Спочатку:
На сторінку книги
Глава 2. День, який змінив усе
Наступного ранку в Ніґуэласі зібрали всіх мешканців.
На головній площі селища було людно. Люди приходили цілими родинами, хтось ніс із собою стілець, хтось пляшку води, а одна бабуся взагалі принесла кошик із булочками, бо була впевнена: якщо мер скликає збори, то говорити доведеться довго.
Анабель сиділа поруч з Адель і нудьгувала.
— Скільки ще? — прошепотіла вона.
— Що саме?
— Коли це закінчиться.
— Ще навіть не почалося.
— Тоді чому я вже втомилася?
Адель ледь усміхнулася.
— Бо ти не вмієш спокійно сидіти.
— Умію.
— Ти щойно тричі поміняла позу.
— Я просто перевіряю, чи стілець зручний.
— Уже п'ятнадцять хвилин перевіряєш?
— Дуже складний стілець.
Адель хотіла щось відповісти, але раптом за їхніми спинами почувся знайомий голос:
— Ну що, дорогі мої? Як ви тут без мене?
Анабель одразу повернула голову.
Перед ними стояв Мігель.
На ньому була яскраво-червона сорочка, темні штани, рюкзак за плечима, а окуляри сиділи трохи криво після чергового сходження в гори.
Він виглядав так, ніби щойно повернувся не з гори, а з власної експедиції на край світу.
— Нарешті, — сказала Анабель.
— Бачиш? Без мене навіть сумно.
— Ні, — відповіла Адель.
Мігель усміхнувся.
— Я теж радий тебе бачити, сестричко.
Адель без зайвих слів дала йому легкого підзатильника.
— Ай!
Мігель прикрив потилицю.
— За що?
— За гори.
— Які гори?
Ще один легкий удар.
— За воду.
— Яку воду?
Анабель тихо засміялася.
— За те, що ти взагалі існуєш, напевно.
Мігель похмуро подивився на сестру.
— Ну, місця вже не залишилося для ніжності в цій родині.
Адель схрестила руки.
— Ну ти даєш! То по горах лазиш, то у воду лізеш, то знову на гору! Ти коли-небудь можеш просто посидіти вдома?
— Можу.
— Коли?
Мігель замислився.
— Коли сплю.
Анабель розсміялася.
Адель хотіла знову його вдарити, але на сцену вже вийшов Туліо.
Мер підняв мікрофон.
Шум на площі поступово стих.
— Дорогі мешканці Ніґуэласа…
Мігель нахилився до сестер.
— Ось тепер почнеться.
— Що?
— Довга промова.
Адель прошипіла:
— Замовкни.
Туліо продовжив:
— Я попросив вас усіх зібратися, тому що маю повідомити надзвичайно важливу новину.
На площі стало тихо.
Навіть діти перестали бігати.
— За останніми прогнозами та даними фахівців, наш район може опинитися в зоні сильних сейсмічних поштовхів. Існує небезпека землетрусу.
Мешканці переглянулися.
Хтось перехрестився.
Хтось почав тихо щось обговорювати.
Мігель насупився.
Адель міцніше взяла Анабель за руку.
— Тому ми повинні підготуватися до евакуації, — продовжив Туліо. — Якщо ситуація погіршиться, мешканцям необхідно залишити селище якомога швидше.
— А куди нам їхати? — вигукнув хтось із натовпу.
— У безпечні райони.
— А будинки?
Туліо на мить замовк.
— Будинки можна відбудувати.
Площа стихла.
Мігель подивився на дядька.
Тепер він зрозумів, чому Туліо вчора був таким серйозним.
— Ми маємо діяти разом, — сказав мер. — Не панікувати, допомагати літнім людям, дітям і тим, хто не може самостійно залишити будинки. Найважливіше — людські життя.
Туліо опустив мікрофон.
І саме в цю мить земля здригнулася.
Спочатку ледь помітно.
Під ногами ніби прокотилася хвиля.
Мігель озирнувся.
— Дядьку…
Другий поштовх був сильнішим.
Будинки затремтіли.
З вікон посипалося скло.
Хтось закричав.
— Землетрус!
На площі почалася паніка.
Люди кинулися в різні боки.
— Не біжіть! — кричав Туліо. — Спокійно! Усі спокійно!
Але спокій залишив площу разом із першою тріщиною на старій кам'яній стіні.
Мігель схопив Адель за руку.
— Де Анабель?
— Я тут!
Вони побачили дівчину біля фонтану.
— Сюди! — крикнув Мігель.
Ще один поштовх.
Фонтан захитався.
Анабель побігла до них.
— Мігель!
— Не відставай!
Він схопив її за руку, а другою рукою потягнув Адель.
Навколо падали уламки.
Люди кричали, плакали, кликали рідних.
— Тримайтеся разом! — кричав Мігель. — Не розбігайтеся!
Щойно вони вибігли на відкриту ділянку, Анабель раптом зупинилася.
— Бабуся!
— Що?
— Бабуся залишилася вдома!
— Анабель, ні!
Але дівчина вже побігла.
Мігель кинувся за нею.
— Стій!
Адель теж побігла слідом.
Їхня бабуся жила в старому будинку на краю площі. Частина стіни вже обсипалася, двері заклинило.
— Бабусю! — закричала Анабель.
Зсередини почувся голос.
— Я тут!
Мігель уперся плечем у двері.
— Відійдіть!
— Мігель!
— Я сказав, відійдіть!
Він штовхнув двері раз, другий.
Нарешті вони піддалися.
Анабель кинулася всередину.
— Бабусю!
За кілька хвилин вони вже вибиралися назовні.
Але землетрус не припинявся.
І тут Мігель почув дитячий плач.
Він повернув голову.
На іншому боці площі маленька дитина опинилася біля будівлі, з якої вже почали падати уламки.
— Туліо!
Мер побачив дитину.
Не роздумуючи, він побіг туди.
— Дядьку, ні!
Туліо схопив дитину й відтягнув її подалі.
У цей момент частина фасаду обвалилася.
— ТУЛІО!
Мігель кинувся вперед, але Адель схопила його.
— Не йди!
— Це мій дядько!
— Там усе падає!
Мігель вирвався й побіг.
Кілька чоловіків уже кинулися допомагати.
— Обережно!
— Тут він!
— Піднімайте!
— Разом!
Уламки вдалося посунути.
Туліо лежав нерухомо.
Дитина була жива.
Її швидко забрали до матері.
А біля Туліо зібралися мешканці.
Мігель опустився поруч.
— Дядьку…
Туліо ледь розплющив очі.
Побачив Мігеля.
На його обличчі з'явилася слабка усмішка.
— Я ж казав тобі…
Мігель нахилився ближче.
— Що?
— Думай… не тільки про себе…
Мігель стиснув зуби.
— Дядьку, ми тебе витягнемо.
— Бережи… сестер…
— Ми всі підемо разом.
Туліо подивився на нього.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
Мігель узяв його за руку.
— Тільки не закривай очі.
Але Туліо вже майже не чув.
Його очі повільно заплющилися.
— Дядьку?
Мігель завмер.
— Дядьку!
Відповіді не було.
Навколо стало тихо.
Той, хто ще кілька хвилин тому керував евакуацією всього селища, тепер лежав серед уламків.
Люди плакали.
Хтось обіймав рідних.
Хтось молився.
А Мігель просто сидів, вже відпускаючи руку Туліо повільно.
У ньому щось змінилося.
Вперше він зрозумів, що дядько був правий.
Життя не можна сприймати як безкінечну пригоду.
Ти можеш піднятися на гору.
Можеш стрибнути у воду.
Можеш посперечатися із сестрою через останній бутерброд.
Але одного дня все може змінитися за кілька секунд.
Адель сіла поруч.
Анабель плакала.
Мігель витер очі й підвівся.
— Ми їдемо.
Адель подивилася на нього.
— Куди?
Мігель подивився на зруйноване селище.
— Геть звідси.
— Куди, Мігелю?
Він поправив окуляри.
Цього разу його голос був твердим.
— До Франції.
Анабель здивовано підняла голову.
— До Франції?
— Так.
— Ти знаєш французьку?
— Ні.
— У нас є гроші?
Мігель помовчав.
— Трохи.
— Робота?
— Поки що ні.
Адель подивилася на нього з недовірою.
— Тобто твій план полягає в тому, щоб поїхати в іншу країну без роботи, без нормальних грошей і без знання мови?
Мігель кивнув.
— Приблизно.
— Це не план.
— Тоді назвемо це великим планом.
Анабель крізь сльози несподівано засміялася.
Адель похитала головою.
— Ти божевільний.
— Можливо.
Мігель подивився на них обох.
— Але ми почнемо спочатку. У Франції. Знайдемо роботу. Знімемо житло. Будемо разом.
Адель мовчала.
Потім узяла Анабель за руку.
— Добре.
Анабель кивнула.
— Я з вами.
Мігель подивився на Ніґуэлас.
Ще вчора це було його домом.
Тепер від нього залишалися уламки, спогади й біль.
Він востаннє поглянув у бік місця, де лежав Туліо.
— Я не підведу тебе, дядьку.
А потім повернувся до сестер.
— Збирайте речі.
— У нас майже нічого не залишилося, — тихо сказала Адель.
Мігель усміхнувся крізь втому.
— Тоді буде легше нести.
Анабель знову засміялася.
І троє братів та сестер рушили геть.
Вони ще не знали, що Франція подарує їм не спокій, якого вони шукали, а нові випробування.
Не знали про Сісіль.
Не знали про пограбування.
Не знали про поліцію.
Не знали про Анну.
І тим більше не знали, що їхня втеча з Ніґуэласа стане початком найбожевільнішої пригоди в їхньому житті.
