Спочатку:
На сторінку книги
Глава 4. Під час пограбування.
Перед тим як вирушити до банку, Анабель раптом згадала про подругу з Ніґуэласа. Ще дорогою до Франції вона залишила їй свій номер телефону, попросивши: якщо станеться щось важливе — обов'язково зателефонувати.
Телефон завібрував саме тоді, коли Мігель уже збирався виходити.
— Анабель, ти йдеш? — гукнула Адель.
— Зараз!
Дівчина подивилася на екран.
Лусія.
Подруга з дитинства.
Анабель швидко відійшла до вікна й прийняла виклик.
— Алло?
— Анабель! Нарешті!
Голос Лусії тремтів.
— Що сталося?
— Я не знаю, як тобі це сказати…
— Кажи!
На кілька секунд запала тиша.
— Твій дядько Туліо живий.
Анабель завмерла.
— Що?
Вона ледве не випустила телефон.
— Ти чула мене. Він живий!
— Але… ми бачили, як його витягували з-під уламків. Він не реагував…
— Я знаю. Усі думали найгірше. Але коли його повезли до лікарні, лікарі змогли його стабілізувати.
Очі Анабель наповнилися сльозами.
— Як? Як це сталося?
— Коли ви поїхали, його знайшли живим. Один із рятувальників помітив, що він дихає. Його негайно відвезли до лікарні.
— А зараз?
Лусія важко зітхнула.
— Він дуже постраждав. Лікарі кажуть, що він житиме, але травми серйозні. Йому знадобиться довге лікування та реабілітація. Можливо, він більше не зможе нормально ходити й залишиться інвалідом.
Анабель прикрила рот долонею.
— Господи…
— Але він живий, Анабель. Це головне.
Дівчина заплакала.
— Ми думали, що втратили його…
— Я знаю.
— А він знає, що ми поїхали?
— Поки що ні. Він ще слабкий.
— Йому потрібні гроші?
— Дуже. Лікування дороге. Лікарі кажуть, що реабілітація може тривати місяцями.
Анабель витерла сльози.
— Ми допоможемо.
— Але як?
— Не знаю.
Вона подивилася на двері.
— Мігель щось придумає.
— Анабель…
— Що?
— Будьте обережні у Франції.
— Чому?
— Після землетрусу багато людей роз'їхалися. Я чула, що поліція перевіряє приїжджих.
— Не хвилюйся. Ми просто шукаємо роботу.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
Анабель ще кілька секунд мовчала, слухаючи голос подруги.
— Лусіє…
— Так?
— Дякую, що подзвонила.
— Звичайно. Ми ж подруги.
— Передай Туліо, що ми його любимо.
— Передам.
Раптом із коридору пролунав голос Мігеля:
— Анабель! Ти де?!
Дівчина здригнулася.
— Мені треба йти.
— Добре. Телефонуй, коли зможеш.
— Обов'язково.
Анабель швидко завершила розмову й побігла до братів і сестри.
— Я тут!
Мігель уже стояв біля дверей із сумкою через плече.
— Нарешті! Ми запізнимося.
Адель подивилася на сестру.
— У тебе все добре?
Анабель хотіла одразу розповісти.
«Туліо живий!»
Ці слова вже майже зірвалися з її губ.
Але Мігель раптом махнув рукою.
— Потім поговоримо. У банку черга, а французи, здається, люблять стояти в чергах довше, ніж ми вміємо чекати.
— Мігеле…
— Анабель, ходімо!
Дівчина замовкла.
Вона пішла за ними, але думки залишилися далеко — у Ніґуэласі, біля лікарняного ліжка Туліо.
Він жив.
Їхній дядько жив.
І тепер у них з'явилася причина не просто вижити у Франції, а знайти спосіб заробити гроші й допомогти йому.
Анабель подивилася на спину Мігеля.
Вона ще не знала, коли розповість йому правду.
Але одне знала точно:
тепер вони не можуть здатися.
Далі буде...чекайте))))
Далі буде...
