатен, якого я раніше не бачила. Михей озирнувся:

— А я нікого не обрав? — засміявся. — Ось чому я не знайшов список.

Заговорила екзаменаторка:

— У третього іспиту лише одне правило. Якщо ви підійшли до одного керівника, то інший уже не може вас узяти, тож добре подумайте, до кого хочете, і чи є у вас шанс. Переконайте нас, що ви потрібні групі.

Вступники одразу виструнчилися в черги. Михей кивав головою в бік, закликаючи підійти. Але якщо він і здатен мене чомусь навчити, то й так це зробить. Тож теоретично я нічого не втрачу, якщо навіть отримаю відмову від іншого вчителя. Тоді хто?

Та жінка з люб’язною усмішкою говорила з третім вступником, цього разу з села:

— Я засуджую «достатню жертву» Михея, натомість за яку він оплатить ваше навчання. Найгірше почати шлях нагору з нахлібництва. Наступний.

Залишився лише Містер Кам’яне Обличчя. Черга до нього вишикувалася моментально, та після п’ятьох відмов поспіль без розмови всі вирішили подумати ще. Я швидко підійшла, поки не передумала, та не встигла нічого сказати, як він вигукнув:

— Так!

Михей і вчителька спантеличено повернулися до нас. Я мимовільно усміхнулася, усе ж він не такий поганий, коли раптом мій керівник закліпав, мов щойно отямився:

— Тобто ні, я обмовився.

Моє обличчя закам’яніло. І справді, такий, як він, не міг захотіти мене до своєї групи. Магія сама брала для мене без дозволу, і я візьму, навіть якщо Златан не хоче.

— Ви сказали так і не можете забрати своє слово.

Він глибоко вдихнув:

— У такому разі поселення до гуртожитку через три дні. Ти шкодуватимеш про свій вибір кожен божий день. Я перетворю твоє життя на пекло.

— Будь ласка, зробіть це, — мовила я на прощання.

Оповідь Златана 3

Я зіштовхнувся із Вайде, ще здалеку почув, як вона сперечалася з Себою, та не думав, що це дівчисько ось так наскочить на мене.

— Я не змогла зробити винятком навіть батька.

Ці слова змусили мене завмерти. Можливо, це мій перший рік, перший набір, і я вперше вчитель, але я вже ВЧИТЕЛЬ. Попри іншу спеціалізацію. І я хотів допомагати молоді, бо Вівієн ніхто не допоміг.

— Тому піду по головах, щоб хоч хтось мене навчив. Але сьогодні я цього не зробила, а лише змістила рейтинг на одне місце. Ви ж ідеальні й все одно всі понаписували б однаково.

Вона навіть про це подумала… Вайде боролася за право навчатися дужче за всіх і, можливо, заслуговувала цього більше, ніж будь-хто з вступників. Вони йшли сюди заради статусу, хорошої роботи чи просто тому, що їм так веліли батьки…

Вайде зрозуміла, що перед нею стояв я, і відсахнулася. Налякано запищала. Я хотів сказати, що все добре, але щось пішло не так. Не можу дихати. Мій язик… Як же дратує. Тіло панічно намагалося ковтнути повітря. Тоді я зрозумів, що сам маю себе рятувати, тож ліг на підлогу й задер голову. Активував власну магію, зупиняючи час на ділянці легень. Зараз я не міг консервувати себе повністю. Навіть якщо поставлю таймер, язик не дістануть… Себа швидко кинувся мені на допомогу, він розумний хлопчик. Почав роззявляти мого рота, а там стало так сухо через здібність… Ну, нічого, він намагається зрозуміти, що трапилося…

— …у когось є шпилька?

Триндець, та він мене вбити вирішив. Магія дурила тіло, розтягувала той кисень, але цього не вистачить надовго. Скоро мене накриє, а єдине, що він зміг вигадати — це приколоти язик до губи? Я зібрав усі сили, що в мене залишилися, і відштовхнув його. Себа не заслуговує на рекомендацію. Сподіваюся, я спершу відкушу йому палець і тільки тоді здохну.

Якесь дівчисько зняло з піджака прикрасу. А язик став таким важким, з’явилося відчуття, наче він провалюється в горло, хоч зараз я консервував і його.

— Не чіпайте! — свідомість прорізав крик Вайде. — Він вдавився через мене. І ви також помилитеся, тому не чіпайте його. Ви зробите тільки гірше.

Помилка. Ось воно. Її здібність змушує помилятися інших настільки глобально, що це навіть такому базовому вмінню, як дихання, може перешкодити. Ці недоумки мене відпустили. В очах темніло, хоча б серце не билося по ребрах.

— Усе ж у нього інсульт, — виринув голос Клавдії.

Вакуум всередині вбивав, я перестав чути й швидко розконсервував язик і легені. Здається, я взагалі втратив свідомість, а тоді мене вирвав з пітьми нестерпний біль. Рука Клавдії лежала на моєму обличчі. Вона потягла щелепу вперед. Язик став на місце, і я глибоко вдихнув. Усередині пекло вогнем, та я вижив, як і завжди.

Вайде до біса небезпечна, так і геноцид ненароком можна влаштувати. Я за звичкою подумки почав перебирати справи смертей жителів у сільських районах… А тоді згадав, що не знаю, звідки вона.

Я сів і поглянув на неї. Наші погляди зустрілися, і я помахав пальцем. Лише зараз помітив, що її очі світло-карі. Таке відчуття, наче в роті повно піску такого ж кольору. Вона напружено випрямилася поряд зі мною.

— Каталізатором твоєї магії є страх?

Я страшенно хотів води, але мав отримати відповідь. Можливо, її здібність провокувала навіть не одна емоція.

— Пришвидшене серцебиття, — без вагань пояснила вона.

Вайде навіть бази не знала? Мій погляд зосередився на її носі. Вона стільки використовувала магію, та ознак хоч якоїсь ціни я не помітив. Невже це рани на тілі? Хоча це логічно, якщо Селеста не змогла її вдарити, то ніхто не зміг би.

— Зрозумів… «Хоч хтось» не підійде.

Я намагався сказати, що візьму її під своє крило, та вона пішла раніше, навіть не вибачившись. Шкідливе дівчисько. Бісова скалка в сраці… Я вдоволено усміхнувся. Люблю оточувати себе дратівливими людьми, хоча мене все виводить. Це вже стало звичкою. Інакше здібність не активувати. Я підвівся й зайшов до порожньої учительської. Підняв глек з водою й осушив до дна літрів три. Якби ще ціна не кусалася. Де б ще знайти щось попити?

Наступний іспит ми розпочали через годину. Після оголошення правил до мене вишикувалася найбільша черга. Попри скандал з моїм звільненням зі слідчого відділу, молодь бачила в мені мене: людину, що жила у своєму кабінеті. Першою стояла дівчина, що знімала брошку.

— Ні, — без жодних пояснень.

Відмови посипалися, і вступники відступили, тоді підійшла вона.

— Так! — швидко вигукнув я, щоб випередити її магію.

Усі вирячилися на мене. У Михея розповзлася така мармиза, що я не витримав і вирішив усе спихнути на здібність дівчини. Вайде одразу засмутилася й завмерла, дивлячись мені у вічі. Ну ж бо, скажи, що вже запізно відмовлятися від власних слів. Вона навіть не кліпала, а тоді я побачив у світло-карих очах щось химерне:

— Ви… не можете забрати своє слово.

Я заледве стримав усмішку й награно ковтнув повітря:

— У такому разі поселення до гуртожитку через три дні. Ти шкодуватимеш про свій вибір кожен божий день. Я перетворю твоє життя на пекло.

Власне, я збирався казати це всім учням, але не очікував, що хтось відповість настільки солодко:

— Будь ласка, зробіть це.

Чорт… хочу працювати з нею. Мені все одно потрібні студентки під прикриттям. Але ті дівчата аристократки, тож не знаю, чи вона підійде.

Вступники набралися сміливості й знову почали підходити. Я казав «так» за трьома критеріями: без сумніву в очах, з рівною поставою, наявність імені в моєму списку. А таких виявилося близько сорока, але до останнього екзамену дійшло менше. Та й не всі ж ішли до мене, бо я не розмовляв. У цьому не було необхідності, я ж заздалегідь дізнався все про кожного вступника… Окрім Вайде, вона з’явилася нізвідки.

І так у моїй групі стало рівно двадцять осіб. Мені сподобалося, що керівники живуть у гуртожитку поряд зі студентами. Я зайшов до своєї кімнати. Величезна, звісно, я заздалегідь мав усі плани будівель академії й знав, що лише моя спальня матиме двадцять квадратів, але… Ліжко й те двоспальне. Це, звичайно, не мій диван у невеличкому кабінеті, але мало бути комфортно.

Я підійшов до письмового столу, мої речі вже привезли й навіть розклали так, як я звик. Погляд упав на акуратно заправлений у металеву рамку аркуш паперу. Дістав перше-ліпше перо, вмочив у чорнило й написав:

«Знайди місце проживання Вайде Ерро. Хочу знати про неї все. І перевір нещасні випадки поблизу: запав язик, вдавилася, наштовхнувся на ніж… Дай відповідь до першого вересня».

Власник іншої рамки з пари одразу ж отримав це повідомлення. Біля вікна у величезному горщику височіло декілька пагонів хижої малини. Пелюстки квіту підступно клацали зубками, нагадуючи, що їх потрібно погодувати. Попередній вазон-подарунок від колег-недоумків всох за місяць, а це неподобство тримається вже пів року.