Спочатку:
На сторінку книги
Глава 3. Париж зустрічає гостей
Франція зустріла їх не сонячними апельсиновими садами й не музикою з романтичних фільмів.
Вона зустріла їх дощем.
— Чудово, — пробурмотів Мігель, виходячи з автобуса. — Саме про таку погоду я мріяв.
Адель поправила сумку на плечі.
— Ти казав, що Франція — це нове життя.
— Я не казав, що воно буде сухим.
Поруч стояла Анабель і широко розплющеними очима дивилася навколо.
Париж здавався їй величезним.
Машини мчали вулицями, люди кудись поспішали, навколо лунала французька мова, яку дівчина зовсім не розуміла.
— А де Ейфелева вежа? — запитала вона.
Мігель гордо підняв підборіддя.
— Десь тут.
Адель подивилася на нього.
— Ти жодного разу не був у Парижі.
— Але я бачив фотографії.
— Тоді, можливо, фотографія і підкаже тобі дорогу.
— Не починай.
Анабель засміялася.
Після трагедії в Ніґуэласі вони майже нічого не взяли із собою. Кілька валіз, одяг, документи, старі фотографії та кілька речей, які вдалося врятувати.
Усе їхнє колишнє життя залишилося далеко позаду.
Мігель поставив валізу на тротуар і подивився на сестр.
— Ну що?
— Що? — перепитала Адель.
— Ми в Парижі.
Анабель усміхнулася.
— І що тепер?
Мігель розвів руками.
— Тепер починається нове життя.
Адель скептично подивилася на його майже порожній гаманець.
— На які гроші?
Мігель замовк.
— Ну…
— Я так і думала.
— У нас щось є.
— Скільки?
Мігель витягнув гаманець і порахував купюри.
Адель нахилилася ближче.
Анабель теж.
— Двадцять…
— Євро? — запитала Анабель.
— Так.
— На кожного?
— Ні.
Адель закрила очі.
— Мігеле…
— Добре. Не дивіться на мене так.
— Як?
— Наче я особисто пограбував наш гаманець.
— Ти його не пограбував, — сказала Адель. — Ти просто не думав про гроші.
— Я думав.
— Коли?
— У дорозі.
— І що придумав?
— Що гроші нам потрібні.
Адель подивилася на нього кілька секунд.
— Це геніально.
— Дякую.
Анабель знову засміялася.
Та сміх швидко стих.
Вони справді опинилися в чужій країні майже без грошей.
Їм потрібне було житло.
Їжа.
Робота.
І хоча б мінімальна сума, щоб не ночувати на вокзалі.
Мігель подивився на багаж.
— У нас є речі.
— І що?
— Можемо щось продати.
Адель насупилася.
— Наші речі?
— Не все. Лише те, без чого можемо обійтися.
Анабель відкрила валізу.
— Наприклад?
Мігель почав перебирати речі.
— Старий годинник дядька…
Він замовк.
Усі троє стали серйозними.
Годинник належав Туліо.
Мігель обережно взяв його в руки.
— Ні, — тихо сказала Адель.
— Я знаю.
Мігель поклав годинник назад.
— Його ми не чіпатимемо.
Після довгих пошуків вони знайшли кілька старих прикрас, невеликий фотоапарат, срібний браслет Адель і кілька речей, які могли мати цінність.
Вони віднесли їх до ломбарду.
Анабель стояла біля дверей і розглядала вивіску.
— А ломбард — це точно не ресторан?
Мігель подивився на неї.
— Чому ти так думаєш?
— Бо слово схоже на назву французької страви.
— Ти хочеш поїсти?
— Дуже.
— Тоді нам точно потрібні гроші.
Після оцінки речей вони отримали певну суму.
Не багато.
Але достатньо, щоб кілька днів не залишитися без їжі.
Вийшовши на вулицю, Мігель тримав гроші в руці.
— Ось.
Адель забрала їх.
— Я зберігатиму.
— Чому ти?
— Бо якщо залишити їх тобі, через годину ти купиш карту Парижа.
— Нам потрібна карта.
— У тебе телефон.
Мігель дістав телефон.
Екран показав два відсотки заряду.
Він повільно сховав його назад.
— Карта нам справді потрібна.
Анабель захихотіла.
---
Через кілька годин вони нарешті побачили Ейфелеву вежу.
Анабель завмерла.
— Ого…
Навіть Мігель на кілька секунд забув про втому.
Залізна конструкція здіймалася над містом, величезна й велична.
— Вона справжня, — прошепотіла Анабель.
— Я ж казав, — гордо відповів Мігель.
Адель усміхнулася.
— Хоч щось ти знав правильно.
Мігель поправив окуляри.
— Я багато чого знаю.
— Наприклад?
— Що ми зараз голодні.
— Це справді важливе знання.
Вони засміялися.
Уперше після трагедії сміх був щирим.
Але неподалік за ними вже спостерігали двоє поліцейських.
— Бачиш тих трьох? — тихо запитав один.
— Іспанці?
— Схоже на те.
— Чому вони тебе зацікавили?
— Великі сумки, майже ніяких грошей, приїхали одразу після подій в Іспанії.
— І?
— Нічого. Просто перевіримо.
Поліцейські не поспішали підходити.
Вони лише спостерігали.
Мігель тим часом саме пояснював Анабель, як треба правильно фотографуватися біля Ейфелевої вежі.
— Стань трохи лівіше.
— Так?
— Ні, правіше.
— А де лівіше?
Мігель завмер.
— Ти серйозно?
— Я просто хочу знати.
Адель дістала телефон.
— Відійдіть обоє. Я сфотографую.
— Мене теж!
— Ні.
— Чому?
— Бо ти закриєш вежу.
— У мене не настільки велика голова.
Адель подивилася на його скуйовджене волосся.
— Ти впевнений?
---
Тієї ночі вони знайшли невелику недорогу кімнату.
Вона була далека від розкішних паризьких апартаментів.
Стіна трохи облупилася, ліжко скрипіло, а вікно погано зачинялося.
Але це був дах над головою.
— Нам пощастило, — сказала Адель.
Мігель поставив валізу.
— Це наше нове життя.
Анабель сіла на ліжко.
Ліжко скрипнуло.
— Сподіваюся, воно не вирішило втекти разом із нами.
— Не жартуй, — сказала Адель.
Мігель сів поруч.
На кілька секунд усі замовкли.
Кожен думав про Ніґуэлас.
Про Туліо.
Про будинок.
Про те, що вже не повернеться.
— Ми впораємося, — сказав Мігель.
Адель подивилася на нього.
— Справді?
— Так.
— Навіть якщо роботи не буде?
— Знайдемо.
— Навіть якщо грошей мало?
— Заробимо.
— Навіть якщо ти не знаєш французької?
Мігель замислився.
— Я знаю кілька слів.
— Яких?
Він урочисто підняв палець.
— Бонжур.
Адель не витримала й засміялася.
— Великі перспективи.
Анабель теж засміялася.
Мігель усміхнувся.
— Побачите. Ми почнемо все спочатку.
Він ще не знав, наскільки швидко це «нове життя» перетвориться на хаос.
Бо того самого вечора поліція вже перевіряла інформацію про трьох молодих іспанців, які нещодавно прибули до Парижа.
Їх не вважали злочинцями.
Поки що.
Але після кількох гучних пограбувань у місті правоохоронці вирішили бути обережними.
Один із поліцейських поклав на стіл фотографії.
— Мігель, Адель та Анабель.
— Вік?
— Двадцять, вісімнадцять і п'ятнадцять.
— Родичі?
— Сестри та брат.
— Гроші?
— Майже немає.
— Робота?
— Поки не знайшли.
— Місце проживання?
— Тимчасове.
Поліцейський замислився.
— Слідкувати.
— Думаєте, вони причетні?
— Не знаю.
— Тоді чому?
— Тому що іноді найпідозрілішими виглядають не ті, хто щось приховує, а ті, хто просто дуже невчасно опиняється поруч.
---
Наступного ранку Мігель прокинувся від гучного стуку.
— Вставайте!
Він схопився.
— Що сталося?!
Адель визирнула з-під ковдри.
— Ранок.
— Я думав, поліція!
— Поліція буде пізніше, якщо ти продовжиш кричати.
Мігель поправив окуляри.
— Я не кричав.
Анабель сонно підняла голову.
— Кричав.
— Зрадниця.
Адель усміхнулася.
— У нас сьогодні важливий день.
— Так, — сказав Мігель. — Робота.
Він підвівся.
Надягнув червону сорочку.
Подивився на себе в маленьке дзеркало.
— Ну що ж, Париже…
Він поправив окуляри.
— Готуйся.
Адель скептично подивилася на нього.
— А ти до Парижа готовий?
Мігель усміхнувся.
— Абсолютно.
За вікном проїхала поліцейська машина.
Мігель навіть не звернув уваги.
А ось поліцейський за кермом звернув.
Він подивився вгору, на вікно їхньої кімнати.
І передав щось по рації.
Нове життя Мігеля, Адель та Анабель тільки починалося.
І вони ще не здогадувалися, що дуже скоро опиняться там, де нормальна людина опинятися точно не повинна.
У банку.
Під час пограбування.
Разом із жінкою, яка вирішила змінити своє життя одним дуже невдалим рішенням.
